Осінню 2017 року Наталя втратила свого чоловіка. Олег був бійцем Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор», на той час воював в селищі Піски, Донецької області. 6 вересня він підірвався на розтяжці, поранення виявилося несумісне з життям. Наталя кілька днів горювала, а потім вирішила їхати на фронт, щоб продовжити справу свого коханого.
Наталя і Олег познайомилися осінню 2013 року в Запоріжжі під час акцій протесту, які відбувалися майже в усіх обласних центрах нашої країни, їхнє місто не стало винятком. Спочатку вони переписувалися в одній із соціальних мереж, а потім зустрілися в живу. Наталя була на той час держслужбовцем, тому не могла постійно перебувати з усіма протестуючими. Проте уже під вечір, вона приходила на площу, приносила якісь ласощі, щоб підтримати людей, які виборювали для України кращу долю. Там і розпочався їхній з Олегом короткий життєвий шлях.
Запоріжжя далеко не проукраїнське місто, проте Наталю з самого дитинства виховували саме в патріотичному русі. Вона старалася читати суто українські книги, розмовляти державною мовою, тому, коли російські терористи окупували частину нашої країни, жінка точно визначилася з тим, що московити – наш ворог. Своїх дітей, які були у неї від першого шлюбу, Наталя теж ростила вкладаючи у них розуміння, що Україна єдина і другої такої не має.
Події на Майдані, стали одним із етапів спільної боротьби Олега і Наталі за збереження державності країни. Він зустрів не просто близьку людину по духу, але в його серці запалилася любов, якій на жаль не вдалося довго горіти. Росія вводить свої війська у Крим, розпочинаються бої в східних теренах нашої країни, Олег не міг сидіти дома просто так, тому приймає рішення йти воювати.
Про самі бої він майже нічого Наталі не розказував, а вона не запитувала, тому що не мала такої звички. Одного разу Олег зателефонував їй і запропонував одружитися. Наталю ця звістка сильно здивувала, проте вона не відмовила йому. Коли Олег прийшов у відпустку з фронту, вони розписалися. Знову ж таки, не довго тривало їхнє щастя, бої на сході України тривали, тому за короткий час, він був змушений повернутися в окопи.
Коли в Олега закінчився термін мобілізації, він перейшов у добровольчий підрозділ 1 окремої штурмової роти ДУК ПС під командуванням Дмитра Коцюбайла (Да Вінчі). «Єгер», такий в Олега був позивний, любив воювати, умів стріляти з різних видів зброї, люто ненавидів ворогів нашої країни. Нажаль тихого осіннього дня, серце Олега перестало битися..
6 вересня 2017 року, близько десятої години вечора Наталі зателефонували – це був Дмитро Коцюбайло, який повідомив їй, що Олега не має в живих. Новина про загибель чоловіка збила з пантелику жінку, вона до того нікого не хоронила і не знала, що їй робити в такому випадку. Ще одним випробуванням для Наталі був той момент, коли їй довелося телефонувати матері свого чоловіка і повідомляти про загибель сина..
Життя після похоронів продовжувалося і Наталя після кількох днів роздумів, прийняла рішення їхати на фронт, саме в той підрозділ, де воював і загинув Олег. Їй було жаль покидати матір, дітей, але вона не могла просто так сидіти і нічого не робити для країни. Наталя зателефонувала Да Вінчі, вони поговорили і молодий командир запропонував пройти їй курси бойових медиків, щоб в подальшому вона могла допомагати бійцям саме в цьому статусі.
Наталя покидає роботу, хоча їй пропонували посади в різних установах та їде навчатися, щоб опанувати ази воєнної медицини. На початку листопада 2017 року, вона приїхала на базу бойового добровольчого підрозділу і стала його частиною.
Перед тим, як поїхати на фронт, Наталя мала серйозну розмову з своїми дітьми, вони в неї дорослі, але потрібно було поговорити. Під кінець розмови з ними, жінка сказала: «Ціле життя, я робила те, що потрібно. Тепер я буду робити те, що мені подобається і чим хочу займатися».
Перебуваючи на базі, вона швидко адаптувалася до тамтешніх умов. Лишень одне давалося їй важко – вона не мала свого вільного простору і це трохи бентежило, хоча з часом і до цього звикла. Хлопці сприйняли Наталю позитивно, один з побратимів, його позивний «Дюк», постійно розказував їй про війну, Олега.. Він навіть показав відео з 6-го вересня, де хлопці святкують день народження бійця штурмової роти – Маряна Корчака, який пізніше теж загинув. На цьому відео Олег ще був живий, вони раділи за свого друга, всі були щасливі, ніхто не знав, що пройде кілька годин і «Єгер» отримає смертельні поранення.
Наталя справді виконувала будь яку роботу в підрозділі, тим самим полегшуючи життя хлопців. Були поранені, незалежно від роду військ: добровольці, ЗСУ – вона надавала медичну допомогу, потрібно підшити форму – зробить, хлопці хочуть їсти – приготує.
Наталя уже третій рік на фронті, як доброволець, парамедик. Вона в будь який момент може повернутися до дому, де її чекає робота, рідні. Але поки що не може цього зробити, адже місія з якою вона знаходиться – не завершена. ЇЇ чоловік Олег Динька (Єгер) воював і загинув за перемогу. Тепер Наталя продовжує його шлях, вона за нього.
