Стосунки між Україною і НАТО за роки незалежності нашої держави пройшли багато різних етапів, але лише після Революції гідності перейшли нарешті з декларативного на конструктивний рівень – коли в грудні 2014-го Верховна рада України внесла зміни до двох законів, відмовившись від позаблокового статусу держави.
Крім цього у 2014-му році Україна активізувала діалог з НАТО про співпрацю в ОПК, а вже на початку 2015-го років Київ захотів приєднатися до чинної для країн-членів альянсу системи закупівель озброєнь.
Далі – більше. 6 червня 2016-го року президент України ввів у дію Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 20 травня 2016 року “Про Стратегічний оборонний бюлетень України”, в якому прописані основні напрями реалізації воєнної політики України та розвитку сил оборони до кінця 2020-го року, зокрема чітко визначений напрямок руху до НАТО:
“Стратегічний бюлетень визначає шляхи досягнення цілей оборонної реформи, зокрема щодо збільшення спроможностей сил оборони до рівня, що дасть змогу забезпечити виконання завдань оборони держави і відновлення її територіальної цілісності, активну участь у реалізації Спільної безпекової і оборонної політики Європейського Союзу та активне співробітництво з НАТО з досягненням критеріїв, необхідних для набуття повноправного членства в Організації Північноатлантичного договору”.
Таким чином, Україна взяла на себе зобов’язання до 2020-го року забезпечити повну сумісність своїх збройних сил із силами країн-членів НАТО. І ось, вчора було офіційно повідомлено, що даний процес стартував.
Під час наради віце-прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванни Климпуш-Цинцадзе з керівництвом Військово-наукового управління Генерального штабу Збройних сил України, а також керівників державних і приватних оборонних підприємств було розпочато підготовку до створення національної системи сертифікації оборонної продукції за стандартами НАТО.
Крім цього, під час обговорення сторони констатували “низку фінансових і організаційних проблем, які супроводжують цей процес”, захист інтересів національних виробників озброєнь і військової техніки і мінімізацію ризиків при переході українського ОПК на стандарти НАТО.
До речі, самі стандарти НАТО виписані “Угодою зі стандартизації”, що являє собою міжнародний договір, який регламентує загальні правила, визначає спільний порядок дій, закріплює єдину термінологію і встановлює умови уніфікації технічних процесів, а також озброєння та військової техніки, іншої матеріальної частини збройних сил Альянсу та країн-партнерів.
Стандарти НАТО умовно можна розділити на адміністративні, оперативні та матеріально-технічні. Адміністративні стандарти визначають процеси управління та обміну інформацією, а також порядок роботи з документацією. Оперативні стандарти спрямовані на оперативне планування застосування військ. Матеріально-технічні стандарти визначають єдині вимоги до озброєння і військової техніки союзників, управлінню життєвим циклом, а також кодифікації предметів забезпечення.
Про останні і йшла мова під час вищезгаданої наради, що цілком логічно. Справа в тому, що першими двома пунктами в України проблем виникнути не повинно – їх реалізація залежить в першу чергу від бажання та вирішується, здебільшого, організаційною роботою. А от з матеріально-технічними стандартами можуть бути проблеми, тому що вони передбачають залучення значних матеріальних ресурсів. Однак, за активної матеріальної та фінансової допомоги західних партнерів, Україна може й тут надолужити згаяне у попередні десятиліття.
До того ж успішний досвід наших західних сусідів поляків та колишніх “співмешканців по гуртожитку” СРСР литовців красномовно свідчить, що нічого нереального тут немає.
До речі про литовців. Буквально минулого літа трапився досить показовий випадок, який красномовно засвідчив, що без переходу на ці самі стандарти НАТО в цивілізованому світі нам робити нічого.
Мова про те, що в серпні 2016-го року Литва відмовилась купувати українські БТРи по тій причині, що вони не відповідають стандартам НАТО. Натомість міноборони Литви вирішив купити 88 бронемашин Boxer німецько-голландського консорціуму Artec. Дані бронемашини обійшлися литовцям по 4,3 млн євро за штуку, при тому, що вартість українських БТР-4 становить в районі 2 млн євро за машину.
“Boxer”
“Є стандарти, які прийняті в країнах НАТО, щоб оперувати і брати участь у діях спільно. Цим вимогам відповідала німецька техніка”, – пояснив тоді міністр оборони Литви Юозас Олекас.
Звісно, це лише епізод але він є дуже наглядним.
Інший аспект полягає у тому, що без переходу на стандарти НАТО Україні зараз, під час війни, дуже проблематично отримувати від країн альянсу матеріальну допомогу, адже далеко не всіма видами озброєння НАТО Збройні сили України елементарно вміють користуватись, не кажучи вже про їх синхронізацію з наявними в українській армії озброєннями.
В якості ілюстрації тут можна пригадати, як наприкінці 2014-го року у ЗМІ з’явились повідомлення, що Канада запропонувала подарувати 20 літаків McDonnell Douglas CF-18 Hornet Повітряним Силам Збройних Сил України та надати 10 пілотів-інструкторів для навчання українських пілотів, але українська сторона відмовилась від цієї пропозиції через проблематичну експлуатацію і неможливість швидко перевчити пілотів (в Україні на озброєнні традиційно перебувають радянські літаки марок Су та МіГ).
От і виходить, що перехід України на стандарти НАТО – це не забаганка, а сурова необхідність. Без цієї стандартизації ми й далі продаватимемо свої сучасні і БТР-4 “Буцефал”, які за експлуатаційними характеристиками не поступаються світовим аналогам, лише країнам третього світу (а наразі вони реалізовуються лише в Ірак, Нігерію, Тайланд і Індонезію), а самі будемо “доношувати” ті види озброєння, які дісталися нам “у спадок” від СРСР.
БТР-4 “Буцефал”
А світ тим часом не стоїть на місці і ринки збуту, які могли б бути українськими, займають сертифіковані конкуренти.
І хоч події останніх років дають приводи для оптимізму, зрозумілим є те, що процес цей буде непростим і недешевим. Та й а мета – завершити стандартизацію ОПК до 2020-го року – є досить амбітною. Однак, вже зараз зрозуміло, що воно того варте.
Ну а крім всього іншого не варто забувати, що захист Північноатлантичним альянсом своїх членів і союзників полягає не лише у політичній волі керівництва альянсу, але й у технічній можливості здійснювати координацію спільних воєнних дій. І саме в цьому криється далеко не остання причина того, що Україна досі не є членом НАТО.
