Публікація про “Супер Тукано” (super-tukano) викликала жваву дискусію у ФБ. Почав писати відповідь у коментарі, але вона виявилась надто розлогою, тож переношу сюди.
З приводу того “чому не зробити самим?” Відповідь для людини, яка хоч трохи обізнана в темі, є очевидною. Та все ж спробую пояснити. “Антонов” ніколи літаками цього класу не займався. Та й компетенції щодо серійного виробництва авіатехніки (навіть транспортних і пасажирських літаків – основної його спеціалізації) він давно втратив. Альтернативні українські виробники здатні проектувати і продукувати літаки для селекції/початкової льотної підготовки – але не більше. Виробників сучасних навчально-бойових літаків у світі можна перелічити на пальцях. З турбогвинтових – це Ембраер з ЕМВ-314, Пілатус з РС-21 і Бічкрафт з Т-6 (розвитком РС-9). РС-21 – це “Феррарі” у своєму класі, до того ж, виключно навчальна машина, без можливості застосовувати озброєння. Для України потенційно можливою є закупівля “Фольксвагена” (А-29) або “Шевроле” (Т/АТ-6) – обидві машини потенційно доступні в рамках програми FMS. А, ще є “екзотикаЄ на кшталт турецького “Хуркуша” – аналога ЕМВ-314, з тим же двигуном, чи слабшого корейського КТ-1.
Є ще потенційно цікавий проект Даймонда – DART-450 (DART-450). Але, по-перше, він ще не виробляється серійно. Закупівня такого літака – це, по суті, інвестиція в доопрацювання “сирої” моделі іноземної фірми. Чи не вигідніше купити готовий і перевірений продукт? Є, щоправда, у DART-450 невеличкий плюсик – на ньому стоїть український двигун АІ-450С. Але його потужність втричі менша, ніж у мотора “Супер Тукано”.
Чи потрібний “Супер Тукано” для ПС України. Моя відповідь – якщо й потрібний, то лише як перехідна машина, перший крок в освоєнні західної авіатехніки. Льотні якості ЕМВ-314 дозволяють майбутнім пілотам одразу пересідати на реактивні бойові літаки – так побудована система підготовки в Бразилії.
Все ж більшість країн використовують триступінчату систему підготовки кадрів: селекція – основна підготовка на турбогвинтових (рідше – реактивних) літаках – підвищена підготовка на реактивних машинах (LIFT – Lead-In Fighter Training). Вибір реактивних машин для третього етапу теж не особливо широкий. Американо-шведський Т-7 “Ред Хоук” ще серійно не випускається. Британський “Хоук” – конструкція далеко не нова (корінням з початку 70-х рр.), хоч і багатократно тюнінгована. Привабливими є вироби італійського “Леонардо” – реактивні М-345 для другого етапу і М-346 для третього. Останні куплені, зокрема, нашим сусідом – Польщею. Китайський L-15 приблизно відповідає М-346 (і російському Як-130); до того ж, він має українські двигуни. Нарешті південнокорейський КАІ Т-50 – єдиний сучасний надзвуковий літак у своєму класі. Ну і чехи зі своїми спробами реанімувати “Альбатрос” в особі L-39NG – але це, швидше, літак для другого етапу підготовки.
Тепер про гроші. М-346 коштує близько 20 млн. доларів, L-15 – 15 млн. Т-50 – 21 млн. у навчальному варіанті, 25 – у навчально-бойовому і 30 – у бойовому (з РЛС).
По турбогвинтових літаках. Заявлена вартість DART-450 – 3,1 млн. доларів, КТ-1 – 7 млн. ЕМВ-314 – від 9 до 18 млн. залежно від комплектації. Т-6А Іраку продавались по 14 млн. Потенційний контракт з Тунісом на 12 літаків Т-6С з запчастинами, наземним обладнанням і технічним обслуговуванням оцінюється (дані за жовтень 2019 р.) в 234 млн. доларів.
Джерело: MIL.IN.UA
