Перші півроку правління Володимира Зеленського розвіяли всі сумніви, що маємо справу із цілеспрямованою, хоча й вимушено обережною реставрацією антиукраїнського режиму та реалізацією м’якого сценарію підпорядкування України Росії в культурній, ідеологічній, економічній, а в перспективі й політичній царинах. За масштабом викликів національній державності його політика не поступається режиму Януковича, лише тактика інша, йдеться в матеріалі Українського тижня.
Це свідчить про те, що після двох Майданів і трьох десятиліть формально незалежного існування країна й далі ходить по колу через невиконані після попередніх двох незавершених революцій історичні завдання. І попри загрози, які становить реставрований за Зеленського антиукраїнський курс, головний виклик полягає не так у тому, як покласти йому край, як у тому, щоб назавжди унеможливити періодичну реставрацію антиукраїнських режимів як таку.
Вовки в овечих шкурах
Присутність окремих персоналій чи періодичні формальні реверанси в бік української більшості вже не здатні приховати цілеспрямований демонтаж попередніх здобутків у розбудові національної держави та повернення України в сприятливий для поглинання «русским миром» стан буферної в політичному та культурно-цивілізаційному сенсі території.
У зовнішній політиці набирає обертів чимдалі гірше замаскована повільна капітуляція перед Кремлем. Починаючи від видачі Росії під прикриттям обмінів ключових свідків та злочинців у резонансних справах, зокрема збиття малайзійського Boeing, розстрілів на Майдані, харківських терористів або здачі стратегічних позицій на фронті під приводом так званого розведення, і закінчуючи пролонгацією закону про особливий порядок місцевого самоврядування в ОРДіЛО та згоду на імплементацію в українське законодавство формули Штайнмайєра. Остання, як відомо, передбачає надання особливого статусу окупованим Росією територіям на постійній основі, а не лише на перехідний період реінтеграції.
Така масштабна здача українських інтересів у переговорах із ворогом відбулася без будь-яких здобутків, натомість під постійними ворожими обстрілами й без найменшого зменшення втрат серед українських військ. А в самій країні набирає обертів сфокусований наступ репресивної системи на ветеранів і волонтерів.
Напередодні нового року все це доповнилося справжньою капітуляцією на газовому фронті гібридної війни. Маючи потужні переваги, як-от зупинка будівництва «Північного потоку-2» завдяки американським санкціям та відсутність у Росії можливості транспортувати блакитне паливо в обхід нашої території щонайменше протягом найближчого року, переговірники від України погодилися на капітулянтські умови газових угод із РФ. Не відстоявши при цьому жодного ключового конфліктного пункту: ані європейських підходів до ціноутворення на транзит газу, ані продажу Газпромом блакитного палива європейським споживачам на українсько-російському кордоні, ані значних обсягів гарантованого транспортування понад ті, які російський газовий монополіст і без того не мав змоги качати в обхід України.
Показовою є риторика відповідального за переговори з російського боку віце-прем’єра Дмітрія Козака про те, що представники РФ фактично продиктували українській стороні умови газової капітуляції, на яких вони готові були продовжити співпрацю. З огляду на баланс позицій це свідчить про цілеспрямовану здачу українських інтересів, за знеособленими інсайдерськими повідомленнями в деяких Telegram-каналах, нібито під прямою погрозою Зеленського звільнити керівництво Нафтогазу. Цікаво, що згаданий вище російський куратор процесу не став приховувати, хто забезпечує все це з українського боку, — помічник Зеленського Андрій Єрмак, із яким, за словами вихідця з радянського ГРУ Дмітрія Козака, у нього давня історія плідної співпраці.
Черговим сигналом про готовність до капітуляції стала публічна солідаризація Зеленського з людьми, які демонстративно ставили під сумнів український суверенітет над Кримом або виправдовували його анексію Росією. Спочатку йшлося про зняття СБУ заборони на в’їзд до України актора Фьодора Добронравова, а пізніше за особистого втручання Зеленського було дозволено візит співака Доктора Албана, який виступав у Криму. Лояльність Зеленського до людей, які публічно нехтували українським суверенітетом над окупованим Росією півостровом, не лишила сумнівів, що й сам він нехай і де-факто, але все ж таки нехтує ним.
Апогеєм стало новорічне привітання Зеленським самого ініціатора російської анексії Криму. Переговори нібито стосувалися подальших обмінів полоненими. Але наголошення прес-служби Зеленського, що він поздоровив Владіміра Путіна після того, як той демонстративно українського президента проігнорував, засвідчило готовність Зеленського до приниження себе й країни таким показовим лакейським стилем поведінки.
Свідченням того, що державні органи України саме так сприйняли всі ці сигнали, був скандал із різдвяним візитом до Києва російської блогерки Алєксандри Мітрошіної. Поліція цілком у дусі часів Захарченка — Януковича взялася вгамовувати українських активістів, що наважилися протестувати проти масового заходу особи, яка перед цим відвідувала Крим. І такі дії дістали мовчазне схвалення керівництва МВС, яке досі так і не наважилося покарати своїх дезорієнтованих публічною позицією Зеленського підлеглих.
Паралельно на посаду голови Інституту нацпам’яті було призначено людину, яка готова на «історичний діалог» із Росією, перегляд дерадянізації та зміну пантеону національних героїв під запити традиційного малоросійського підходу про Малевичів і Сікорських. Уже готується серія законодавчих ініціатив, які мають розмити вкрай мляві здобутки попередніх років у мовній та культурній сфері без зміни самого мовного закону. Тим часом з’являється дедалі більше повідомлень про наступ на носіїв української мови — від убивства волонтера в Бахмуті до непокараних виявів публічної зневаги у сфері послуг.
Зрештою, команда Зеленського дедалі менше приховує й свою орієнтацію на Російську православну церкву в Україні, ігноруючи або навіть прямо перешкоджаючи автокефальній ПЦУ. Зокрема, ні сам Зеленський, ні офіційні особи з ОП жодним чином не відзначили річниці знакової для держави події — міжнародного визнання незалежної Православної церкви України. Понад те, за словами її глави митрополита Епіфанія, місцеві державні адміністрації після ротації їхнього керівництва новим президентом Зеленським стали активно протидіяти переходу православних парафій із РПЦ до ПЦУ по всій країні. Підконтрольні ОП суди заблоковано процес виконання закону про відображення в назві релігійних організації РПЦ в Україні її справжньої підпорядкованості. А представники правлячої партії «Слуга народу», як-от нещодавно на Буковині, публічно заявляють про намір протидіяти переходам українських парафій Російської до Української православної церкви.
Іван Баканов, голова Служби безпеки України, яка, власне, мала б протидіяти використанню підконтрольної Кремлю релігійної організації Московського патріархату в гібридній війні проти України, натомість не приховує, що насправді сам належить до неї. А радник секретаря РНБО Сергій Сивохо прямо заявляє, що у владі, виявляється, відводять особливу роль у припиненні війни на Донбасі «представленій з обох сторін конфлікту» релігійній організації, давно й тісно пов’язаній із Кремлем та російськими спецслужбами. Вочевидь, зайве пояснювати, на чиїх умовах і на якій платформі.
Відновлюється й російська бізнес-експансія в Україну. Окрім нарощування імпорту російського вугілля, а потім і електроенергії (напряму чи через Білорусь) є інформація про можливі прямі поставки блакитного палива Газпромом (яка не лише не була спростована, а й опосередковано підтверджувалася представниками Нафтогазу) та налагодження збирання російських автівок на потужностях Запорізького автомобілебудівного заводу. Нарешті, основними вигодоотримувачами від активно лобійованої Зеленським легалізації грального бізнесу (в якому поки що, схоже, маємо лише паузу) так само повинні були стати російські напівкримінальні структури. Як ніколи впевнено сьогодні почувається в Україні російська «Альфа-Групп». І це, ймовірно, лише перші, найпомітніші ластівки експансії, яких, утім, і більш ніж достатньо.
Якщо додамо до всього цього готовність (заявлену тими чи іншими представниками влади) до відновлення залізничного сполучення з ОРДіЛО, прямого авіасполучення з РФ, виплати субсидій окупаційній адміністрації в розмірі кількох мільярдів доларів на рік під виглядом пенсій жителям ОРДіЛО, отримаємо майже довершену картину здачі Зеленським українських позицій.
Маніфестом цієї політики стало новорічне привітання Зеленського з традиційним лейтмотивом «малоросійства» про «какая разніца», що в кінцевому підсумку невідворотно веде до «яка різниця, у якій країні жити» та «яка різниця, будемо ми українцями чи росіянами». Справа лише в тому, що такі питання вимагають поступової підготовки свідомості. Як відомо, коли жабу кинути в окріп, вона звідти швидко вискочить, а якщо покласти в теплу воду й поступово доводити її до кипіння, звариться.
Доки наповнюється чаша
Єдине, що наразі стримує Зеленського від рішучіших дій зі здачі України Путіну та реставрації антиукраїнського порядку денного всередині країни, — страх чергового Майдану. Однак, як показав досвід попереднього антиукраїнського режиму, важлива не остання крапля, яка переповнює чашу терпіння. Умовою падіння влади є завчасне її наповнення завдяки діям, які самі по собі минають, здавалося б, без значної реакції, однак тільки вони й здатні зробити той чи інший крок останньою краплею. І команда Зеленського цим активно займається, паралельно позбавляючи себе мовчазної підтримки обивателів через непопулярні в їхніх колах соціально-економічні ініціативи. За таких умов останньою краплею може виявитися будь-що, і питання не в тому чи влада впаде добровільно за результатами виборів або примусово під тиском народного протесту. Це лише питання часу, місця і каталізатора.
Радикальні сили російської п’ятої колони також чекають на це. Серед них дедалі більше просувається теза про «однаковість Зеленського й Порошенка». Там розраховують на значне електоральне розширення завдяки втраті нинішньою владою підтримки. Однак електоральне поле України таке, що проросійські сили апріорі мають значно меншу підтримку в суспільстві, ніж українські. Проблема останніх, як засвідчили вибори 2019 року, полягає у відсутності консолідації довкола спільних завдань і роздробленості між різними лідерськими (а насправді олігархічними) проектами. В умовах розкрученого маховика популізму це створює високу загрозу того, що після падіння влади Зеленського ідейно проукраїнський електорат може зібрати одну чи кілька популістських політсил із розмитою ідентичністю, яка натомість буде підмінена черговими очікуваннями «золотих гір» і «месії».
Безідейний популізм, базований на медіа-впливі місцевих олігархів (а останнім часом і прямих агентів Кремля), дуже зручний як для них самих, так і для Кремля. Адже дає змогу сформувати з нейтрального в ідеологічному сенсі «болота» в парламенті необхідний пул для протягування потрібних лобістських рішень на основі тимчасового балансу інтересів. Така загроза в міру втрати підтримки Зеленського існує навіть у нинішньому складі парламенту, не кажучи вже про наступний.
Для Росії такий сценарій є оптимальним із погляду відновлення фактичного контролю над територією України. Адже в умовах, коли національна політика визначається «болотом», настає ідеальний час для просування інтересів тими зовнішніми центрами впливу, які в цьому «болоті» здатні задати напрям руху. Російська агресія у 2014 році збурила українське суспільство, принаймні найактивнішу його частину. Варіант «присплять і, окраденую, збудять», якого найбільше боявся майже два століття тому ще Тарас Шевченко, було зірвано. Однак саме цей сценарій найближчим часом може стати найнебезпечнішим. Заколисування, присипляння національної пильності за одночасного роздмухування популістських очікувань обивателів створює ідеальний ґрунт для руїни української державності так, як це відбувалося 350 років тому в постхмельницькій Гетьманщині.
Тому в міру наближення падіння влади Зеленського перед українськими силами постає ключовий виклик — робота над помилками минулого, які уможливили чергове відродження антиукраїнського курсу після тієї нищівної поразки, якого проросійський електоральний табір зазнав після другого Майдану. Ці висновки стосуються не так нинішніх політичних проектів, які часто все ще мають надто вузькі навіть не партійні, а групові інтереси, як українського політичного табору в ширшому розумінні: лідерів думок, політичних активістів, організованої частини українського ветеранського середовища, врешті, всіх представників української більшості. Важливе відкидання ними згубної логіки, яка призвела український табір до масштабної поразки на виборах 2019 року. Як уже писав Тиждень, в основі цієї поразки лежала не так популярність Зеленського та його «Слуги народу» чи проросійської п’ятої колони, як слабкість, невизначеність і роздробленість української більшості. І умови для цього були створені хибним уявленням про неможливість реставрації антиукраїнського режиму. Усвідомлення та виправлення цієї помилки — перша складова стратегії дій.
Друга помилка, повторення якої не можна допустити, — втрата ініціативи й здача влади тими, хто її виборював під час першого й другого Майданів, олігархату через право обирати нове керівництво й визначати порядок денний масі обивателів, які не мали жодного стосунку до повалення попередніх режимів. Люстрація й усунення вад загального виборчого права в бідній олігархізованій країні мають передувати формуванню нової влади і стосуватися передусім саме виборних посад. Формат статті та юридичні обмеження не дають змоги описати можливі варіанти таких запобіжників, але потреба в них очевидна й відповідна логіка має бути застосована після чергового здобуття влади українськими силами. Адже саме нездатність утримати владу тими, хто брав участь в усуненні попередніх антиукраїнських режимів, щоразу створювала передумови для їх реставрації через вади загального виборчого права та наявного політичного ландшафту.
Третя складова, над якою важливо працювати вже сьогодні, — розробка програми дій і чітко поставлених реалістичних цілей для майбутньої української влади. Нове керівництво має бути лише її виконавцями. Реалізація програми й поставлених нею завдань повинна покласти край чергуванню проукраїнських та байдужих/ворожих до українських національних інтересів сил. Питання геополітичного чи культурно цивілізаційного вибору мусить бути закрите раз і назавжди в інтересах консолідації національної ідентичності, а суспільна дискусія зміститися виключно до оптимальної тактики розвитку національної української держави. Для цього необхідно унеможливити саме існування антиукраїнських політичних сил та інструментарію, який дає їм змогу не лише здобувати реванш, а й легально існувати. Без цього будь-яка чергова перемога в революції чи на виборах буде лише ще однією ілюзією, яка замість розвитку прирікатиме українську націю на рух по колу.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
