Корона феросплавної імперії

Нікопольський завод феросплавів є найбільшим феросплавним підприємством в Європі й другим у світі за обсягом виробництва марганцевих сплавів (понад 11 % світового виробництва феросплавів). 75 % продукції заводу йде на експорт.

Зрозуміло, що це підприємство завжди становило особливий інтерес для потужних українських бізнесменів, яких ми звикли називати олігархами. Зрештою, і боротьба за право володіти НЗФ була класично-олігархічною. Бо застосовувався і вплив на владу, і медіа, і суди, і вулична активність. Але в підсумку власником став той, хто більше за інших звинувачував конкурентів в рейдерстві та порушеннях закону. І цей власник – Ігор Коломойський.

Зять Кучми

В 2006 році в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» Ігор Коломойський стверджував:

«Що ж до наших інвестиційних планів, то, звісно ж, якщо справедливість восторжествує й НФЗ повернуть державі, то ми братимемо участь у конкурсі на придбання контрольного пакета Нікопольського феросплавного заводу. Пінчук цей завод придбав незаконно, про що його, до речі, ще 2003 року попереджали: «Конкурс має бути без особливих умов. Прозорий і чіткий».

На той момент Віктор Пінчук вже не був зятем чинного Президента України і вів відчайдушну боротьбу за збереження власності, яку він отримав за часи правління Леоніда Кучми. Піком цієї боротьби стала трансляція в прямому ефірі мітингу на Нікопольському заводі феросплавів. Як писала 1 вересня 2005 року «Українська правда»:

«Судячи з картинки, у дворі заводу зібрались декілька тисяч працівників з дітьми, які тримають букети з квітами. На подію прибули “Скрябін” і Наталка Могилевська.
Мітингувальники протестують проти того, щоб управління заводом передали групі “Приват”. Протестують в основному вигуками “Ганьба”.

Саме в той день представники групи «Приват» вперше пробували поставити своє керівництво на заводі. Пробували – в тому числі і фізично. При тому на той момент вони не володіли контрольним пакетом акцій, в публічному просторі йшла мова про повернення НЗФ у власність держави, а на боці Коломойського активно виступала тодішня прем’єр-міністерка Юлія Тимошенко.

Незважаючи на те, що як концерн Віктора Пінчука “Придніпров’я”, так і ФПГ під умовною назвою “Приват” мають спільну малу батьківщину – Дніпропетровськ, відносини між ними завжди були натягнутими.

Коріння цих протиріч ідуть ще в початок 90-х, у часи первісного нагромадження капіталу. “Приват” досяг своєї економічної й політичної могутності багато в чому завдяки допомозі регіональних чиновників, Пінчук же користувався відкритим заступництвом екс-президента Леоніда Кучми. Маючи досить великий стартовий капітал і політичну підтримку, вони почали створювати свої бізнес-імперії, основою яких стали “Приватбанк” та “Інтерпайп”.

Боголюбов, Мартинов і Коломойський починали свій бізнес винятково з банківської діяльності. До слова, цю справу їм порадив екс-глава Нацбанку Cергій Тігіпко. Вся діяльність їхньої групи спочатку була зосереджена навколо “Приватбанку”.

Однак, налагодивши тісні стосунки з регіональними елітами, партнери одержали широкі можливості зайнятися іншими прибутковими видами діяльності. До числа таких у той час можна було віднести, насамперед, нафтову промисловість і гірничо-металургійний комплекс. Тут “Приват” і почав розвивати свою активну діяльність.

Віктор Пінчук у великий бізнес потрапив, як відомо, теж не без протекції. Будучи зятем президента від цивільного шлюбу, він мав куди більш ширші можливості для задоволення власних апетитів. Природно, що його також зацікавив вітчизняний ГМК. Задіявши всі свої ресурси, вони почали ділити промисловість області.

Спочатку інтереси “Привата” і Пінчука не перетиналися, але чим далі ФПГ збільшувалися, тим тісніше їм ставало в одній області.

Посварилися вони, коли справа дійшла до розподілу феросплавної галузі народного господарства. За “Приватом” завжди простежувалося бажання монополізувати якийсь сегмент ринку. Спочатку це був ринок нафтопродуктів Дніпропетровської області, потім гірничо-збагачувальна промисловість, і от ФПГ зайнялася ринком феросплавів. Багато хто з аналітиків вважають, що це цілеспрямована схема ведення бізнесу “Привата”, що дозволяє одержувати в перспективі надприбутки.

Справа в тому, що “приватовці” на той час контролювали не тільки гірничо-збагачувальні комбінати, що поставляють сировину виробникам, але й два з трьох феросплавних заводів. Для повної монополії залишався один – НЗФ. Однак цього разу на шляху до монополії в “Привата” став Віктор Пінчук. Саме після того, як його структури зосередили під своїм контролем акції “Нікопольського заводу феросплавів”, в Україні почалася так звана “феросплавна війна”.

“Приват” до останнього сподівався, що НФЗ все-таки стане їх власністю. Однак в 2003 році завод, у буквальному значенні слова, віддали Пінчуку. Формально на купівлю 50% + 1 акцій Нікопольського заводу претендувало кілька юридичних осіб: фінансово-промисловий консорціум “Придніпров’я”, ВАТ “Стахановський завод феросплавів”, комерційний банк “Приватбанк”, ТОВ “Промінмед”, ВАТ “Запорізький завод феросплавів” і ВАТ “Орджонікідзевський гірничо-збагачувальний комбінат”, але реально за ними простежувалися фігури двох фінансово-промислових груп – створеного Пінчуком концерну “Придніпров’я” й “Привату” Коломойского.

Однак планам “Привату” не вдалося реалізуватися. Перед ним просто захлопнули двері – в умови приватизації вписали додаткові пункти, згідно з якими претендент на державний пакет акцій повинен мати досвід управління підприємством, подібним “Нікопольському заводу феросплавів”. Зрозуміли, що умови були прописані під Віктора Пінчука і на той момент здавалося, що, можливо, група «Приват» веде справедливу і чесну боротьбу проти корупції на найвищому рівні.

Війна за Нікополь

Розпочавши цю боротьбу, перше, що зробили гірничо-збагачувальні комбінати, контрольовані групою “Приват”, попросту відмовилися поставляти на НЗФ руду. Пінчука на той момент врятувала сформована сприятлива кон’юнктура на світових ринках. Ціна феросплавів (НЗФ експортує 70% продукції) була досить високою, що дозволяло закуповувати сировину за кордоном. “Нікопольський завод феросплавів” став попросту ігнорувати місцеві ГЗК й завозити сировину з Латинської Америки й Африки.

Невикористану сировину гірничо-збагачувальні комбінати стали експортувати, але після розриву з НЗФ їх рентабельність значно впала. ГЗК на чолі з “Приватом” на сторінках ділової преси стали вимагати від уряду взагалі заборонити імпорт руди з африканського Габону. Це дозволило б посадити Пінчука на гачок, якому в такій ситуації нічого б не залишилось, як просити “Приват” відновити поставки сировини на НЗФ. Але за президентства Кучми такий сценарій був малоймовірним.

А от із приходом нового керівництва Віктор Пінчук втратив свій головний козир – політичну підтримку, внаслідок чого чаша терезів почала схилятися не на його користь. До того ж почалися нескінченні розмови про реприватизації стратегічних підприємств української економіки. Склалося враження, що новій команді Віктора Ющенко для демонстрації розправи з ворогами народу – олігархами, просто необхідні були трофеї.

Головним ініціатором повернення НЗФ у державну власність виступила тодішній прем’єр-міністр Юлія Тимошенко. З огляду на те, що її інтереси в цій ситуації відповідали планам групи “Приват”, склався певний дружній альянс. Під гаслами повернення державі награбованого за часи колишнього режиму, вони разом почали масштабний судовий наступ на Пінчука з метою анулювання приватизаційного конкурсу, за яким він одержав повний контроль над НФЗ.

Як відомо, суд таки визнав факт недійсності угоди. Але Віктор Пінчук і підконтрольні йому структури також подали низку позовів до “Приватбанку”. У підсумку, як відзначила тодішня глава ФДМУ Семенюк, “на НЗФ склалася складна й неоднозначна ситуація, зокрема, існують кілька судових рішень щодо зборів акціонерів НЗФ, які один одному суперечать”.

Стало зрозуміло, що без нагальної “політичної допомоги” цей конфлікт вирішити не вдасться. У цьому плані “Приват” виявився більше далекозорим. Про союз групи з Тимошенко було відомо давно, однак спочатку він був тільки тактичним. Але небезпека інформаційної блокади діяльності прем’єр-міністра, до того ж перед майбутніми парламентськими виборами, змусила Юлію Володимирівну замислитися й над своїм майбутнім.

Для збереження високих шансів очолити майбутній уряд, їй вкрай необхідне максимальне інформаційне підсвічування своїх успіхів на посаді глави Кабміну, тобто хоча б один національний канал. “Приват” же у свою чергу ладен піти на будь-які домовленості, щоб не втратити політичної підтримки уряду в питанні НЗФ.

Віктор Пінчук, натомість, виявився в досить непростій ситуації. Знайти собі союзника в рядах нової влади йому було дуже непросто, зрозуміло за яких причин. Тому він вирішив просто позбутися своєї проблемної власності. Для цього він вирішив продати НЗФ російським олігархам Олександру Абрамову і Віктору Вексельбергу. Через свого знайомого Костянтина Григоришина вони, як видно, встановили контакти із тодішнім секретарем РНБОУ України Петром Порошенком, пообіцявши йому контроль над телеканалом “Інтер” в обмін на допомогу в збереженні за “Придніпров’ям” 75% акцій НЗФ. Так, принаймні, стверджував в той момент депутат РФ Віктор Ілюхін.

Даний альянс виглядав обопільним і взаємовигідним. Не дивно також, що чутки про тісні відносини Вексельберга, Абрамова й Порошенка особливо активізувалися після того, як 25 липня 2005 року  Апеляційний господарський суд Києва задовольнив позов Генеральної прокуратури й Кабінету міністрів та визнав незаконною приватизацію заводу.

Проте вже в березні 2006 року ЗМІ підірвала новина, що зять Кучми Віктор Пінчук і російські олігархи Віктор Вексельберг і Олександр Абрамов дали українським чиновникам хабар у $ 50 млн, намагаючись не допустити деприватизації Нікопольського заводу феросплавів. Про це заявив Ігор Коломойський і подав на них до суду Массачусетсу, стверджуючи, що втратив через їхні дії сотні мільйонів.

Найбільші співвласники “Ренови” і “Євразу” Віктор Вексельберг і Олександр Абрамов домовилися з Віктором Пінчуком про купівлю у нього 74% акцій НЗФ у червні 2005 р. за $ 350-380 млн. Майбутні власники навіть встигли змінити менеджмент, але 26 серпня Вищий господарський суд України визнав незаконним продаж 50% плюс 1 акція НЗФ компанії Пінчука, і угода зірвалася. Абрамов і Вексельберг втратили $ 25 млн – цю суму бізнесмени витратили на викуп у Пінчука часток у двох комбінатах, що постачають сировину на НЗФ.

Спроби Пінчука знайти гарантів, які б захистили його від втрати НЗФ безкоштовно, привели його до інших росіян, очолював яких Олександр Бабаков — співвласник VS Energy, який контролював щонайменше 11 українських обленерго, був головою комісії Держдуми з оборонно-промислового комплексу, довіреною особою Путіна та куратором сумнозвісної резидентури ГРУ «Россотрудничество». Але і це не допомогло.

Епілог. Частина перша.

В серпні 2006 року Ігор Коломойський на питання, чим має закінчитися епопея з Нікопольським феросплавним заводом, сказав:

— Мені не хотілося б судити про те, підкуповують суди чи не підкуповують. Я можу компетентно судити про те, як 2003 року було проведено конкурс із придбання контрольного пакета НФЗ, як потім велася господарська діяльність на підприємстві. І мої знання дають мені підставу вірити в торжество справедливості, а саме — у повернення пакета 50+одна акція державі як незаконно придбаного свого часу консорціумом «Придніпров’я» в особі Пінчука.

Як ми знаємо на сьогодні, замість держави, НЗФ потрапив у власність саме групи «Приват». Також допитливий читач помітить дивні паралелі з тим, як розвивалася і на цей момент розвивається доля такого підприємства як «Укрнафта». Тому вивчити методи Ігоря Коломойського і, головне, нагадати про них суспільству – завдання чесної журналістики.

Тому про проміжний фінал історії з НЗФ і те, як він став «приватівським», в наступній частині нашого матеріалу.