Львів – 53-річний військовослужбовець, киянин Сергій Лондон із 2014 року служить у 2-му батальйоні зенітно-артилерійського взводу, командир відділення, старший солдат у 80-й окремій десантній штурмовій бригаді. Боєць пройшов війну в Афганістані, але, каже, порівнювати тодішню війну із бойовими діями на Донбасі не можна. Бо сьогодні він захищає рідну землю, батьківщину, свій народ. Його бойовий шлях – Щастя, Лисичанськ, Горлівка.
Сергій Лондон ніколи не був у Лондоні, але відвідати місто-тезку хотів би. Хоча родина Лондонів до британської столиці не має жодного відношення. Усі вони – корінні кияни, дідусь був власником київського млина до 1921 року. Возив пшеницю і борошно у Польщу, де й зустрів свою дружину, яка походила з сім’ї польських євреїв.
«Коли знімали з дідусевого заводу штукатурку, то знайшли там напис «Завод імені Лондона». До 1921 року дід управляв млином, потім вже обов’язки перейшли до тата, який народився у 1908 році, але більшовики все забрали і розкулачили родину. А потім доля сім’ї була переплетена війнами: тато воював у радянсько-фінській і радянсько-німецькій війні, мама на передовій під Сталінградом працювала зварювальницею – ремонтувала техніку», – розповідає Сергій Лондон.
Двічі війна, каже, не оминула і його. У1983-1985 роках примусово потрапив в Афганістан, донині пригадує Кабул, Джелалабад. Там отримав контузії, двічі був поранений. Однак коли почались бойові дії на Донбасі, то вже сам не міг всидіти вдома, маючи бойовий досвід, розуміючи, що це його обов’язок – захистити країну. Так думала більшість його друзів – воїнів- «афганців». У листопаді 2014 року він прийшов добровольцем в один із військкоматів Києва.
«Там були здивовані, що я старший, у 50 років хочу служити. Спершу мене відправили у навчальний центр «Десна», але побачивши мої навики, переконавшись, що можу служити, а ще й навчити і допомогти іншим, взяли на службу. Я дуже люблю свою родину, але жінці не сказав, що їду, бо розумів, що буде категорично проти. Вона вже дізналась, коли я був на навчальному полігоні. Але я сказав, що мій обов’язок – захищати свою батьківщину, своїх дітей, дружину. Це обов’язок кожного чоловіка захистити свою сім’ю, землю, бо ніхто не запрошував регулярні російські війська в Україну, на нашу українську землю», – розповідає боєць.
«З нами воює регулярна російська армія»
Жахливий стан української армії військовослужбовця-добровольця просто шокував, хоча бачив усі роки, що зумисно розвалюють українське військо. Але бійці тримались і виживали завдяки допомозі волонтерів, які часто навідувались із допомогою у Щастя. У цьому місті служив від січня до травня 2015 року.
«Там ми прикривали ТЕЦ, це був стратегічний об’єкт для половини Донецької і Луганської областей, – розповідає він. – Нас було 123 особи, стояли разом з «айдарівцями». Найважче було чекати. Наш командир, полковник Володимир Киян повідомив, що перехопили по рації інформацію, що перед нами – спецназ ВДВ російської армії. Вони хотіли прорватись. Ми в будь-який час чекали на прорив, тому постійно перебували у бойовій готовності. Напруження було сильне. Ми чітко розуміли і бачили, що за ворог перед нами – регулярні російські війська, які обстрілювали постійно з «Градів», мінометів, літали безпілотники, вони були набагато краще, аніж ми, озброєні, у них багато нової техніки. Я воював тим, що й в Афганістані, ті самі танки, БТРи, автомати. У цій війні з нами воюють професійні найманці, які пройшли курс навчання, були в гарячих точках».
Великих втрат серед особового складу бійці зазнали у січні 2015 року, коли противник накрив їх «Градами» і працювали снайпери. Найбільший біль, говорить боєць, переживав, коли гинули побратими. Влітку 2015-го Сергій Лондон отримав коротку відпустку і перебував у частині у Львові, а вже наприкінці серпня з разом з іншими бійцями його відправили у Лисичанськ. 3 вересня стало днем смутку – загинув улюблений і шанований всіма командир – 34-річний Володимир Киян. Під час розвідувальної операції він, прикривши собою, врятував життя побратима.
«Це був шок для нас, велика втрата, – розповідає Сергій Лондон. – Це була гарна людина, відповідальна, дуже серйозна. У командира було псевдо «Тайфун», він вмів відстояти бійців, підтримати, брав на себе велику відповідальність і дбав про все, щоб ми усім були забезпечені, домовлявся з волонтерами, вирішував всі питання постачання. Від нас вимагав багато і сам дотримував цього. Велика втрата для армії…».
Про своїх побратимів Сергій Лондон розповідає цілі історії. Кожен на передовій знав, що він захистить іншого, як і його захистить побратим. Попри весь жах і біль, війна, каже Сергій Лондон, згуртовує людей, подарувала йому нових друзів: «Ми всі «варились в одному казані». З нами був боєць на псевдо «Козак», його мама – з Росії, тато – українець. Чоловікові було 52 роки і це справді козак. Ми чекали прорив, він попросив, щоб ми, у разі його поранення, не лізли його витягувати, щоб залишались живими».
Підтримка жінки допомагала
Десять місяців солдат Сергій Лондон служив у Лисичанську. З них сім місяців з ним там була дружина Олена, яка купила квиток, залишила роботу і приїхала.
«Коли я повідомив командирові, що їде жінка, то він сказав, що це небезпечно, адже 7 кілометрів до передової, постійно стріляють, напружена атмосфера. А я відповів, що дружина хоче підтримати чоловіка. Я думав, що жінка на місяць приїде, а вона затрималась на сім. До неї чудово ставились, вона допомагала на кухні, підтримувала. Дуже горджусь нею і це для мене, справді, була велика підтримка. Якби кожна жінка так вчинила, як моя, то було б на багато легше. Бо були і дуже прикрі випадки, коли жінки кидали своїх чоловіків, які були на передовій. Був такий випадок, коли боєць дізнався у Щасті, що його жінка з іншим чоловіком поїхала у Польщу, залишивши на хворого тата двох дітей. Я йому віддав свою відпустку, щоб поїхав до дітей. Він це дуже важко переживав. Його невдовзі демобілізували. Якби кожна жінка, так як моя, у важку хвилину могла підтримати чоловіка, то була б набагато сильніша українська армія».
Сильний дух українського народу тримає військо всі ці три роки, відколи ведуться бойові дії на Донбасі, каже Сергій Лондон, який мріє про професійну і добре озброєну українську армію. Бо нині його ображає той факт, що Національна гвардія краще забезпечена, ніж військо.
«Як була стара техніка 70-80-х років, наші БТР, танки, так і їздять, стоять, їх ремонтуємо. А Нацгвардія добре озброєна і вбрана, а армія – оскільки-постільки. Це ображає, бо де вони розташовані, а де ми – ми на передовій. Зараз потрібна заміна всієї техніки, треба поліпшити якість форми, черевик, бо в них взимку холодно, а влітку гаряче. Якусь техніку передають армії, але на передовій я її не бачив», – говорить боєць.
Він сподівається, що цього року ситуація на Донбасі врегулюється, дуже бажає миру для країни і спокою для людей, щоб ті повернулись у свої рідні домівки і міста. Протягом трьох років в українській армії народились справжні бойові офіцери, говорить Сергій Лондон, які гідні носити генеральські погони, працювати в міністерстві і ставати міністрами: «Такі люди невигідні, бо ними не можна маніпулювати. А їм потрібні маріонетки, а не ті люди, які гідні і можуть відстояти власну думку, є чесними. Чим більше було б у міністерстві бойових офіцерів, тим більше було б порядку в армії. Ця війна вигідна, на жаль».
«Війна забирає і дає»
«Війна багато забирає і дає», – любить повторювати боєць, тому важливо турбуватись про військовослужбовців, які повернулись із армії у цивільне життя. Сергій Лондон може порівняти свій емоційний стан після Афганської війни. Тоді він втратив чимало друзів, які не могли впоратись зі своїм психологічним станом, почувались непотрібними і покинути. Хтось закінчив життя самогубством, а хтось почав пиячити.
«Коли я повернувся з Афганістану, то у нас було більше пільг, аніж тепер, давали і путівки для відпочинку на всю родину. І, попри це, люди не витримували. Я довго відходив після тієї війни. Сам мало не спився. Мені ж було лише 19 років, коли мені дали в руки автомат і забрали від батьків. Не йшов свідомо тоді, як тепер, вже у дорослому віці. Мені донині сниться Афганістан. Мій тато побачив мій стан і привів мене до фронтового психолога. Півроку мене він витягував зі стресу, це були розмови, розмови, без жодного тиску, я від того часу цілком байдужий до алкоголю. Сьогодні ніхто не думає, мовляв, живий, йди працюй і все забудеться. Це не так. Воно не забудеться. Психолог повинен працювати з військкомату, людина повинна отримати путівку і відпочити родиною. Тому дехто й закінчує самогубством, спивається, бо відчуває, що нікому не потрібен, його сприймають як якогось відступника».
Сергієві Лондону донині сниться війна в Афганістані, але чи відновили його емоційний стан і оживили важкі минулі спогади сучасні події на Донбасі, які він там переживає? Чимало пригадав із минулого за ці три останні роки, але стан його душі, мислення змінились, бо, каже, він свідомо служить в українському війську і свідомо захищає власну країну.
