Спочатку була легка агресія. «Я вам нічого не винен», – щиро огризався у відповідь на незручні запитання журналістів «Схем» кандидат в президенти Володимир Зеленський у січні 2019 року. Потім з’явилася зневага. «Як довела наша виборча кампанія, ми спілкуємося з суспільством без посередників, без журналістів», – упевнено оголосив про смерть класичної журналістики в окремо узятій країні глава Офісу президента Андрій Богдан у серпні. Згодом, ймовірно, хтось таки усвідомив, що спілкуватися без посередників виходить не дуже, а про смерть чи непотрібність медіа говорити передчасно. Президент провів виснажливий прес-марафон, чотирнадцять годин поспіль демонструючи приязність і відкритість для медіа. Підозрюю, не сподобалося. Бо «у Зеленського» у підсумку вирішили відмовитися від пряника на користь батога. Точніше, одразу кількох батогів.
Батіг перший – «ми будемо визначати, хто є журналістом, а хто ні». 6 листопада президент Володимир Зеленський підписав указ про створення Ради з питань свободи слова та захисту журналістів. З метою «забезпечення дотримання конституційного права на свободу слова, налагодження ефективної взаємодії державних органів, засобів масової інформації, інститутів громадянського суспільства, зокрема щодо запобігання перешкоджанню законній професійній діяльності журналістів». Звучить красиво, правда ж?
Але тільки звучить. Уже на підготовчому засіданні Ради журналіст Максим Кречетов, якого офіційний сайт глави держави назвав «представником Офісу президента», заявив, що орган має «займатися питанням саморегуляції журналістів»: «Це питання національної прес-карти, про яку говорять уже не перший рік. Бо сьогодні кожен може надрукувати собі посвідчення працівника ЗМІ. Мають бути прописані єдині стандарти журналістики. Має бути формалізація редакційної політики кожної редакції, щоб факт порушення цих стандартів з боку власника, влади, самого журналіста можна було зафіксувати».
Ще раз: орган, створений президентом, хоче визначати, хто матиме право називатися журналістом і отримувати очевидні переваги офіційного статусу, наприклад, відповіді на свої запити, а хто буде цього позбавлений. І плюс до цього цей же орган хоче прописувати «стандарти» роботи журналістів і навіть втручатися у внутрішні правила. Щоб «фіксувати порушення». І, зрозуміло, карати за них.
У тій частині світу, яку прийнято вважати вільною (при усіх умовностях такого визначення), подібні функції зазвичай виконують медіапрофспілки. Або ж взагалі ніхто. Переконаний, що медіа щось порушує – ласкаво просимо до суду. А от керівні чи контрольні органи для медіа, створені державою чи під патронатом держави – пріоритет специфічних режимів, які прийнято називати авторитарними чи диктаторськими.
Батіг другий – «покажіть вашу бухгалтерію». Народний депутат від «Слуги народу» Олександр Ткаченко оголосив 6 листопада, що його фракція готує законопроєкт про засоби масової інформації в Україні, одним з пунктів якого буде запровадження «фінансового фейр-плей». Ідея не нова, нардеп говорив про неї і раніше. Однак саме зараз партія влади впритул підійшла до її реалізації.
Про що мова? «Україна – чи не єдина країна в Європі, де більшість приватних ЗМІ є збитковими. Це створює підозру, що власники впливають на журналістів. У футболі в УЄФА ось уже 10 років діє принцип так званого фейр-плей. Умовно кажучи – скільки заробляєш, стільки і витрачаєш. Якщо, наприклад, протягом трьох років ЗМІ є постійно збитковим, напевно, є шанс застосування певних санкцій», – переконує Олександр Ткаченко.
Яким чином такі правила поєднуються із лібертаріанством, яке нібито декларує «Слуга народу»? І що робити з 34-ю статтею Конституції України – «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір»? Додам – і за свій кошт. Або що робити з медіа, чия модель апріорі не передбачає отримання прибутків?
Але це лірика, поговоримо про гроші і збитки. Пан Ткаченко, який з 2008 по 2019 рік очолював медіахолдинг Ігоря Коломойського «1+1», міг би дуже багато цікавого розказати про збитковість українських медіа. Як і про вплив власників телеканалів на журналістів і їх контент.
За оцінками учасників ринку, щорічні фінансові дотації власників найбільших медіа-холдингів України для покриття збитків складають від 30 до 100 мільйонів доларів. За таких умов поза «Чого зволите?» – єдина можлива позиція вітчизняних медіаменеджерів у стосунках із власниками.
Втім, якщо «фінансовий фейр-плей» таки буде запроваджено, олігархи та їх медіа постраждають найменше. Великий бізнес завжди знайде можливість «залити» гроші у свої медіа – хоча б наростивши обсяги дорогої і непотрібної реклами своїх металургійних комбінатів на своїх же телеканалах.
А от умовно незалежні середнячки і дрібота опиняться під загрозою. Не тому, що збиткові – якраз у дрібних з економікою все більш-менш непогано, відсутність умовного Ігоря Валерійовича чи Рината Леонідовича за спиною швидко учить жити по кишені. А тому, що сам факт існування «фінансового фейр-плей» означатиме повернення податкових перевірок.
Багато хто, мабуть, уже давно забув, а дехто через вік й не знає, проте у часи Леоніда Кучми саме податкова була головним інструментом розправи з неугодними ЗМІ. І навіть не важливо, були якісь порушення, чи ні. Я ж добре пам’ятаю на власному досвіді, як легко було паралізувати роботу редакції податковими перевірками та убивчими для невеликої газети штрафами. Пам’ятаю, як за місяць-два податкова могла відлякати майже усіх рекламодавців зустрічними перевірками. І податкових міліціонерів з автоматами у масках, які у вихідний день вирішили вилучити редакційні комп’ютери, щоб перевірити ліцензії на встановлений софт, теж добре пам’ятаю. Ніби учора було. А тому прекрасно розумію, навіщо Олександрові Ткаченку фінансовий контроль над медіа. Перепрошую, «фінансовий фейр-плей».
І, нарешті, третій батіг – «ви заарештовані за маніпуляцію!». 6 листопада – як багато всього за один день! – міністр культури, молоді та спорту Володимир Бородянський, теж, до слова, колишній топ-менеджер олігархічного медіахолдингу, заявив, що ініціюватиме реєстрацію законопроєкту про зміни до Адміністративного та Кримінального кодексів.
«Про поняття і критерії маніпуляції громадською думкою, маніпуляції суспільною свідомістю і введення як адміністративної, так і кримінальної відповідальності за маніпулювання, замовлення такого маніпулювання, за здійснення такого маніпулювання», – сказав він.
Чиновник визнав, що «межа між свободою слова і маніпуляцією тонка», а тому, на його думку, держава повинна знайти баланс між свободою слова і захистом від маніпуляцій.
І я вже бачу, як Печерський суд чи Окружний апеляційний суд Києва визначають іменем держави оту межу. Українські суди багато чого можуть визначити. Серед моїх власних судових кейсів є й такий: один з львівських судів визнав передрук тексту з польської «Rzeczypospolitej» оригінальним текстом, оскільки у моєму виданні він був опублікований… не польською, а українською. А отже, відповідати перед позивачем за образу його відсутньої гідності мали саме наше видання. І то була складна справа – суддя навіть викликав філолога для експертизи. Упевнений, межі між свободою та маніпуляцією визначатимуть простіше – на око. Інакше і не можливо, бо сам термін «маніпуляція» настільки нечіткий і важкий для окреслення, що, будучи імплементованим у Кримінальний кодекс, створить просто безмежний простір для зловживань. І тих же маніпуляцій, пробачте за тавтологію.
Якщо ж Володимир Бородянський мав на увазі покарання за поширення неправдивої інформації, то правова відповідальність за це встановлена і чинним законодавством.
І взагалі, якщо уже карати за маніпуляції суспільною свідомістю – то усіх без винятку, не лише журналістів. Чому б не мали відповідати ті політики, які дурили країну, обіцяючи швидкий мир? Мовляв, «треба просто перестати стріляти»? Чи, наприклад, мали б нести відповідальність автори і продюсери одного гумористичного шоу, які роками знищували репутацію одних політиків і створювали її для інших персонажів. Завдяки цьому шоу, до слова, пан Бородянський і став міністром, проте я не знаю, чи є ця обставина фактором, що пом’якшує вину.
***
Маленький прогноз замість висновків. Команді Володимира Зеленського вдасться впровадити анонсовані зміни для медіа. Сам президент, як каже глава його Офісу, дуже болісно сприймає негатив у медіа. І точно буде радий, якщо критики стане менше. Так само як і депутати з фракції «Слуги народу», де чи не кожен має уже персональний реєстр образ на журналістів. Повірте, не один Богдан Яременко був би радий, щоб ці надокучливі істоти присіли на строк від трьох до семи років.
І все це відбудеться під тотальний «одобрямс» електорату. Дозволю собі перефразувати Володимира Олександровича: «Вийдіть на вулицю і запитайте: журналюги брешуть чи ні? Я даю вам 100%, 100 людей запитаєте – 100 людей скажуть «так».
Чи зможе медіаспільнота стати на заваді таким планам? Ні. Безумовно. Її, медіаспільноти, просто не існує. Є сервільні та ялові «журналістські організації» і є окремі медіа-тусовки, рівень неприязні між якими просто зашкалює. Журналістам з великих холдингів описані вище проблеми рівень дискомфорту не підвищать – там звикли працювати в умовах численних обмежень. Дрібні ж будуть сподіватися, що їх не помітять. Кілька організацій будуть щасливі, бо отримають додаткові гранти на боротьбу за свободу слова.
І на якийсь час владі здаватиметься, що все у них вийшло і цілі досягнуті. Що усі вишикувалися струнко і готові славити. Приблизно так, як здавалося у 2010-2012 роках Януковичу і Ко, які щиро вірили: вони всерйоз і надовго.
