Підозрювана у справі Шеремета Яна Дугарь: “Важко прийняти, що тобі можуть дати “надцять” років просто так. Суд відмовився слухати свідків – поранених, які знають, що я постійно перебувала у госпіталі”

Бойовий медик Яна Дугарь розповіла Цензор.НЕТ, як після смерті батька вирішила стати лікарем, про операції при світлі ліхтарика, зустрічі з пораненими, які вже одужали, перехід “зі статусу пойнятої у статус підозрюваної”, частково оприлюднену на брифінгу МВС телефонну розмову про саперну сумку і неможливість “зрозуміти і прийняти” те, що відбувається у суді.

“ТАТО ПОМЕР ТОМУ, ЩО У НАС НЕ БУЛО ГРОШЕЙ НА ОПЕРАЦІЮ. ТОДІ Я ВИРІШИЛА, ЩО СТАНУ ЛІКАРЕМ”

Я народилася на Полтавщині. Після школи вступила до медичного коледжу у Кременчуці.

Взагалі-то мені завжди подобалася форма, я з дитинства мріяла стати військовою. Але коли мені було дев’ять – не стало мого батька. Тато помер тому, що у нас, на жаль, не було грошей на необхідну йому операцію. Саме тоді я вирішила, що стану лікарем. І що не буду такою, як ті лікарі, які батька не врятували. Я свого слова дотрималася і стала медиком.

Після коледжу я вступила до медичної академії у Полтаві. Під час Революції Гідності до нас на лекцію прийшов ректор і сказав: “Якщо я побачу когось із вас на Майдані, або дізнаюсь, що ви там були, – ви будете відраховані без права поновитися”. Зараз у них, звичайно, абсолютна інша позиція… Але мене з академії відрахували з інших причин – я не склала тоді два іспити. Стипендії не вистачало, а допомагати мені немає кому. Я працювала, і через це нерідко пропускала пари.

Незабаром я почала збирати документи для того, щоб піти в армію. Але здавалося, що всі навколо проти моєї служби. “Навіщо? Ти ж дівчина! Ти молода! Тобі дітей народжувати!” – кричали мені. І мій 2015 рік минув у марних спробах потрапити до війська. Навіть лікарі, з якими я була знайома, відмовлялися виписувати мені потрібні довідки. Зрештою у 2016 році я зробила “хід конем” – поїхала на Львівщину, у Старий Самбір. Там завдяки допомозі знайомих я призвалася до лав ЗСУ через тамтешній військкомат. А протягом тижня я безкоштовно жила у місцевому готелі – коли директор готелю дізнався, що я приїхала для того, щоб піти на контракт медиком, він вирішив не брати з мене грошей.

Вже з повністю готовою особовою справою зі Старого Самбора я вирушила у Львів, у Військово-медичний клінічний центр Західного регіону, щоб взяти там відношення. Піти саме у 66 мобільний госпіталь мені порадив військовий комісар – пояснив, що це найкращий варіант, який дозволить мені і бути в армії, і залишатися медиком. Однак у МКЦЗР мені сказали: “Місць немає. Ми можемо дати вам відношення або на посаду кухаря, або на посаду санітара”. Тоді на фронті ще були 5 та 6 хвиля мобілізації, але люди незабаром мали демобілізуватися, посади у тому числі і медиків мали звільнитися. Тому я сказала: “Ок”, і погодилася бути санітаром.

Наступним кроком мала бути “учєбка”, але туди я так і не поїхала. Все змінилося буквально за дві години до відправки туди. Мені у руки дали особову справу і повідомили: “Ти маєш два дні, щоб дістатися до Покровська”. У Покровську, колишньому Красноармійську, мене зустрів застпотил. У результаті жодного дня я не пропрацювала санітаром. У 66 мобільному госпіталі у мене був дуже класний командир, просто шикарний. “Рук і так не вистачає, які санітари?!” – здивувався він і одразу поставив мене на посаду операційної сестри. Так почалася моя військова служба.

Яна Дугарь у 66 мобільному госпіталі

“СЕРЕД ТИХ, ХТО ПОТРАПИВ ДО НАС НА ОПЕРАЦІЙНИЙ СТІЛ, НЕ БУЛО ЖОДНОГО “ДВОХСОТОГО””

Літо 2016 року було, звичайно, дуже важким. Ми майже не спали. Дуже добре пам’ятаю молодого хлопця, якого не стало. БРДМ підірвався на міні і загорівся. Одного з бійців, які були у цій машині, одразу евакуювали з Покровська. А другий протягом доби помер у нас. У нього були дуже важкі опіки, був шок… Саме тоді я почала курити.

Ще закарбувалося у пам’ять, як у середині липня до нас привезли поранених та мене викликали, щоб допомогти одному з них. У нього були осколкові поранення по всьому тілу, але насамперед він переживав через розірвану верхню губу, яку потрібно було зашити – повторював, що у нього буде спотворене обличчя, що його “дівчата любити не будуть”. І я сказала тому хлопцеві: “Послухай, як тільки шви тобі знімуть – я тебе поцілую”. З мене потім навіть лікар сміявся, коли вже демобілізувався – питав, чи я пам’ятаю ту обіцянку. Я її пам’ятаю – але, на жаль або на щастя, так і не виконала.

У ті часи ми просто спали з раціями і ніколи не розлучалися з телефонами. Дивишся на графік – і нібито твоє чергування закінчилося, тепер ти маєш час відпочити. Але ні. Якщо поранених багато – то потрібні усі. І ті, хто зараз на чергуванні, і ті, хто після чергування…

Яна Дугарь з колегами у 66 мобільному госпіталі

Чи були у нас журнали, у яких зафіксовано хто саме з нас коли чергував (влітку 2016 року, коли вбили Павла Шеремета, Яна Дугарь офіційно безперервно перебувала на службі у 66 мобільному шпиталі, – Ред.)? Так, звичайно, у госпіталі постійно велися графіки чергувань, які складала старша медична сестра і які затверджував заввідділенням…

Крім Покровська, лікарі МКЦЗР базувалися також у Кураховому, Селідовому і в Авдіївці. Напередодні Нового року я дізналася, що в Авдіївку потрібна медична сестра. Я зголосилася поїхати, і 26 грудня вирушила на авдіївський стабілізаційний пункт.

28 січня наступного року у районі Авдіївки почалися бої. 29 грудня до нас почали масово надходити поранені та загиблі. За 10 днів ми прийняли 160 трьохсотих. Нас було четверо медиків: хірург, хірург-травматолог, анестезіолог і я, як операційна медсестра. Потім підтягнулися “Госпітальєри”, але вони більше займалися евакуацію. Адже для того, щоб на стабпункті не збирати масово поранених, лікарі їх відправляли далі… І я їх відправляла далі – тобто, вже виконувала функції і сортувальника, і медичної сестри, і анестезіолога, і санітарки… Кого завгодно. Також з нами вже були ASAP і вже були ПДМШ, які привозили до нас місцевих, адже поранені та загиблі були і серед мирного населення.

Одна справа була перебувати у госпіталі, де є постійна підтримка лікарів усіх спеціальностей, і зовсім інша – опинитися на стабпункті, коли “сиплеться” “трьохсотий” за “трьохсотим”. Якщо подивитися журнали, то за один день 1 лютого ми прийняли 32 “трьохсотих”. І серед них не було хлопців із контузіями – контужені відмовлялися їхати до лікарів, тому що бої тривали. Це були важкі поранення, були і ампутації.

В Авдіївці у нас були операції при світлі ліхтариків. Ми залежали від “Коксохіму”. Раз бомбанули – і “Коксохім” почав горіти, потім другий раз… І світла немає! Є маленький генератор для важких, яким необхідно підключити штучну вентиляцію легенів. І все! Пам’ятаю, тоді до мене подзвонила Оксана Корчинська. Питає: “Дитино, у вас там світло є?” “Ні”, – кажу. “Я вже їду”. І о першій годині ночі вона з Маріуполя притарабанила нам генератор…

Як би складно не було – за той період серед тих, хто потрапив до нас на операційний стіл, не було жодного двохсотого. Якими б не були травми – а траплялися і черевні, і ампутації кінцівок, – жодного “двохсотого”!

На стабілізаційному пункті я працювала до листопада 2017 року. А 17 листопада мене прикомандирували до 25 окремої повітрянодесантної бригади на “Зеніт”. Це було моє рішення – я знала, що там не вистачає медика. Вже на “Зеніті” я пробула до лютого 2018 року.

Таким чином, у районі Авдіївки я перебувала з грудня 2016 року до лютого 2018. Потім я вирішила, що досить із мене цього міста (хоча я дуже люблю його, й інколи їду туди просто у гості до своїх колег-медиків). Я вирішила перевестися у 25 бригаду, до якої була прикомандирована раніше. Пішла у відпустку, потім мене відправили на реабілітацію в Естонію. І в  аеропорту, просто перед вильотом, мені подзвонили з госпіталю та повідомили: “Прийшли документи на твоє переведення”. Все сталося швидко. З того часу і досі – я у лавах 25 бригади.

Тоді наша бригада стояла у Донецькій області на другій лінії оборони. Потім мій батальйон прикомандирували до іншого підрозділу у Луганську область, але туди я потрапити одразу після переведення не встигла – стояли там хлопці зовсім недовго. А вже під час наступної ротації на Донбас я, звичайно, була разом з усіма. Ми тоді пробули в зоні АТО 9 місяців.

“ВИ ДУМАЛИ, ЩО ТАТО ВМІЄ ЗУПИНЯТИ КУЛІ?”

Унікальних випадків було багато. Один з них – Сергій Кнутов з 72 бригади. Він каже, що приїхав до нас непритомний. Притомний він був! Просто у шоковому стані, тому що він “трубу” цю (Сергій Кнутов вижив після влучання РПГ у обличчя, – Ред.) тримав до останнього…

Або Юра Грек. Перебита пахова артерія. Він мені як тато такий атошний був завжди. Казав: “Дивись, мала…” І ось, уяви, ми сидимо і п’ємо чай. І підводиться: “Зараз я піду у справах, прийду – доп’ю чай”. Іде, а я незабаром чую по рації, що потрібні ноші. І вже розумію, що у нас “трьохсотий”. Розумію, що важкий – бо в ефірі починають кричати. Я вдягаю бронік, і вже чую, що мені кажуть: “Сергіївно, ти виїжджаєш…” ОК. Я беру рюкзак та їду.

І я не знаю, що це Грек – адже хто саме поранений не озвучували. Він вже втратив дуже багато крові. Він практично порожній. Обличчя гостре, викривлене, бліде… Але він починає зі мною розмовляти – і саме тоді я розумію, що це Грек. Він закладає руку за голову і каже: “Ну що, мала? Що це ви думали? Що тато вміє зупиняти кулі?” Пахову артерію довелося тампонувати і під час евакуації просто тримати кулаком. Джгут у такому випадку можна накласти лише вузловий – а таких на “озброєнні” у ЗСУ немає, вони дорогі.

 Фото з Facebook Yurik Grek. “…Куля, вирвавши 11 см артерії, пройшла весь таз, перебила тазостегновий суглоб на другій нозі, застрявши в ньому”, – згадує боєць своє поранення.

…Різні моменти були. І веселі, і сумні. Але ж головне у роботі військового медика – спокійно реагувати на будь-яку ситуацію. Була у моїй практиці, наприклад, зупинка дихання у пораненого бійця в машині, коли вже нібито все було гладко і вже була евакуація до госпіталю. Довелося інтубувати в дорозі самостійно. Спокійно, навіть холодно, треба ставитися до усього – хто б не був поранений. Це важко, коли служиш разом з хлопцями, сидиш з ними за одним столом, виходиш на перекури – аж раптом хтось з них трьохсотий чи двохсотий… Або коли бачиш людину повністю без голови… Це було у Авдіївці, до речі. Загинули мирні мешканці, які приїхали у місто лише на один день. І – пряме потрапляння у двір, у бесідку. Така доля. Четверо “двохсотих”, на очах у двох маленьких дітей. Однак емоції та думки потрібно вимикати.

Дуже класно зустрічати поранених, які вже одужали. Коли надаєш допомогу бійцю – не думаєш про те, як він житиме далі. Твоє найголовніше завдання – це максимально швидко допомогти. А вже потім, коли зустрічаєш цю людину на гражданці, у тебе виникають це зовсім інші відчуття. Згадується Оля Бенда з 72 ОМБр. Одна річ – коли її привозять, коли ти стоїш на операції і вирішується питання про те, наскільки високо робити їй ампутацію… Операцію ми зробили у Авдіївці. Потім Олю відвезли у 66 госпіталь, а звідти її евакуювали вже у Дніпро або у Київ, не знаю. Востаннє я бачила її у реанімації 66 госпіталю. І пам’ятаю її слова: “У мене болить п’ятка”. А я розумію, що не маю права сказати дівчині, що у неї немає п’ятки – я медсестра, це має сказати лікар. Та і це важко сказати, насправді…

Вперше після цього ми зустрілися у вересні 2019 року. Оля бігла марафон, 10 км. Зняла свою “ногу”, поклала її у чохол та одягнула спеціальний протез для бігу. Я запропонувала їй потримати поки що чохол із “ногою”. А після фінішу я втратила Олю у натовпі. Подзвонила нашій спільній знайомій і запитала номер Олі.

-Що сталося? – запитала знайома.

-Ну… просто у мене її нога, – відповіла я. Добре, що Оля вже сприймає абсолютно нормально. Вона все усвідомила, впоралася з емоціями.

Або Саша, офіцер, який повністю втратив зір. Ми з ним познайомилися, коли мене запросили у реабілітаційний центр Західного регіону як медика-тренера. Там були військові. Група з 5 осіб, маленька, але всі незрячі, вони тратили зір саме в АТО. Від солдата і до полковника. Ці люди дали мені такий стимул! Я і так люблю життя. Але завдяки цим чоловікам, і зокрема Саші, я полюбила життя ще більше. Саша втратив не тільки зір. У нього також немає ноги. І коли ми ходили з ним у спортзал – він також має спортивний протез – він ставав на бігову доріжку і бігав. А потім почав брати участь у марафонах. У той час, як маючи все – ноги, руки, очі – люди часто не користуються цим.

“БУЛО Б НЕПОГАНО, ЯКБИ РОЗДРУКІВКА РОЗМОВИ БУЛА ПОВНОЮ”

З Ріфом ми досі не знайомі. З Юлією Кузьменко познайомилися 24 вересня 2019 року. У квартирі Інни Грищенко був обшук, я була там пойнятою, якраз з’їхалися усі – і волонтери, і добровольці – і ми зустрілися.

Як виявилося, зі статусу пойнятої можна легко перейти у статус підозрюваної. Не знаю, за що мені таке “щастя”. Я люблю подорожувати. Люблю свою роботу. І люблю своє навчання, якому віддаюся так само, як і роботі – можу цілодобово сидіти над книжками. Я вчуся на реабілітолога: фізична терапія, четвертий курс. І я не закінчила складати сесію – мене якраз з сесії забрали… Маю обов’язково встигнути скласти іспити до 18 березня! Але ж під домашнім арештом це неможливо. Хоча і студенти, і викладачі мене дуже підтримують.

У Новомосковську (місто у Дніпропетровській області поруч із смт Гвардійське, де базується 25 бригада, – Ред.) я винаймаю житло у колишньому гуртожитку. Будинок старенький, але мені там дуже подобається. Сусіди надзвичайно дружні, у дворі є мангал. Вечорами половина нашого двоповерхового будинку може зібратися у дворі просто щоб повечеряти разом. Всі приносять у кого що є… Та й поруч все – починаючи від пологового будинку і закінчуючи моргом (сміється).

Учбова саперна сумка, яку у мене знайшли під час обшуку, належала моєму сусідові. Це сапер, з яким ми разом служимо у 25 бригаді, і який, до того ж, викладає саперну справу. Одразу підкреслю, що у його сумці було не 10 кг тротилу – у ній взагалі немає небезпечних речовин! Там були палички та мотузочки.

Увечері 13 січня адвокат Яни Дугарь Віталій Коломієць оприлюднив відео своєї розмови із власником сумки. Про те, що вона не належить Яні Дугарь, поліції було достойменно відомо від самого початку – адже під час обшуку, підкреслюють адвокати, співробітники МВС вилучили також і сертифікат сапера на ім’я сусіда дівчини

Шматок розмови про цю сумку і телефони, оприлюднений на брифінгу – абсолютно вирваний з контексту. Та розмова тривала протягом 40 хвилин, а то і години. І в оригіналі там прозвучало: “…якби прийшли на мою зйомну квартиру, знайшли б там те, і те, і те – по-любому підшили б мене до справи”. Адже спочатку був обшук у Пуми, де я була пойнятою. Потім, імовірно, мене там “змалювали”: військова, ідеально підходить. І тоді вже у мене був перший обшук – обшук по справі, за якою зараз проходять Влад та Інна Грищенки. Обшук відбувся безпосередньо на моєму робочому місці у військовій частині. Підозра мені не висувалася – формулювання було на кшталт “можливо, може бути причетна”. Ну, добре. Обшукали, нічого не знайшли. Після цього я без задньої думки поїхала на сесію. І якраз після цього обшуку відбулася оприлюднена розмова – про те, що якби вони прийшли до мене на квартиру, то у будь-якому випадку зв’язали б мене із тим невдалим замахом на бізнесмена з Івано-Франківщини… Тому було б дуже непогано, якби роздруківка моєї розмови була повною. Також, до речі, як потім з’ясувалося, обшук ще був у квартирі, де я не живу 19 років – у квартирі, яка була офіційно продана взагалі незнайомим мені людям.

Форма та нагороди Яни Дугарь

..Які думки зараз? Несприйняття реальності. Важко зрозуміти і прийняти те, що тобі можуть дати надцять років просто так. Що можуть призначити тебе винною просто так, без аргументів, без нічого. Днями апеляційний суд взагалі відмовився слухати свідків – поранених бійців, які знають, що я під час убивства Павла Шеремета перебувала на службі у госпіталі. А на першому засіданні у Печерському суді не захотіли почути навіть поручителів, про свідків взагалі мовчу… Добре, що хоча б місто, де я можу перебувати під домашнім арештом, змінили на Київ. Тому що кататися по понад 500 кілометрів в один бік на кожне засідання – нереально. У тому числі і з фінансової точки зору – адже заробітну плату я зараз не отримую і не отримуватиму, поки йде розслідування.

 Валерія Бурлакова, Цензор.НЕТ