Джерело – medialab.online.
Яким був 2017 рік для Meduza?
Ми як не знали, що буде далі, так і не знаємо. Головне, що з нами трапилося, — ми стали зовсім великими. І в цьому наша головна проблема. Одна річ — коли ти зовсім новенький, в тебе все сире, з нуля, команда маленька, й аудиторія начебто велика, але не дуже. А тепер ми великі, й це якесь нове життя, в якому, з одного боку, дуже важливо відповідати цим масштабам, з іншого — не розгубити ту ручну вичинку, ті дрібниці, те вміння вигадувати, завдяки яким ми стали такими великими.
Це нове завдання, з яким нелегко впоратись. У маленькій команді всі знають, що відбувається, всі все розуміють, набагато менше треба пояснювати. Коли ж людей стає вдвічі більше, хочеться, щоб, як і раніше, всі були в курсі й на одній хвилі. Як бути великими й залишатися стартапом?
З іншого боку, 2017 року ми, скажімо так, відійшли від текстоцентричності. Не те, що ми раніше були текстовим виданням, але взаємодія передусім із написаним текстом була завжди, навіть коли йшлося про ігри.
Тепер ми також про відео та подкасти. А це зовсім інший спосіб розповідати історії, все робиться за іншими законами. Вони впливають на мову, якою ти розповідаєш, на історії, які розповідаєш, на структуру, композицію, поширення цих історій. Там ми маленькі, там ми багато чого можемо вигадувати.
Чому ви вирішили запустити подкасти?
Кілька людей у редакції дуже хотіли їх запустити. Це велике бажання вдало поєдналося із порівняно невеликим бюджетом на старті. Потім подкасти почали зростати, й не тільки за кількістю переглядів. Дедалі більше людей усередині та зовні казали, що їм подобається. Хоча спершу це навіть подкастом не було: ми просто почали записувати нашу щоденну розсилку «Вечірня Медуза» у форматі аудіо. Це була повна дурість. Але ти, як правило, починаєш із якоїсь маячні, а потім із цього щось виростає. Зараз подкасти мають півмільйона прослуховувань на місяць — як на незвичний для аудиторії формат це дуже непогано.
Водночас усе ще не зрозуміло, як привчати людей до подкастів. Це не те саме, що ввімкнути радіо. Подкасти ти, як правило, вмикаєш, коли щось робиш — їдеш на роботу, займаєшся у фітнес-клубі, готуєш їжу вдома. Коли маєш тридцять-сорок хвилин, аби спокійно послухати. Всі наші подкасти тривають десятки хвилин, і сімдесят відсотків тих, хто починає їх слухати, дослуховують до кінця.
Більш інтимного способу взаємин зі своєю аудиторією, більш вдумливого, глибокого та тривалого наука, здається, ще не знає. В цьому є певна революційна консервативність. Це трохи повернення назад. Коли люди могли десятки хвилин зосередитись на чомусь одному. Якщо в кіно це нормально, то в медіа — доволі рідкісна ситуація.
В нещодавньому інтерв’ю ви говорили, що подкасти втілюють ваше бажання бути всюди, на всіх платформах. Що далі? Нема страху зайти в глухий кут?
У бажанні бути на всіх платформах є декілька проблем. По-перше, на деяких платформах тобі немає заради чого бути — вони тобі не потрібні. По-друге, коли ти справді хочеш бути на всіх платформах, виявляється, що робити це добре — задача-неберучка (в настільному тенісі — удар противника, який неможливо відбити).
Але ми хочемо бути медіумом, будь-яким медіумом. Сьогодні ми говоримо, що Meduza — це про почитати, про подивитися, про послухати і про пограти. Не думаю, що ми підемо далі. Що ще — понюхати?
У кожного з цих медіумів — звуку, телебачення, тексту та ігор — свої канали поширення. Наші подкасти поширюються на десятки різних платформ, на які, крім подкастів, більше не поширюється нічого. Я б не сказав, що ми все пізнали і нам нема чим зайнятися. Як раніше було відчуття, що ми майже нічого не зробили, так і тепер. Звісно, ми просунулись, але часом хочеться бити себе по руках. Оскільки ресурси дуже обмежені, є велика небезпека розпорошитись і витрачати час на те, що не потрібне. Важливо виставити пріоритети, але це робиться зазвичай тоді, коли вже пізно.
Цього року ви втретє проводитимете конференцію «Шторм». Навіщо вона?
Так ми поєднуємо приємне з корисним. Передусім мета «Шторму» полягає в тому, щоб привезти людей із Сполучених Штатів Америки. З найкращих тамтешніх видань. Там найбільший медійний ринок, найбільша індустрія, найбільше грошей, і всі наші проблеми в них теж більші. Для нас вивчення того, як влаштований найбільший медійний ринок, який ще й пішов уперед у порівнянні з нашим, — це спроба зрозуміти, що нам підходить, а що не підходить. Зазирнути до близького майбутнього та зрозуміти, що на нас чекає. І порівняти.
З іншого боку, все починалось як вечірка для рекламодавців. Згодом ми зрозуміли, що це нудно, й вирішили робити щось корисне. А оскільки ми почали займатись нативною рекламою, то подумали, що можна покликати рекламодавців на конференцію, де люди з найкращих видань світу розповідатимуть, що нативна реклама — це справді круто, й показуватимуть, якою вона може бути. А потім зрозуміли, що можна розповідати не тільки про нативну рекламу. У світі відбувається багато цікавого, то чому не послухати про це? До того ж, це розумні люди, з якими цікаво потеревенити. А що ми можемо ще й грошей на цьому заробити, то все це взагалі приємно.
Чи медійники, які приходять на «Шторм», встигнуть вписатись у майбутнє, що наближається?
Я можу говорити за Росію. Тут, якщо йдеться про щось масове, то це завжди масовий психоз: усі стрімголов починають бігти в один бік. А що ринок немаленький, всі просто несуться, збиваючи один одного з ніг. А потім, коли прибігли, не розуміють, навіщо бігли, й починають бігти в інший бік. Мода так влаштована. Спочатку говорили, що всі медіа будуть у чат-ботах, або всі стануть web 2.0, а потім — що всі медіа будуть мультиканальними.
Коли ж починаєш робити щось класне, виявляється, що, з одного боку, треба було просто поєднати все, що ти і так знав, а з іншого — докласти до цього мозок і трохи таланту. Хтось встигне прийняти майбутнє, хтось не встигне. Медіа завжди про те, коли ти щось раптом намацав.
У вас є ще один навчальний проект — школа журналістики «Ферма». Участь у ньому бере чимало регіональних журналістів. Що ви можете про них сказати?
Регіональним медіа можна лише співчувати. Їм дуже тяжко. Там, де вони працюють, дуже мало грошей і купа проблем. Усі вони герої. Взагалі я вважаю, що всі найкращі люди зараз у регіонах. У них очі горять. Вони купу всього хочуть робити. Вони справді вмотивовані. Іноді думаєш: Господи, реальність б’є вас щодня, говорить вам, що все дуже погано, але ви все одно боретеся. Це дуже круто!
Що ви думаєте про нещодавню ініціативу фейсбука обмежувати кількість дописів від медіа у стрічці?
Безглузда істерія.
Ми спілкувались із нашими контактами в американських медіа, і вони самі не знають, що буде. Хоча американської аудиторії та ЗМІ це стосуватиметься в першу чергу.
Буде якась фігня. Чи дійде вона до чогось — невідомо. Ми можемо сидіти й панікувати: «Господи, все, в нас не буде трафіку з фейсбука!». Але це не має сенсу. Я пропоную ставитись до фесйбука як до російської держави. Вона, як правило, робить щось неприємне, що, як правило, не працює, але буде тільки гірше. Фейсбук працює за схожим принципом: завжди щось робить, а потім закриває. На щастя, на фейсбуку світ клином не зійшовся. Для медіа є дуже багато всього. Звісно, є Bored Panda, яке 90% трафіку отримує з Facebook. Але таких не дуже багато.
В одному з інтерв’ю ще за часів «Афіші» ви говорили, що після запровадження можливості коментувати на сайті вам захотілося відмовитись від демократії, запровадити цензуру та заборонити коментарі. Meduza вигадала нову форму фідбеку від читачів — чати. Чи виправдала себе ця новація?
Можу посперечатись із собою тогочасним: хто нас взагалі змушував робити коментарі на сайті «Афіші»? Але окей, whatever. Чати — це, по-перше, не коментарі. З коментарями завжди була проблема в тому, що ти справді маєш висловити свою думку з якогось приводу. Й коментар передбачає певний обсяг. Обсяг є, а сенсу мало. І читати, як правило, важко. А коли коментар маленький, він виглядає як не ясно що. Сенс чатів, натомість, у тому, що ти просто розмовляєш із людьми. Ми щасливці, в нас дуже класна аудиторія. То чому б не дати їй можливість спілкуватись, але так, щоб у цьому не було якоїсь спеціальної цінності, щоб усе зникало за добу? Це зменшує цінність кожного окремого висловлювання: ви просто спілкуєтесь.
У чатах є можливість давати спростування й доповнення до матеріалу, пропонувати тему. Кілька разів нам писали якісь дуже важливі люди, присилали дуже важливі історії. Це допомагає. Але поки що я не можу оцінити успішність чатів. Ми все добре зробили, але не розвиваємо. А будь-яке середовище, яке не розвивається, приречене запліснявіти. За півтора року ми їх практично не міряли. Тому найближчим часом хочемо подивитись на цифри і зрозуміти, що з цим робити.
У подкасті до третьої річниці проекту Meduza ви разом із головним редактором Іваном Колпаковим та генеральною директоркою Галиною Тимченко дійшли висновку, що за ці три роки в Росії настала «ера непрофесійних медіаменеджерів». Чи за цих обставин узагалі можлива конкуренція?
Ми мали на увазі, що в Росії двотисячних років ринок медіа був професійним. Усіма ЗМІ володіли холдинги. В них було керівництво, яке думало, що це або бізнес, або любов. А в десятих роках це все або закрилося, або злилося, або ЗМІ перепродали й ними стали володіти випадкові люди. Може, вони не розуміли, чим володіють, може, їх хтось про це попросив. Усе це призвело до того, що суттєва частина медіа, які існували всередині великих холдингів, так чи інакше розвалилися. Або перетворилися на зомбі — назва та сама, а всередині все змінилося. Або застрягли в періоді напіврозпаду — вони існують, у колективі є багато гідних людей, але разом це все не те.
Будь-який класний ЗМІ — це дім, у якому діляться ідеями й роблять щось нове. Добра новина полягає в тому, що це неймовірно живучий світ: за три роки повилазили маленькі медіа, які не належать нікому, або не зрозуміло, кому належать. Їх стає дедалі більше. Люди розбіглись по цих медіа і роблять багато всього класного. І читають тепер інші видання, але читають.
Наприклад, які читаєте ви?
«Медиазона», vc.ru, TJournal, Carnegie. Вибачте, «вДудь» також цілком собі медіа. Sports.ru як був, так і є, нічого там не змінилося. Зі списками в мене завжди погано, але десяток назвати можна — це вже добре.
