Армія Риму являла собою чудовий бойовий механізм. Легіонери були чудово навчені, чудово екіпіровані, їх вели в бій досвідчені воєначальники. Однак колосальні успіхи римлян не можна пояснити тільки тренуванням і оснащеністю легіонерів.
У римській армії було те, чого не було в інших, навіть найрозвиненіших народів. Ця “таємна” зброя називалася – дисципліна. Тільки справжня військова дисципліна могла спаяти легіонерів в страхітливу бойову машину. Ні в одній армії стародавнього світу дисципліна не була настільки суворою, а покора воєначальникам такою беззаперечною як в римських військах. Самі римляни по праву вважали дисципліну основою всіх своїх військових успіхів і називали її головною гордістю, опорою й найвірнішим вартовим своєї держави.
Дисципліна в римській армії була заснована на величезній владі воєначальника і нещадній суворості покарань. Полководець мав право практично необмежено розпоряджатися життям і смертю своїх легіонерів. Воєначальник міг піддати тілесним покаранням або стратити навіть вищих командирів найзнатнішого походження. Від консулів, які в період республіки здійснювали верховне командування, така ж незаперечна влада поширювалася і на нижчих командирів.
Децимація
Це покарання, а точніше сказати кара, була найбільш жорстоким засобом підтримання дисципліни і навіть самими римлянами вважалася крайнім засобом. Цією стратою піддавали не окремих осіб, а цілі підрозділи, легіон, а іноді й кілька легіонів. Кара накладалася за боягузтво перед лицем противника, ганебна втеча з поля бою або злісна непокора наказам вищого воєначальника. Полягала процедура децимації в тому, що в штафному загоні за жеребом відбирали кожного десятого солдата. Потім, тих легіонерів, на кого впав жереб, перед строєм всього війська забивали на смерть камінням або палицями. Інші солдати караного загону, яких минув нещасливий жереб, піддавалися впливу ганебного покарання, їм замість пшениці видавали для їжі ячмінь, а також наказували ставити свої намети поза військовим табором. Ганьба для тих хто залишився в живих полягала у тому, що, на думку римлян, їжа з ячменю видавалася не вільним людям, а тваринам і рабам, тобто легіонер, що піддався такому покаранню, тимчасово втрачав свій високий соціальний статус воїна й громадянина і переміщався до рівня худоби.
Слід зауважити, що римські полководці не завжди хотіли втрачати кожного десятого солдата з винного підрозділу. У таких випадках застосовувалася страта кожного двадцятого і сотого легіонера. Не можна не згадати про випадок, коли легіони, що програли битву самі, добровільно, вимагали піддати себе цьому суворому покаранню. За свідченням Юлія Цезаря, його легіонери були присоромлені після поразки від військ Помпея в битві при Діррахіі (і їм було від чого помирати з сорому – у тій битві ветерани Цезаря панічно побігли під ударом військ Помпея, що складалося в основному з молодих солдатів), і стали вимагати від свого імператора, щоб той дециміював їх. Цезар, однак, занадто цінував своїх бійців і не захотів скористатися цією пропозицією, а покарав тільки прапороносців, що покидали свої прапори.
Фустуарій
Це найпоширеніше покарання за серйозні проступки накладалося індивідуально, на конкретних осіб. Фустуарий представляв собою побиття винного солдата камінням або палками. Історик Полібій залишив нам опис цієї екзекуції. Ось як воно відбувалося:
“Трибун бере палицю і нею ніби тільки торкається засудженого; слідом за цим всі легіонери б’ють його камінням і палицями. Караних забивають більшою частиною тут же, в самому таборі, а якщо хто-небудь і виходить ще живим, то не на радість собі. Та й яка йому радість, якщо повернення на батьківщину йому не дозволене, і ніхто з родичів не наважиться прийняти таку людину до себе в будинок. Тому раз спіткало кого подібне покарання, він загинув безповоротно”.
Як видно з цієї цитати, як і у випадку з децимацією, цей вид покарання мав продовження і після самої екзекуції і не закінчувався на самій процедурі фустуарія. Вижившого чекало вічне вигнання, без права повернення на батьківщину до своїх рідних і близьких.
Смертна кара
Смертю карали боягузтво, зраду, шпигунство, непокору начальству, підбурювання до непокори інших солдатів. Найчастіше злочинцеві рубали голову сокирою або мечем. Страта здійснювалася за межами табору. У відповідності з законом виривали яму певної довжини і глибини, в яку ставили злочинця, Далі йшов звук труби, і особливо призначені солдати приводили у виконання вирок у присутності трибунів і сотників. Страченого ховали тут же. Так стояла справа, якщо покаранню підлягала одна людина або невелика група осіб.
Але от якщо засуджених на смерть було багато, то тоді для цього покарання не було певної звичаєм форми смерті.
Ймовірно, не було і певного супутнього ритуалу і схоже, що все залежало від волі того, за чиїм наказом проводився цей захід. Ось кілька прикладів:
Масове знищення спіткало чотирьохтисячний легіон, посланий проти Пірра захищати місто Регіум. Замість виконання наказу легіон сам оволодів цим містом, побив у ньому мешканців, проголосив свою незалежність і таким чином здійснив акт дезертирства і державної зради. Десять років потому, коли Пірр покинув Італію, залишки збунтованого легіону були взяті в полон і відведені до Риму, де щодня страчували з них по п’ятдесят чоловік, поки не знищили всіх. Ніякої жалості до зрадників римляни не проявили.
Не знали пощади римляни і до перебіжчиків у ворожий табір. Незважаючи на їх кількість, всіх піддавали болісній смерті. Одного разу триста сімдесят дезертирів дісталися в руки Фабію Максиму. Він відправив їх у Рим. Там їх жорстоко били, потім скинули з Тарпейської скелі. Марцелл взяв у полон в Сицилії до двох тисяч перебіжчиків. Їх спочатку сікли різками, після чого відрубали всім голови. Та ж доля спіткала перебіжчиків з римських союзних військ, які після битви з карфагенянами при Замі були видані назад Сципіону. Не менш жорстоко поступив з перебіжчиками Емілій Павло після своєї перемоги над македонським царем Персеєм. Він звелів усіх їх кинути під ноги слонам, які розтоптали їх…
Ганебні покарання
Цей різновид покарань застосовувався набагато частіше, ніж згадані вище. Мета цих дисциплінарних впливів полягала в тому, щоб, виставити винних в смішне або принизливе положення і таким чином пробудити в них почуття сорому. Легіонерам, що проявили боягузтво воєначальник міг, наприклад, наказати стояти босоніж, без пояса, в одній нижній сорочці в центрі табору, іноді з шматком трави або жердиною в руках, копати непотрібні канави або носити взад і вперед камені. Розповідають, що коли один з легіонів відмовився йти у важкий похід, консул наказав бунтівникам вийти без зброї і поясів, оточив їх своїми збройними легіонами і наказав рубати солому на очах у всього війська. Як можна помітити, і тут має місце тимчасове пониження соціального статусу винного, якого змушували займатися невластивою і безглуздою роботою і крім того, та як би тимчасово виключали з числа чоловіків, адже солдатська сорочка, не підперезана військовим поясом, звисала нижче колін, що робило її схожою на жіночий одяг. Натяк тут очевидний: адже і в наші дні дуже небагато чоловіків без сорому погодяться переодягнутися в жіноче плаття, а що вже мали відчувати легіонери в ті часи…
Цікаво те, що римляни відрізнялися відомим демократизмом у застосуванні покарань цього виду і в разі необхідності його жертвами з рівною легкістю ставали як прості воїни, так і воєначальники. Це чудово підтверджують два епізоди з біографії знаменитого римського полководця Доміція Корбулона під час дій підлеглих йому військ в гірській Вірменії. Якийсь Пакцій Орфіт, командир частини допоміжних військ в армії Корбулона, порушив недвозначний наказ командувача, що забороняв атакувати противника і віддав наказ про наступ. Вірмени, що були в той момент ворогами римлян, вистояли і ударом у відповідь змусили римлян до панічної втечі, причому паніка поширилася і на війська римлян, які не брали участі в цій сутичці. Корбулон, щоб прикладно покарати втікачів, розпорядився щоб втікачі, які повернулися до основної армії, з цього моменту розбивали свої намети тільки за огорожею табору. Це було ганебно, бо таке символічне приниження застосовувалося зазвичай до тих підрозділів, які пережили процедуру децимації. В інший раз Корбулон виявив, що якийсь Емілій Руф, був префектом у частинах допоміжної кавалерії, мало того, що довів справу до того, що його загін втік з поля бою, так ще й не дбає про постачання своїх людей належним озброєнням і спорядженням. В якості покарання Корбулон наказав цьому Руфу з’явитися до намету командувача, а потім велів своїм ликторам роздягнути того догола. Голий і принижений, Руф був примушений стояти по стійці “струнко” до тих пір, поки полководець не змилувався і не відпустив його.
З більшою чи меншою періодичністю застосовувалися:
- грошовий штраф або часткова конфіскація здобутих трофеїв;
- скорочення платні;
- тимчасове позбавлення зброї;
- військові вправи з поклажею;
- виправні роботи;
- публічна прочуханка перед центурією, когортою або цілим легіоном – набагато більш ганебне покарання;
- розжалування по чину або за родом війська.
Розжалування за родом війська означало переведення в менш престижний рід військ: наприклад, з легіону – у допоміжні війська, з кінноти – в піхоту. Для воїна, що зазнав покарання все це супроводжувалося неабияким соромом.
Ганебне звільнення зі служби без нагород і привілеїв (яке іноді зустрічало цілі загони); накладалося як на цілі військові частини, так і на окремих воїнів у разі проступків, при покаранні за які можна було уникнути смертної кари. У разі цілих підрозділів ганебна відставка супроводжувалася так званим забуттям пам’яті, яке виражалося в знищенні будь-яких офіційних письмових згадок про дану військову частину. Цікаво, що підлягали знищенню навіть казарми підрозділу, підданого децимації, ганебної відставки або розгромленого в бою.
Наприклад, прославлений X Легіон, що чудово проявив себе в армії Цезаря (цей легіон був свого роду особистою гвардією – “преторською когортою”), було з безчестям розпущено за наказом Октавіана Августа за свою непокірність і схильність до бунту. Те ж сталося і з III Галльським легіоном під час правління Елагабала, і з III Августовим легіоном (238 р.).
Індивідуальне звільнення було не менш важкою карою. У часи республіки цей процес відбувався так: воєначальник викликав зі строю легіонера, що підлягав виключенню і оголошував йому: “Ти мені більше не потрібен”. Солдат складав зброю, військові атрибути і знаки розрізнення, навіть знімав взуття. Після цього він на все життя вважався збезчещеним. Він не міг займати жодної громадської посади, не мав права жити не тільки в Римі, але і не знаходив собі притулку на батьківщині. Ця ганьба була така велика, що її нелегко переносили навіть християни, які піддавалися ній через свою віру. Були випадки, коли вони знову поверталися до язичництва, лише б залишитися в армії.
Джерело:http://x-files.org.ua
