Не треба тішити себе ілюзією, що Путін раптом відступить. Йому відступати нікуди, позаду Москва – багатомільйонна Орда, розлютована російським телебаченням і, як звичайно, прагнуча української крові. Путін боїться не санкцій, Путін боїться повстання розчарованих «завойовників» і стрілецького бунту. Росіяни жадають української крові й нових завоювань. І задовольнити ці сподівання російського народу може зараз тільки кривава війна на знищення українців.
Треба розуміти, що війна Росії з Україною буде до кінця – або ми здамося (розчинимося-асимілюємося), або переможемо. Разом із союзниками.
Армія будь-якого агресора не може убивати й загарбувати без забезпечення й згоди з боку “мирних жителів”. Армія без надійного тилу воювати не може й не буде. Економіка держави, інфраструкура під час агресії тією чи іншою мірою працює на армію.
Громадяни будують танки, печуть хліб і відряджають на фронт членів родин. Кожен громадянин держави-агресора, котрий не вчинив спротиву у будь-який доступний, але дієвий спосіб (включно із збройним повстанням), проти власного уряду з метою зупинити агресію щодо іншої держави, має нести не лише політичну, але й будь-яку іншу відповідальність за порушення його державою міжнародного права, за збройну агресію, вбивства іноземних громадян та завдання тяжких матеріальних, екологічних та інших збитків іншій державі. Наприклад, Німеччина завершила виплати жертвам агресії у ПЕРШІЙ світовій війні лише в 2010-му році.
Безперечно, вбивство мирних громадян є аморальним і злочинним з т.з. міжнародного гуманітарного права (Женевські конвенції про правила ведення воєнних дій). З іншого боку, основним принципом міжнародних відносин є принцип ВЗАЄМНОСТІ – жертва агресії має цілковите право знищувати все, що підтримує армію агресора, якщо встановлено самий факт збройної агресії. А невиконання українськими посадовими особами своїх функц. обов’язків і порушення ними законів України – фактична зрада Президента й злочинна бездіяльність парламенту – у питанні визнання збройної агресії не можуть заперечити самої збр. агресії, яка вже визнається окремими судами України й зафіксована в Конституції держави-агресора – РФ (анексія Криму). Отже, всупереч позі страуса на Банковій і Грушевського, Україна, відповідно до міжнародного й національного права, перебуває у стані війни з Російською Федерацією.
Армія наступає, доки з тилу її постачають зброєю, технікою, харчами й представниками «мирних жителів». Однією з основних стратегій воєн є ліквідація тилового забезпечення армії противника. Отже, під час війни «мирні жителі» логічно можуть розглядатися як воєнна ціль. Надто, коли йдеться про армію міжнародного агресора й народ, що майже тотально підтримує вбивство іноземних громадян на території інших держав.
«Мирні жителі» – громадяни держави-агресора, як і, наприклад, громадяни Німеччини в 1939-45 рр., були невід’ємною частиною Воєнної організації Німеччини й за це отримали від союзників усе, що може й повинно очікувати “мирне населення” держави-агресора. Саме в цьому контексті слід розглядати такі прецеденти як бомбардування ВПС Великобританії Дрездена в 1945 році, через що загинуло до 250 000 МИРНИХ німців. Саме тому, послуговуючись принципом взаємності, союзні війська не церемонились, коли фашисти встановлювали свої артустановки під житловими будинками. Саме тому союзники й перемогли.
Ураження інфраструктури агресора під час війни, екологічні катастрофи на його території, економічний колапс і зменшення кількості громадян, що неминуче працюють на економіку загарбницької війни, є факторами, що прямо ведуть до поразки агресора.
Під час Другої світової на території СРСР і союзників по коаліції США, ВБ і Франції співчуття до жертв серед громадян фашистської Німеччини чи їхніх союзників мали б для громадян країн – майбутніх переможців неприємні наслідки.
Наприклад, якби в Лондоні після «Дрездена» якийсь британець поклав квіти до будинку (колишнього) посольства Німеччини, то був би ув’язнений. У СРСР, не виключено, що й розстріляний. Якби вижив після природної реакції на свій учинок з боку співгромадян.
Ставлення громадян держави-жертви агресії до громадян держави-агресора (лютого й невблаганного історичного ворога) під час фактичної війни на знищення є лакмусовим папірцем, який вказує на майбутню поразку або потенціал перемоги.
Діалог з агресором і мова про долю його мирних жителів буде можливий лише після капітуляції агресора й ратифікації російським (чи хто там у них буде правонаступником) і українським парламентами міждержавного договору про умови компенсаціій, репарацій і реституції агресора – жертві збройної агресії. Можливо, під гарантії НАТО або РБ ООН (за умови, що РФ вже не буде її членом).
Треба розуміти, що війна Росії з Україною буде до кінця – або ми здамося (розчинимося-асимілюємося), або переможемо. Разом із союзниками.
Автор: Василь ЛАПТІЙЧУК – Директор Інституту Росії
