Business is booming.

Правила Антимайдану

259

Перемога Зеленського стала вікном можливостей. І пролізти в нього намагаються всі — особливо ті, хто в 2014-му залишився без діла

– пише Павло Казарін в блозі для НВ.

Соціальні мережі в Україні ніколи не були притулком для людей зі слабкою психікою. Але останні пів року — особливо. Втім, не дивно. У 2019-му колишній генплан майбутнього програв вибори. А за право написати новий сьогодні бореться дуже багато хто.

Протягом останніх п’яти років Україна жила в етиці Майдану. Вулиця, яка перемогла в 2014-му, була етичним камертоном. За ним міряли процеси, звіряли цінності й виносили оцінки. Загиблі в Києві й на Донбасі закріпили своєю жертвою новий моральний стандарт. Проросійський табір викреслили з норми. Прорадянську ностальгію — теж. Ті, хто свого часу вибрав табір Антимайдану, опинилися за бортом.

- Advertisement -

У межах етики Майдану Україна пробувала створювати політичну націю і проводити реформи. Оточувала себе символічним частоколом і споруджувала пантеон героїв. Фейс-контроль починався з питання про належність Криму і вимагав відповіді щодо того, з ким бореться країна на Донбасі. ЗМІ, які відпрацьовували порядок денний Москви, вважали маргінальними. Людей, які намагалися протягнути домайданну етику в постмайданну епоху, — теж.

Але потім президентом став Володимир Зеленський. Процес створення команди якого нагадував вир. Ця воронка засмоктувала всіляких людей, і тому на виході ми виявили клаптикову ковдру, що складається з різних біографій і поглядів, етичних позицій і професійного досвіду. Тест Роршаха на новий кшталт: «Розкажіть, які погляди у його фракції?» Нові старі дуже хочуть переробити країну під себе

Колишні волонтери сусідять із адвокатами СРСР. Корупціонери — з антикорупціонерами. Представники команди Миколи Азарова і Віктора Януковича — з людьми, які борються за європейські стандарти. Ноїв ковчег зайшов у парламент, поділив міністерства, почав давати інтерв’ю і вести Telegram-канали.

Ті, хто у 2014-му опинилися без діла, отримали можливість переписати етичний стандарт. Або, як мінімум, переконали себе в цьому. І тому рідкісний тиждень обходиться без скандалу. Макс Бужанський [депутат президентської фракції СН] називає ЗМІ, що підтримували народження нової України, «одіозними». Олександр Дубинський [ще один депутат від СН] «соросят» у власній фракції. Андрій Портнов, колишній заступник голови Адміністрації Януковича, закликає лізти з кулаками на тих, хто запитує «чий Крим».

Голова Офісу президента називає протестні мітинги проплаченими. Радник секретаря РНБО лає «войовничу меншість». Тих, хто закликає захищати Україну, звинувачують у кровожерливості.

Характерно, що за Петра Порошенка люди Майдану були не тільки серед його прихильників, але й серед противників. П’ятому голові держави нерідко дорікали, що він зраджує і знецінює жертву тих, хто захищав Україну на вулицях і в окопах. Але водночас контур етичного стандарту був незмінним. Такі собі контрольні терези, на яких зважують поведінку і позицію.

Опис реальності був однозначним. Крим анексований. Росія — агресор. Небесна сотня принесла себе в жертву країні. На Донбасі армія протистоїть вторгненню. «Мир за всяку ціну» схожий на капітуляцію. Втеча від імперії визначала квоти й обмеження, підтримку української мови та культури. Естетика відокремлювалася від етики, а тому той, хто не міг відповісти на питання про належність півострова, отримував червону картку та презумпцію недовіри.

Ті, хто цією новою реальністю був незадоволений, тепер намагаються взяти реванш. Проросійські ЗМІ прикидаються респектабельними. Прорадянські люди таврують український наратив. Відповідальність за війну намагаються розділити між Києвом і Москвою. Слово «патріот» намагаються зробити іронічно-зневажливим.

Ревізіоністи передбачили для себе ешелоновану систему оборони. Будь-яку критику знецінюють звинуваченнями у «проплаченості». Усіх незгодних записують до табору «порохоботів». Будь-яку розмову про етику прийнято переводити на обговорення політичних пристрастей: «Із нами не згідні тільки корупціонери».

Ставка робиться на коротку пам’ять українського міщанина. Потрясіння останніх років дбайливо стерли у нього спогади про ту безодню, в яку провалювалася країна за Януковича. Того самого Януковича, за якого етичний стандарт України був саме таким, про який ностальгують реваншисти. Того самого Януковича, вигнання якого з країни стало підставою для Росії почати війну.

Найімовірніше, у найближчий рік ми побачимо атаку цих хлопців на своїх же колег із владної команди. Всіх тих, кого кадровий вир Зеленського затягнув із табору Майдану в орбіту шостого президента країни. Їх будуть атакувати за зарплати, звинувачувати в антинародних реформах і вимагати замінити на міцних господарників. Нові старі дуже хочуть переробити країну під себе.

А ще вони дуже бояться програти вдруге.

Колонку опубліковано в журналі НВ за 23 січня 2020 року. Републікація повної версії заборонена.

- Advertisement -

Comments
Loading...