Чи варто йти дивитись фільм «Мої думки тихі»?

У прокат вийшла стрічка «Мої думки тихі» молодого режисера Антоніо Лукіча. Він уже отримав спеціальну премію журі Міжнародного кінофестивалю у Карлових Варах та кілька премій на Одеському кінофестивалі. Цю історію про звукорежисера Вадіка, його маму та метушливого крижня побачили уже в 11 країнах. Журналісти Громадське. Культура також подивилися стрічку та поділилися своїми думками про неї.

Олена Зашко

За останні роки глядачів привчили до гумору певного шаблону. Українську комедію породжувала «Студія Квартал-95», через це і фільми були з відповідними жартами. Але незмінними лишалися кілька тенденцій: якщо це українська комедія, то це або про секс («Свінгери», «Секс і нічого особистого»), або про Дзідзьо («DZIDZIO Контрабас»), або з попсовими виконавцями на екрані замість акторів («Скажене весілля», «Брутальний продюсер»).

«Мої думки тихі» — це не примітивний гумор. Як на мене, це кіно більше не про жарти і не заради них взагалі. Це проста історія про вічні істини: родина і кар’єра. І режисер її розказує теж дуже просто, а виходить смішно. І не через те, що жарти хороші. Абсурдні ситуації, сцени, люди — все списано із життя. Як вміститися в плацкарті, коли твій зріст близько двох метрів? Чи можна кайфувати на відпочинку разом з мамою? Ба більше: їй треба зробити красиву фотку в полі з кульбабками.

«Мої думки тихі» — це і про зміст також. Тут є діалоги, які треба не просто слухати, а й обдумувати. І взагалі, фільм вийшов таким, аби не лише посміятися (а ви точно будете це робити!), а щоб подумати, наприклад, про те, чому українські корови не дивляться в небо.

Перед початком фільму режисер сказав, що після сеансу у глядачів зміниться розуміння про комедію. Так і сталося.

Олександра Чернова

Неприродня акторська гра, занадто літературна українська мова, нерозкриті персонажі, діалоги як зі студентської театральної постановки — все це точно не про фільм «Мої думки тихі».

Головні ролі зіграли: відома своїми перевтіленнями, складними драматичними та комедійними ролями акторка Ірма Вітовська та зовсім невідомий хлопець із 517 підписниками в інстаграмі Андрій Лідаговський. До речі, ані про нього, ані про режисера фільма Антоніо Лукіча, навіть ще немає сторінок у Вікіпедії.

Про акторів. Вони чудові. Ірма та Андрій прекрасно відчули своїх героїв. Жодного разу за весь час перегляду фільму мені не хотілося закрити очі, бо аж ніяково, який штучний це має вигляд.

«Ти дурачок, Вадік?», — каже мама сину в машині. Не «йолоп», не «бовдур», а саме «дурачок»! Нарешті. Бо люди у житті говорять суржиком, і герої говорять, як прості люди, а не якісь роботи з акторського факультету. Автори фільму дуже природно інтегрувати закарпатський діалект. І це стало ще однією особливістю, за яку глядачі зможуть його полюбити.

Виконавець головної ролі Андрій Лідаговський перед показом фільму сказав, що прийшов, аби глядачі переконалися, що вони не використали графіку, і він дійсно такий високий. Не знаю, як складеться його кар’єра надалі, але роль звукооператора Вадіка, який ганяється із «бумом» за страусами, підходить йому ідеально. Він не показав якоїсь надзвичайної палітри емоцій і, здається, грав самого себе. Але в цьому випадку це було дуже доречно. Трошки більше акторства, і було б уже занадто.

У фільмі з’являються й інші персонажі. Бабусі в басейні, таксисти на вокзалі, жіночки на рецепшені в готелі, брутальні чоловіки, які передають гігієнічну помаду по колу, абсолютно прекрасна вчителька з папугою, сам режисер фільму, який зіграв власника мавпочки, прикордонники. Їм навіть не треба було багато говорити, чого вони переважно й не робили, просто мовчали. Але доречність та простота цих образів у потрібний момент сюжету у відповідному антуражі — зробили свою справу.

Тобто можна було зняти кіно без Станіслава Баклана та Олі Полякової? І сподіватися на успіх у масового глядача? Фільм тільки вийшов у прокат, і оцінити, чи він «зайшов», масам поки складно.

Я думаю, що такої каси, як «Скажене весілля», він не назбирає. Але не тому, що погано зроблений, а якраз навпаки. Це глибока та якісна комедія, з якої наш глядач (я дуже на це сподіваюся) нарешті почне звикати до іншого рівня цього жанру. Коли тобі смішно і сумно одночасно. Коли це справжня творчість.

Кадр із фільму «Мої думки тихі» режисера Антоніо ЛукічаФото:

Сергій Захарченко

Фільм Лукіча задовго до виходу в прокат називали однією із головних прем’єр 2020 року. І от після прем’єри в прокаті стрічка фейсбук аж світилася від захоплення.

«Мої думки тихі» — фільм від мілленіала, про мілленіала і для мілленіалів. Це історія про «звукача» Вадіка, якому вже далеко не 20, але ще немає 30. Та його маму — таксистку ужгородської служби «Сакура Plus+», яка під Spice Girls вривається у фільм на старенькому Фольксвагені. Один мріє про кар’єру за кордоном, інша — про синове щастя. 

— Ти дурачок, Вадім.

— Я музикант… творець.

Цей діалог показує головний конфлікт фільму — стосунки мами та сина. Його робота — запис звуків карпатської фауни — виглядає недолугою не тільки для мами, а й для більшості героїв фільму. Вадимові потуги описати те, чим він займається, завжди розбивалися об повне нерозуміння його співрозмовника. Якщо ви фрілансите (кодуєте, програмуєте, пишете, знімаєте) і не працюєте в офісі з 9-ї до 18-ї, то точно відчуваєте біль Вадіка. До цього додаються постійні питання мами про дітей та майбутню сім’ю. Знайомо?

Історія огорнута теплим ностальгійним ретровейвом, пронизана візуальними гегами (допоміг немалий зріст актора Андрія Лідаговського) та гумором без масних жартів. Такий гумор вибиває фільм із ряду комедій, знятих в Україні протягом останнього часу. Раз-по-раз виникають футбольні відсилки, які ніяк не впливають на сюжет, а, радше, говорять про режисера та його захоплення. Італійського бойфренда мами зіграли фото гравця лондонського клубу «Арсенал» Месута Озіла, в одній із нарізок промайнув чоловік у футболці із емблемою того ж «Арсеналу», захисник мадридського «Реалу» Серхіо Рамос опинився на вивісці перукарні, а подарована куртка — з емблемою бельгійського «Генка».

Це комедія із людським обличчям, яка схоплює ключові моменти конфлікту двох поколінь, однак розповідає це з любов’ю та тонким гумором. А «Viva Forever» у виконанні церковного хору — квінтесенція стосунків героїв фільму.

Кадр із фільму «Мої думки тихі» режисера Антоніо Лукіча