Промислова політика Сінгапуру або провал промисловості України

Промислова політика Сінгапуру або невивчені уроки України це стаття, яка покликана розібратися в методах стимулу уряду Лі Куан Ю на фоні бездіяльності українських урядів 90-х років.

Перше десятиліття незалежності України, розглянуте в цій статті, лише з метою порівняння кроків двох держав у формуванні своєї промислової політики.

Зазначу, що тема промислової політики Сінгапуру та України мають право на окремі книги, тому більшість процесів будуть подані в скороченому вигляді з виділенням лише ключових факторів.

Промислова політика Сінгапуру 1959-1975

В майбутній статті про економічне диво Сінгапуру, ми особливо звернемо увагу, на те що більше половини асигнувань з державного бюджету направлялися в промисловість. Лі Куан Ю бачив в такій стратегії шанс вирватись зі статусу «країни третього світу». 

Після отримання незалежності Лі Куан Ю сформував стратегію розвитку промисловості, одразу виділивши напрями, які він хоче розвивати:

1 Етап: подолання безробіття шляхом будування інфраструктурних проектів:

– будівництво аеропорту;

– поліпшення портової інфраструктури;

Розвиток легкої промисловості для подолання безробіття:

– текстиль;

– шкіряні вироби.

2 Етап: залучення іноземних інвесторів за рахунок пільгового оподаткування та мінімізації участі чинуш.

3 Етап: розвиток власних технологічних підприємств.

Для реалізації другого етапу був прийнятий закон про особливий статус «Піонерних підприємств». Піонерними вважалися підприємства, які працюють в інноваційних галузях промисловості або відкривають середні та великі виробництва в Сінгапурі (електроніка і т.п.).

Постанова про піонерні галузі 1959 року стала першим кроком у формуванні ефективної системи пільгового оподаткування в країні для значущих підприємств. Саме ця система і на даний час продовжує діяти, виступаючи головним стимулом притоку іноземного капіталу.

Пільги надають такі можливості новим/старим підприємствам:

– отримати податкові канікули до 5 років.

– без митний ввіз сировини та обладнання.

– мінімум чиновників.

Справедливо зазначити, що додатковим фактором стало і те, що робоче законодавство того часу, фактично ніяк не захищало права робітників, зокрема, право на страйк та обмежену кількість робочих годин.

Безробіття в країні іноді сягало 20%, тому таке анти-робоче законодавство не зустрічало опору з боку населення, а якщо хтось і опирався, то Лі Куан Ю давав такі рекомендації іноземним інвесторам:

«Якщо починалися страйки, ми рекомендували роботодавцям звільнити всіх і через 3-6 місяців відновити виробництво з новою робочою силою, яка буде ретельно відібрана, щоб уникнути нових бунтівників»[1].

Тим не менш, він прекрасно розумів, що в конкурентній боротьбі він програє, якщо і далі буде робити ставку виключно на дешеву робочу силу, тому наступним його кроком було виростити висококваліфікованих робітників.

Ми не будемо зупинятися в цій статті на методах перекваліфікації, шкільного навчання і т.п. А лише звернемо увагу на витрати на освіту та кількість учнів, що потенційно надавало Сінгапуру конкурентних переваг в боротьбі за іноземні інвестиції:

Джерело: S. Gopinathan. The Developing of Education in Singapore since 1965. Singapore, Nanyang Technological University, June 2006

Підвищення кваліфікації робочої сили давало змогу опановувати все новіші і новіші технологічні процеси, що спрощувало залучення іноземного капіталу. 

Додатковим стимулом до залучення прямих іноземних інвестицій (ПІІ) був потенційний притік інноваційного виробництва та наукового прогресу. Економічна наука відзначає, що за рахунок ПІІ, деякі інновації можуть розповсюджуватись в середині країни набагато швидше.

Все це дало вагомий результат для економіки і за 6 років на частку піонерних компаній (інноваційних) припадало: «21% зайнятих в обробній промисловості, 37% валової вартості продукції цієї галузі і 36% промислового експорту»[2]. Тим самим Лі Куан Ю заклав основу для майбутнього промислового стрибка.

Для реалізації третього етапу Лі Куан Ю чекав майже 15 років, бо для нього йому було необхідно мати висококваліфіковану робочу силу, яка з’явилася в його розпорядженні після великих капітальних вкладень в освіту.

В результаті з 1975 по 1985 Сінгапур направив всі свої сили та податкові стимули в такі індустрії:

– виробництво автокомпонентів; 

– виготовлення хімічних і фармацевтичних препаратів;

– створення верстатів і промислового устаткування; 

– комп’ютерне обладнання та програмного забезпечення;

– побутової техніки, контрольно-вимірювальної апаратури, оптичних, медичних та хірургічних інструментів;[3]

Майже всі ці індустрії були створенні іноземними інвесторами, яких приваблювала дешева висококваліфікована робоча сила та більш менші видатки на запуск та утримання виробництва в порівнянні з США чи Європою.

Однак, через велику участь держави в економіці, Сінгапур створював і свої державні компанії, як наприклад, SingaporeAirlines. Додатково він намагався розвинути свій фінансовий сектор, який отримав стрибок в 90-ті (після передачі Британією Гонконга до КНР).

Головні причини успіху промислової програми Сінгапуру:

– зовнішні фактори, більшість ПІІ шукало привабливі безподаткові зони з дешевою робочою силою.

– вдалі промислові стимули з виділенням привабливих зон Сінгапуру.

– робота адміністративного апарату, зокрема позиціонування Сінгапуру на міжнародній арені.

– державні інвестиції у створення ефективних державних корпорацій.

– інвестиції в освіту. 

Промислова політика України

Зазначу, що не правильно порівнювати Україну і Сінгапур в цифрах, тому ми розглянемо лише напрями промислової політики. Причини неможливості порівняння досить прості:

– за територією і населенням дві держави абсолютно в різних вагових категоріях (Сінгапур за своєю територією менше Києва і тому контролювати його набагато простіше).

– Україна у 1991 році ядерна держава з розвиненим машинобудуванням, важкою промисловістю, металургією і масою високотехнологічних підприємств (КБ Антонов, Южмаш, Мотор Січ, мікроелектроніка, військові підприємства, порти, Миколаївський суднобудівний завод).

– університети, науковий персонал, цілий ряд науково-дослідних інститутів.

Примітка: Нажаль майже весь науковий склад виїхав з країни, тільки в німецьких університетах на 2011 рік було 758 людей наукового персоналу вихідців з України:

Думаю, що більше немає сенсу перелічувати, бо по всіх параметрах Україна мала кращий стан речей в економіці ніж Сінгапур. Тим не менш, головним мінусом України, як ми побачимо далі, це відсутність адекватної оцінки своїх можливостей, яка б зуміла скористатися цим потенціалом, як це зробив Лі Куан Ю.

Початком української промислової політики можна вважати рекомендації Світового Банку та МВФ по «шоковій терапії», які були реалізовані безвольними Кравчуком та Кучмою. 

Ідея «шокової терапії» полягає в різкій лібералізації економіки, тобто ліквідація регуляції цін на товари та послуги та приватизація державних підприємств.

Ідеологи цієї «смертельної терапії» спиралися на досвід ФРН, яка проводила її у 1946-1947 роках, правда ніхто з них не брав до уваги те, що економіка Німеччини не знаходилася в умовах планової економіки з відсутністю приватного сектору та будь-яких ринкових відносин на протязі останніх 70 років.

Майже всі приклади успішної «шокової терапії» припадали на держави, де не був знищений інститут приватної власності та ринкових відносин між господарюючими суб’єктами. 

Небезпечність застосування «шокової терапії» ми розглянемо в окремій статті, але вже наперед можна сказати, що неможливо навчити управляти пасажирським літаком людину, яка не вчилась на пілота. В уяві МВФ таке можливо і як вийшло потім, наші урядовці теж міркували такими категоріями.

З іншого боку такі топорні рекомендації від МВФ не дивують, бо у 1997 році в умовах кризи вони рекомендували Японії припинити стимулювати економіку, що призвело до поглиблення депресії. Правда в той раз вони в приватному порядку вибачились[4]. Нажаль перед народом України ніхто вибачатися не збирається. 

Першим офіційним документом, який формував уявлення і цілі уряду, став «Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності» від 1993 року. 

Рівень цієї деклараційної інструкції можна оцінити за такими цитатами: 

– «Реалізація програми конверсії дозволить збільшити виробництво  товарів  для споживчого ринку у 1995 році майже в 2 рази і довести  їх  обсяг до  26-28  млрд. карбованців. Передбачається випуск кольорових телевізорів, відеомагнітофонів, звукових і відеолазерних програвачів, морозильників, автоматичних пральних машин, пилососів  та іншої побутової техніки. Для виконання цієї  програми на 1992-1995 роки необхідно майже 600 млн. доларів». Зазначу, що таких казкових історій не одна і не дві, майже весь документ має такий зміст. 

Тим не менш розглянемо декілька важливих в ньому моментів і порівняємо з тим, що робив Сінгапур:

Розділ: Структура і інвестиційна політика

Мінуси:

– в документі не міститься інформація про аудит економіки України, та тим паче про аудит державних підприємств, що дало б змогу прогнозувати розвиток секторів.

- постійно йде мова про скорочення, зокрема цитата: «Виробниче будівництво здійснюватиметься в основному за рахунок власних коштів  підприємств і організацій або шляхом залучення їх з інших джерел. Безповоротне бюджетне фінансування буде припинено».

– характер декларації досить дивний, зокрема, замість стимулюючих факторів та розвитку, є тільки інформація про уявні концесії з ТОП компаніями світу та повна відсутність інвестиційної політики щодо економічно важливих об’єктів.

– більшість цифр та характеристик індустрій озвучені з невідомих джерел.

– повністю відсутня характеристика та методи, які допоможуть економіці вийти на західні ринки, про які писали усюди. Виникає взагалі питання, чи були автори цього твору в адекватному стані, бо немає жодної згадки про якусь стратегію просування українських товарів на іноземних ринках.

Плюси:

– знайшовся лише один і це було продовжено реконструкції сталеплавильних і прокатних  цехів на комбінатах “Запоріжсталь”, Маріупольському  імені   Ілліча,  “Азовсталь”, на  Дніпровському   комбінаті  із   залученням   на кредитно-компенсаційній  основі   інвестицій зарубіжних фірм.

Дана незрозуміла декларація, в якій написані казки про випуск побутової техніки та консорціуми з топовими корпораціями світу, не більше ніж хвора уява чинуш того часу. 

Склалося таке враження, що вони хотіли якомога швидше розвалити промисловість. Бо як можна запроваджувати ринкові відносини без кадрів, які будуть це робити і тим паче без стратегії просування українських товарів на іноземних ринках.

Щоб зрозуміти абсурдність всієї ситуації, звернемося до бюджету України 1993 року, де ми бачимо «стимулюючу» політику уряду:

Витрати на науку – 177 708 млн. карбованців

Витрати на капітальні інвестиції – 78 565 (+200-300 млрд. додаткові витрати на інші галузі)

Для порівняння всього бюджетних витрат: 5615726,7 млн.

І ще дуже велике питання, наскільки ці кошти мали цільове використання, бо наприклад, фінансування заходів по конверсії підприємств оборонного комплексу і створення нових видів цивільної продукції на майже 190 млрд. викликає великепитання.

Додатково треба зазначити, що у 1993 році почалася гіперінфляція і тому майже всі бюджетні інвестиції, які мали під собою валютну складову знецінювалися до моменту надходження коштів до підприємства.

Але варто зазначити, що це ще не найстрашніше, бо люди, які формували економічну політику України зовсім не подумали про дуже важливі речі, зокрема:

– яким підприємствам і на яких ринках продавати свою продукцію. Тобто не було зроблено зовсім ніякого секторального розподілу по пріоритетах.

– як перебудувати підприємства з планової на ринкову економіку без наявності кваліфікованого менеджменту.

– як компенсувати відсутність менеджерів на державних підприємствах та державних комісіях.

– як конкурувати на міжнародних ринках в умовах відсутності досвіду.

– хто буде просувати українську продукцію на міжнародних ринках. Вони навіть не спробували створити орган на зразок Японського чи Сінгапурського Міністерства торгівлі та промисловості.

Таких питань набереться до сотні і найстрашніше, що при перегляді нормативних актів та бюджетів України в 90-роках стає зрозумілим, що в Україні не було взагалі промислової політики.

Після 1991 року уряд з максимальною швидкістю намагався приватизувати підприємства та за регулювати економіку, ніж зрозуміти, перед якими викликами стоїть держава.

З іншого боку, що можна було очікувати від чинуш, які навіть в декларативних документах міряли все не ринками збуту і орієнтованими продажами, а тупо кількостями, ніби усі випущені товари автоматично будуть викуплені на іноземних ринках.

Висновки

– Україна мала весь необхідний промисловий потенціал, щоб зайняти значне місце в світовій економіці. Але замість вибору поступової моделі перетворення планової економіки на ринкову (як це зробив Китай) Україна пішла шляхом шоку.

– Україна з самого початку свого заснування не мала ніякої промислової політики, чи тим паче інвестиційної. Натомість Сінгапур одразу визначив ці напрями пріоритетними. 

– іноземний інвестор не знайшов себе в Україні, щоб скористатися дешевою професійною робочою силою, через чинуш та відсутність стимулів. Натомість Сінгапур одразу обмежив адміністративний апарат.

– замість збільшення фінансування науки та освіти Україна пішла шляхом його скорочення, що призвело до колапсу науки та зникнення нас з карти інноваційних країн. Лі Куан Ю визначав науку та освіту найважливішими для виживання країни.

– жоден прем’єр-міністр не мав достатньої кваліфікації для роботи з іноземними компаніями, чи для залучення іноземного фінансування. Лі Куан Ю особисто контролював розміщення виробництв іноземних компаній (правда тут треба відзначити, що територія Сінгапуру менше Києва).

– повна відсутність професійних кадрів як в уряді, так і на підприємствах (як чинуша з планової економіки, де він тупо виконував накази з центру, міг відправляти продукцію на міжнародний ринок де існує конкуренція?). Фактично була зроблена ставка не на розвиток, а на приватизацію підприємств, щоб якомога швидше їх прибрати до рук.

Фінальний акорд: Термін зрада, більш за все характеризує 90-ті роки, тому цей період краще назвати «Десятиліття великої зради».

Джерела

1. Інтервью Лі Куан Ю в фільмі «Сингапурська історія» (час 10:22)

2. Курзанов В.Н. Промисловий розвиток Сінгапуру, с. 12

3. Huff W. G. Patterns in the Economic Development of Singapore / W. G. Huff // The Journal of Developing Areas. 1987. April. Vol. 21, No 3. P. 305–326. 

4.Koo, Richard C. (2001) Good Budget Deficits us. Bad Budget Deficits p.78

5. Сайт ВРУ (закони, постанови та декларації України з 1992-1994).

Джерело: Конкретика