Протягом 1919–1921 років Армія Української Народної Республіки здійснила два походи теренами своєї країни, які прийнято називати зимовими: перебуваючи у вкрай складному становищі, її командування не втрачало надії вибити з України російсько-більшовицьких окупантів
Наприкінці 1919 року Армія УНР опинилася в так званому трикутнику смерті, потрапивши в оточення трьох ворожих армій — Червоної, Добровольчої та Війська Польського. Проте на військовій нараді було вирішено здійснити партизанський рейд більшовицько-денікінськими тилами.
Генерал Михайло Омелянович-Павленко
Похід почався 6 грудня 1919 року і тривав до 6 травня 1920-го. Основною його метою було підтримати бойовий дух повстанців, які чинили спротив більшовицькій владі в тилу, а також підняти український народ на боротьбу з ворогом. Очолив похід генерал Михайло Омелянович-Павленко, який перед початком виступу сказав:
— Тяжко, дуже тяжко. Але й помирати нам ще зарано.
Заступником генерала був отаман Юрій Тютюнник. У поході взяли участь майже 10 000 вояків, які, пройшовши українською землею понад 2000 кілометрів, провели 50 успішних боїв. Зокрема, перейшовши залізницю Козятин — Жмеринка, військо в середині грудня вийшло в район Липовця, де прийняло бій із білогвардійцями, які відступали на південь. Прагнучи від них відірватися, Армія УНР у січні 1920 року вийшла на Уманщину і Черкащину, де до неї приєдналися повстансько-партизанські загони отамана А. Гулого-Гуленка. У цей час на південній Київщині теж точилися бої з більшовицькими частинами, під час яких навіть вдалося визволити Канів і Черкаси. У середині лютого військо форсувало Дніпро і зайшло на Полтавщину, де можна було трохи перепочити.
«Опинившись у самому серці України, армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажанням селян, — згадував пізніше командувач Армії УНР генерал Омелянович-Павленко. — Також армія відчула, що маса дивиться на неї як на свою оружну силу — крім назви «петлюрівці», часто-густо можна було почути ще назви «українці», «наше військо», бо, зрештою, не було вже родини, яка б так чи інакше не була зв’язана з нашим військом».
На Лівобережжі наші військовики зайняли Золотоношу, але невдовзі за наказом командування повернулися на правий берег Дніпра. Звідти вирушили на Херсонщину, де знаходилася Українська Галицька Армія. Омелянович-Павленко сподівався, що вона перейде на його бік, але цього не сталося: на початку 1920 року сюди прийшла Червона армія, і в УГА вже діяло кілька революційних комітетів, які намагалися порозумітися з більшовиками.
За оцінками воєнних істориків, Перший зимовий похід Армії УНР став героїчною подією в історії національно-визвольної боротьби українців 1917–1921 років. Армія УНР досить вдало застосувала партизанські методи боротьби з ворогом, і всі учасники походу були нагороджені орденом Залізного Хреста.
Між тим українці за спогадами сучасника, «горіли бажанням битися з російськими більшовиками і перемогти їх навіть ціною власних життів». Українці сподівалися на зміну міжнародної ситуації і загальне повстання проти окупантів. Було створено навіть Повстансько-Партизанський штаб на чолі з Юрієм Тютюнником, який підтримував зв’язок із повстанськими загонами в Україні, передаючи їм зброю, кошти й пересилаючи агітаційно-пропагандистську літературу. Допомагав і людьми, скерувавши до них близько 500 вояків Армії УНР. До того ж було розроблено план-схему загального повстання в Україні, яке повинна була підтримати Армія УНР виступом із Польщі. Уже на початку вересня 1921 року штаб Тютюнника фактично завершив підготовку до виступу, але остаточна дата повстання відкладалася за наполяганням поляків: вони побоювались провокування нової війни з радянською Росією. І допоки за кордоном вичікували слушної нагоди, повстанський рух в Україні почав згасати, не витримавши каральних акцій більшовиків. Також протягом 1921 року влада амністувала майже 10 000 повстанців, пообіцявши їм «солодке життя», через що багато хто склав зброю. Але незабаром усі вони гірко шкодували про це, опинившись у катівнях більшовиків.
І все ж наприкінці жовтня 1921 року керівництво УНР, яке перебувало в Польщі, прийняло рішення про початок Другого походу в Україну. Командувачем українських загонів було призначено генерала Юрія Тютюнника.
Похід розпочали трьома групами. Бессарабська група під проводом Андрія Гулого-Гуленка зазнала поразки, щойно перейшовши кордон. А Подільська, якою командував полковник Михайло Палій-Сидорянський, громлячи окупантів, дійшла аж до Києва і повернулася за кордон, понісши незначні втрати.
Третя, найбільша, але найслабкіше озброєна Волинська група під проводом самого Тютюнника вирушила в похід 4 листопада 1921 року. Двома бригадами українські вояки розгромили загін чекістів і декілька продзагонів, після чого роздали награбований хліб селянам. 6–7 листопада захопили Коростень, але не змогли його втримати, щоправда, звільнили з в’язниці майже 500 в’язнів. Зрозумівши, що сили нерівні, вирішили йти на з’єднання з Подільською групою, але натрапили на загін червоної кінноти…
Про невдачі Другого зимового походу сказано і написано багато. Дослідники цієї сторінки нашої історії наводять багато причин поразки. Однією з них є та обставина, що Волинська і Подільська групи не змогли з’єднатися, а поодинці не становили для радянської влади великої загрози.
Другий зимовий похід частин Армії УНР став останньою спробою українських національно-державних сил здобути незалежність України. Залишаючи країну під натиском кавалерії Котовського, Юрій Тютюнник сказав: «Наші нащадки будуть більш успішними в своїй боротьбі за Україну. Але ми до цього дня не доживемо…»
*********
ВОЯКИ УНР БИЛИСЯ ДО ОСТАННЬОГО НАБОЮ
Перед тим як відступити на територію Польщі, Армія УНР восени 1921 року дала загонам Котовського останній бій
Уранці 17 листопада 1921 року близько 1000 виснажених українських вояків дісталися села Малі Миньки, де на них уже чекали котовці. Раптовим ударом авангард, у якому знаходився Тютюнник з іншими командирами та пораненими, було відокремлено від решти колони. Другим ударом відступаючі українські сили були розділені навпіл. Вояки УНР билися до останнього набою, окремі з них, щоб уникнути полону, підривали себе гранатою. Та сили ворога переважали їх у кілька разів.
Повстанців, що залишилися в живих, серед яких були поранені й ті, хто здався, червоноармійці почали рубати. Ця кривава вакханалія продовжувалася доти, доки не прибув сам Григорій Котовський. Потім полонених вишикували в чотири шеренги, відвели до села і замкнули в церкві.
Наступного дня Котовський запропонував повстанцям перейти на службу до Червоної армії, але всі відмовилися. Після цього людей перевели до Базара, де над ними відбувся так званий червоноармійський суд. Допит проводили Котовський та співробітник Надзвичайної Комісії Гаркавий. По завершенні кожного «допиту», який тривав кілька хвилин, українців підводили до ям і розстрілювали з кулеметів.
Із протоколу, складеного тоді комітетниками, відомо, що в тому бою загинуло понад 400 бійців, а у полон разом із пораненими потрапили 537. До так званого суду дожили 443 повстанці, розстріляли 360. При цьому «осіб командного складу направили до Києва для додаткового допиту». Подальша їхня доля невідома.
Для переслідування Тютюнника і штабу більшовики сформували загін із 90 вершників і наказали «знищити відступаючих і захопити генерала». Але кінники й важкопоранені кількістю понад 100 осіб під керівництвом Тютюнника 20 листопада 1921 року перейшли кордон і опинилися в Польщі.
Сергій ЗЯТЬЄВ
