Україна і Росія: мовно-політичний фронт

Суперечка про те, як треба говорити російською мовою – «на Україні» чи «в Україні», часом схожа на справжню війну. Для деяких це неабияка проблема, лакмусовий папірець на імперськість. В Україні наполягають: не «на», а «в». Аргумент: «в» – означає в державі, а «на» – на певній території, яка не має державних кордонів: «на Волині», «на Дону», «на Волзі», «на Камчатці».

Супротивники заперечували: але ми ж говоримо «в Сибіру» (хоча це не держава), «на Кубі» (хоча це, навпаки, держава). Інша сторона відповідала: «на» – це коли йдеться про острів: на Мадагаскарі, на Криті, на Майорці. Супротивники заперечували: нічого подібного – «в Австралії» (острів), «в Новій Зеландії», «в Японії».

Тобто на кожен аргумент є контраргумент. Завжди буде «в Криму», але «на Кавказі». Як тоді бути? Історик культури, доктор філософських наук, професор із Харкова Лідія Стародубцева каже: для себе вже давно вирішила – «в Україні», а коли чує від російськомовного українця інший варіант, насторожується.

– Оскільки сьогодні співіснують обидві норми, то питання «Як потрібно?», мені здається, слід переформулювати на «Як краще?» Це завжди питання вибору. І люди, які живуть в Україні, цей вибір уже зробили в 1993 році, коли, на прохання українського уряду, ми вирішили змінити це. І цей вибір був політичним, тому що говорити, використовуючи прийменник «на» – це формально припускати, що це просто територія, Україна як окраїна, можна приїхати «на околицю», можна приїхати «на територію». А вживати прийменник «в» – це поважати суверенність держави.

Можна приїхати «в Україну», так само, як можна приїхати «в Чехію», «в Німеччину», «в Швецію», «в Росію», «в США». І саме вживання прийменника «в» констатує цю межу суверенності держави. Отже, це не питання норми філологічної, не питання правопису і вимови – це питання політичного вибору.

– Тобто до 1993 року це питання в українській мові не порушували? Інтелігенція, освічені люди і народ цю проблему не обговорювали?

– Проблема, я б сказала, перебувала в латентному стані, тому не усвідомлювалася як проблема. І навіть в рухливості і прозорості норм російської мови були якісь гнучкі правила, які змінювали цю вимову. І всім відомі приклади з Пушкіна, з «Полтави»: «… і переніс війну в Україні». І в Гоголя ми знаходимо вживання прийменника «в»: «порядку немає в Україні». І в Толстого Багратіон, між іншим, комплектував свою армію «в Україні», а не «на». І навіть у Чехова: «Отже, я їду в Україну …» Це все більш ніж відомі приклади, які свідчать, що в російській мові прийменники «в» і «на» були рівноцінні. В Україні, звичайно, дискутували на цю тему, але я б сказала, що прийменник став приводом для конфліктів тільки в епоху утвердження української незалежності, тільки після 1993 року.

– Отже, це рішення було урядовим, воно було політичним, і можна говорити, що воно було суспільству нав’язане?

– Я думаю, що тут була ескалація двох зустрічних рухів. З одного боку, рух знизу, від якихось патріотичних настроїв, від ідеї зміцнити, конституювати цю межу самоусвідомлення окремості цієї території як державної окремості, як політичної нації. Це – рух знизу догори. Інший – це рух згори донизу. Це, дійсно, якась постанова: а ось давайте говорити так, ми будемо поважати себе більше, якщо ми будемо знати, що ми суверенна держава, а не просто околиця Росії. Я не думаю, що це було чисто політичним, порожнім, нав’язаним жестом, якимось порожнім ідеологічним жестом. Ні, тут була зустріч.

– Невже Україні не все одно, як говорять росіяни? Адже не їм же це говорити і не їм же вирішувати? Чи немає тут якогось дещо комічного парадоксу?

– Безумовно, наше життя не позбавлене абсурду, якогось сюрреалістичного пафосу, і, звичайно, це кумедно. Але давайте врахуємо те, що дуже багато в Україні російськомовних, зокрема й я – російськомовний український патріот, який живе в Харкові, велика частина нашого міста російськомовна, і це не тільки зовнішнє рішення. Тут є дві мови – «російська російська» і «російська українська». І для мене, людини, яка живе в Харкові, саме вживання прийменника «в» або «на» є маркером ідентичності, а простіше кажучи, таким собі знаком не просто політкоректності, а знаком, який окреслює твій стан в політичному просторі сучасної України.

Якщо ви чуєте «в Україні», значить, ви в середовищі українських патріотів, якщо в нашому середовищі хтось говорить «на Україні» – навіть я мимоволі здригаюся, мені здається, що переді мною – мій політичний опонент, – то це людина, яка мріє побудувати тут «Харківську національну республіку» чи «народну республіку», любить Путіна. Ось, як не дивно, конфлікт прийменників стає приводом для конфліктів.

– Ось я, наприклад, вимовляю «на Україні», не замислюючись над тим, чи ображаю тим самим когось чи ні, бо я не вважаю ні прийменник «на», ні будь-який інший таким, який несе якусь образу. Ви не припускаєте, що можна бути проти Путіна, але говорити «на Україні»?

– Я не послідовник і не апологет вчення Гумбольдта, але знаю, що всі його прихильники стверджують, що мова – це процес, це не статична якась система правил, а нескінченно живий, стихійний процес. І так само, як і ви, в дитинстві я говорила, що я живу «на Україні» і, мабуть, до 2013 року мій вибір, вільний вибір говорити «на Україні» чи «в Україні» був також політично, ідеологічно та емоційно нейтральним. Але після початку війни на сході України, я думаю, цей вибір прийменника не може бути етично нейтральним, вибір прийменника зараз означає більше. Це таке собі політичне висловлювання, я б так сказала.