До 80-річчя найбільш масових сталінських репресій український науковий журнал «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ» почав публікацію дослідження про співробітників НКВД – організаторів і виконавців Великого терору. Донедавна, через закритість архівів, ця інформація була недоступна.
Автори спецвипуску українського журналу «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ» у вступі наголошують, що пошук винних, крім Сталіна і його поплічників, необхідний для розкаяння, через яке пройшла, наприклад, Німеччина після Другої світової війни завдяки Нюрнберзьким процесам. Він дозволить не просто звинуватити реальних убивць і тих, хто віддавав накази, а й зрозуміти, що змусило людей стати частиною машини терору.
«Все це різко відрізняється від того, що відбувалося в Радянському Союзі, – йдеться у вступі до видання. – Там не було ні поразки у війні, ні пов’язаної з ним післявоєнної окупації союзними державами, що привело б до підриву і делегітимізації сталінського режиму. Навпаки, перемога у війні підняла «велич» Сталіна на нову висоту. Генералісимус виграв, створивши новий різновид спадщини – альтернативне минуле, яке сприяло легітимізації наступних радянських керівників і виявилося вкрай корисним для використання Володимиром Путіним».
Щоб знайти винних на місцях, українські історики скористалися коротким періодом, з 1938-го до 1941 року, коли замість усунутого з посади НКВС Миколи Єжова був призначений Лаврентій Берія і з’явився наказ №00762, згідно з яким ліквідовувалися сумнозвісні «трійки», які виносили рішення за сфальсифікованими справами. Саме після цього наказу почалася чистка внутрішнього апарату НКВС. У Радянському Союзі тоді усунули від роботи 7372 людини. Це 22 відсотки загального оперативного складу. 937 співробітників були заарештовані і деякі з них отримали тривалі терміни ув’язнення, навіть смертні вироки.
Справи, заведені щодо так званих катів НКВС, які проходили за статтею «порушення соцзаконності», стали об’єктом уваги українських істориків. Вони дозволяють відтворити механізм знищення людей, що з’явився під час Великого терору, говорить український історик Олег Бажан:
– Завдяки цим справам можна відтворити психологічний портрет катів, вивчити, чому вони ними стали, чи керувалися вони в своїх діях наказом, чи злим умислом, чи здійснювали нелюдські злочини з особистої ініціативи. Це новий зріз, який дає змогу скласти повнішу природу Великого терору. Ця інформація була донедавна засекречена, а тепер стає надбанням громадськості. У спецвипуску журналу наводяться приклади жахливих безчинств, які коїлися в катівнях НКВС у різних регіонах України.
Наприклад, у житомирському управлінні НКВС, коли провели розслідування і перевірку чекістів, які брали участь у стратах, з’ясувалося, що були неодноразові факти знущань на сексуальному ґрунті. Заступник начальника житомирського НКВС разом з підручними вбивав 72-річну жінку залізними палицями заради наживи, щоб вона сказала, де ховає золото.
Відома справа начальника уманської в’язниці Самуїла Абрамовича, який заробляв на репресіях: забирав додому після розстрілів одяг розстріляних, вибивав рукояткою пістолета золоті зуби. Обвинувальний висновок у його справі було побудовано на тому, що він створив у в’язниці злочинний бізнес, заробляючи на ув’язнених: посилав їх на польові роботи, а натомість отримував особисто для себе від сільгосппідприємства вино і продукти. За всі ці злочини йому дали всього лише три роки таборів.
Тепер нам стало відомо про ще одну справу, в Києві. Водій машини, який підвозив репресованих до стін внутрішньої тюрми НКВС, отримував винагороду у вигляді одягу розстріляних, яку потім продавав в одному з київських магазинів. При цьому його спочатку заарештували, а потім посварили й відпустили.
До виконавців смертних вироків радянська влада ставилася з добродушністю, прощала гріхи й карала не суворо.
– Вам також вдалося знайти документи особистих справ усіх комендантів НКВС УРСР, які безпосередньо організовували виконання смертних вироків. Скільки було цих штатних катів, що це були за люди?
– Із 1933-го до 1941 рік посаду коменданта НКВС УРСР обіймали сім осіб. Змінюваність була частою, але за часів Великого терору кадрові пертурбації були всюди, не тільки на цих посадах, а й що стосується начальників обласних управлінь, різних відділів тощо. Як правило, це колишні червоноармійці, які брали участь у громадянській війні, ті, хто вступили до партії, але потім здійснили, наприклад, убивство з необережності чи господарські злочини. За це їх або вилучали з партії, або їм робили догану. Вони розуміли: щоб залишитися в системі, потрібно вибирати для себе брудну роботу і таким чином продемонструвати свою лояльність до радянської влади. Це те, що кидається в очі. Усі вони, як правило, люди непримітні, потрібно сказати, що у них зазвичай присутній потяг до збагачення, хоча не у всіх, але тим не менше багато з них були причетні до розпродажу майна репресованих. Були серед них і садисти, наприклад, як Тимошенко в житомирському НКВС: там не тільки стріляли в потилицю, а могли забити людини за допомогою металевих палиць, були випадки, коли умертвляли паяльною лампою (це була помста тим, хто намагався втекти). Або є приклад уманської оперативної групи: там знущалися над трупами жінок після розстрілу. Загальна картина складається неприваблива.
Ми хотіли дізнатися, хто серед цих комендантів був рекордсменом з убивств «ворогів» радянської влади, але не кожен з них повідомляв про це. Відомий Блохін, генерал-майор на Луб’янці, який розстріляв понад 10 тисяч осіб, а в Україні такі дані дуже рідко вказувалися в послужному списку. Відома тільки одна людина, Наум Турбовський, який був комендантом у Дніпропетровську. У його характеристиці написано: він особисто підрахував, що розстріляв 2100 осіб. Він цим хвалився, всім розповідав, і це є в документах.
В інших випадках кількість розстріляних не вказується: просто був комендантом і все. Наприклад, начальник внутрішньої тюрми НКВС УРСР – Іван Нагірний – один з тих, хто керував командою чекістів, які займалися розстрілами під час Великого терору, завжди уникав запитань щодо розстрілів, а коли його залучили як свідка під час розгляду справи про розпродаж речей репресованих, він не говорив про це навіть на суді, а використовував фразу «в 1937-му в нас було багато роботи». Тобто приховував те, чим безпосередньо займався.
Якщо вивчити біографії штатних катів НКВС, то після 1938 року ці особи, мабуть, психологічно не витримували, і їх переводили на інші посади. Кар’єрного росту вони зазвичай не отримували, переважно їх переводили на різні посади в тюремній структурі.
– Але деяких комендантів НКВС УРСР притягували до суду…
– Так, але не всіх. Ніхто з них не отримав відповідальності за Биківнянську трагедію, хоча причетні вони були. У селищі Биківня було знайдено найбільше останків розстріляних органами НКВС в Україні. Як правило, це були вбиті в Києві. На сьогоднішній день встановлені імена майже 20 тисяч репресованих, яких таємно ховали в цьому місці. До відповідальності нікого не притягли, але їх, як то кажуть, Бог покарав. Олександр Шашков, який у 1937-1938 роках виконував обов’язки коменданта, застрелився під час Другої світової війни, щоб не потрапити в полон. Застрелився і Іван Нагірний, заступник коменданта НКВС УРСР у 1934-1937 роках. До відповідальності був притягнутий комендант житомирського НКВС, але справу побудували навколо того, що були приховані факти репресій і його судили за посадові злочини. Але взагалі мало хто з катів проходив за якимось статтями, тому що цих людей дуже цінувало керівництво, адже непросто було відібрати людей на ці посади.
– Вивчивши архіви, чи знаєте Ви про когось з комендантів або тих, хто входив у розстрільні команди, хто до цих пір живий? Чи можна сподіватися, що їх притягнуть до суду, як це відбувається, наприклад, в країнах Центральної Європи?
– Їх усіх уже немає в живих, тому що роки їхнього народження – це 1900 і раніше. Той комендант, який, як я вже говорив, розстріляв понад дві тисячі осіб, народився у 1896 році. Їх немає в живих, але їх очікує суд історії. Зібрану інформацію про цих людей і їхні діяння можна використовувати в майбутньому під час підготовки до широкого суспільного суду над сталінізмом і злочинами радянського режиму. А зараз вона нам потрібна, щоб зрозуміти, що таке Великий терор. Багато написано про масові операції НКВС – «німецька операція», «польська операція», репресії проти куркулів… А хто були їхні кати? Сьогодні практично нічого невідомо.
– Чи допомогли нові дані з архівів знайти невідомі місця поховань або дізнатися щось про репресованих?
– Можна встановити, де відбувалися тортури, в яких приміщеннях, можна зрозуміти, де були розстріли. У деяких справах вказується місце, куди вивозилися тіла і де є поховання. Однак це згадується побіжно, тому що, як правило, це питання не сильно цікавило слідчих. Є такі згадки: «ми вивозили тіла на місцеве кладовище» або «закопували на території районного або обласного управління НКВС». Але це ниточка, за яку можна вчепитися, щоб далі розмотувати клубок.
У документах я знайшов, що, наприклад, у Запоріжжі трупи скидали в вигрібну яму, і потім, коли відділення переїжджало до нового приміщення, її забетонували і на тому місці виріс заводський цех. Це можна відновити тільки завдяки допитам, які збереглися в архівах, і які робилися по гарячих слідах, у 1939-1940 роках, а не в 1956-му.
– Ви розповідаєте, що люди вбивали тисячі людей, чи немає в документах згадок про те, як це позначалося на їхньому психічному здоров’ї?
– Я теж хотів це простежити, але таке зустрічається рідко. Тільки, напевно, якщо є рапорт з проханням звільнити з посади, можна побічно про це говорити. Не виключено, що такі документи вилучалися і не підшивалися до особової справи. Ніяких згадок немає. Немає таких згадок, про які писав російський дослідник Олексій Тепляков, що сибірські коменданти спивалися. У нас я поки такої ниточки не бачив.
– Аналогічні документи в Росії досі залишаються засекреченими?
– Думаю, так. На мій погляд, Олексій Тепляков спирався на мемуари. Хоча я не виключаю, що, раз він писав про машину терору в Новосибірську, то міг використовувати і справи, заведені щодо тих чи інших чекістів і, напевно, там він і знайшов згадки про те, як те, що відбувалося, діяло на психіку цих людей.
– А загалом, мабуть, машина терору працювала однаково і в радянській Росії, і в радянській Україні?
– Думаю, однаково. Конвеєр смерті в Сибіру або Якутії, на Кубані або в Україні був однаковим. Почерк був один і той же. Хоча на сьогоднішній день не знайдено ні листів, ні інструкцій, в яких би йшлося, як потрібно виконувати смертні вироки. Як правило, вбивали людей з десяти вечора до ранку, щоб встигнути зробити поховання на кладовищі або на якомусь секретному об’єкті, який був відведений для НКВС.
Зазвичай самі чекісти визначали, з якої зброї їм стріляти. Старалися, щоб усе було засекречено. Коли я займався масовим похованням в Биківні й шукав документи, які підтверджували б, що саме там НКВС ховало трупи розстріляних, виявилося, що все робилося таємно і в документах ніде не відображено. Ба більше, до 1937 року, поки для спецоперацій НКВС не виділили дві ділянки Биківнянського лісу, всіх розстріляних ховали на території Лук’янівського кладовища. Цими похованнями займалися і місцеві трунарі – співробітники кладовища. Коли було визначено нове місце для масових поховань, цих копачів розстріляли: було сфальсифіковано справу, що нібито співробітники кладовища організували фашистську організацію, всіх репресували. Залишилася живою одна людина – двірник, який давав свідчення в 1956 році, коли родичі почали з’ясовувати, що в реальності сталося з їхніми чоловіками й братами. Його теж намагалися включити до цієї вигаданої організації, викликали на допити, але він, мабуть, зрозумів, і сказав, що приходив підмітати вранці і нікого не бачив. Це його і врятувало.
– Невже, всупереч секретності, інформація про те, що відбувалося, не просочувалася? Адже були вбиті сотні тисяч людей по всій країні.
– Якщо говорити про Биківню, то інформація стала поширюватися тільки після того, як 19 вересня 1941 року в Київ увійшли війська Гітлера і в окупаційній пресі надрукували, що виявлені секретні поховання жертв сталінських репресій. Тоді люди кинулися шукати своїх родичів. Але коли повернулася радянська влада, ті, хто поширював інформацію про Великий терор, отримали терміни, їх вислали за багато тисяч кілометрів від Києва, щоб більше ніхто нічого не дізнався.
У 1960-х роках виявили дітей, що грали в футбол черепами в Биківнянському лісі, довелося створити державну комісію, щоб зрозуміти, хто там похований і що це за невраховане кладовище. Я дивився документи цієї комісії, і вони свідчать, що все робилося для того, щоб заховати всі кінці у воду.
Була установка: говорити ніби там поховані радянські військовополонені, які утримувалися в Дарницькому концтаборі. У результаті землю підрівняли, а наступна державна комісія була заснована в горбачовську перебудову. Але і вона намагалася не називати комуністичний режим винним у цьому злочині. І тільки зараз за допомогою археологічних досліджень виявили, що там, можливо, були поховані навіть польські офіцери, так званий «катинський слід», хоча документи, що зберігаються в Києві, про це не свідчать. Швидше за все, це була пряма вказівка з Москви.
Радіо Свобода
