Доброволець Іван Немеш: Я бачив, як російський найманець підійшов до мене на метрів тридцять

– Так сталося, що серед всіх моїх знайомих, особливо однокласників, майже ніхто не воює, якісь всі слабенькі попалися, кожен думає про себе, а не про країну. Якщо я колись говорю з ними по телефону, то розмова починається із слів: «Слава Україні». Не чуючи потрібної відповіді, просто припиняю спілкування. Мені не має про що говорити з тими, хто не бажає добра країні і не бореться за неї – розказує Іван Немеш, житель Закарпаття, бойовий шлях в якого розпочався на Майдані у 2013 році. Він свідомо прийшов в центр столиці України, адже бачив, як Янукович грабує Україну, тому Іван встав у ряди тих, хто вирішив боротися за волю і добробут Батьківщини.

Коли «беркутівці» почали вбивати мирних людей, Іван реагував на це дуже боляче, надто багато з тих, хто загинув, були йому знайомі. Не раз так бувало , що він з цими хлопцями попадав у різні пікантні ситуації: тікали від «тітушок», «беркутні», захищалися на барикадах, разом творили революцію і тут в один момент все рухнуло.

Полегшення від того, що Янукович втік – не настало, адже росіяни окупували Крим. Іван був готовий іти туди з палицею, щоб захищати український пів острів, проте доля розпорядилася по іншому.

«Гуцул» – такий  йому дали позивний, довго тренувався разом з добровольцями від «Правого сектору», разом з ними він пізніше поїхав в східні регіони України, де вже хазяйнували московські найманці. Першим в нього був бій за селище Карлівку, в якому він сам ледве не загинув, адже наїхав броньованим КАМАЗом на мінне поле. Івану вдалося вижити, проте під час наступу загинули побратими із ЗСУ та батальйону «Дніпро 1». Смерть хлопців, які вмирали за Україну будила в Івані ненависть до ворогів, вимагала помсти. Проте в добровольців на той момент не було нормальної зброї, щоб прогнати усіх ворогів, тому вони діяли по ситуації і можливостям.

Війна продовжувалася, хлопців надихала будь яка перемога в бою, знищений окупант. Особливо з піднесенням вони спостерігали, як наші бомбардувальники атакували ворогів під селищем Карлівка. Коли хлопці зайняли позиції терористів, серед яких були кадировські найманці, там було знайдено чимало шприців, пляшок від алкоголю. Тобто українським військовим протистояли любителі: колотися, вживати спиртне, вбивати, грабувати, ґвалтувати.

Паралельно такої повзучої «офензиви»,  наші хлопці стояли на блок постах, перевіряли всіх, хто направлявся на території, які були тимчасово захоплені окупантами і навпаки. Одного разу Іван з побратимами зловив чоловіка, який перевозив російський прапор. Коли його запитали, для чого він все робить, любитель московії розказав, що тут російські землі і влада має бути російська. Тобто людина проживала в Україні, мала наше громадянство, але наскрізь була насичена «рускім міром».

В той час на Закарпатті родина Івана жила своїм життям, він був єдиним сином у сім’ї, тому вони дуже хвилювалися, щоб з ним нічого поганого не сталося. Коли відбувалися протистояння на Майдані, а потім перші місяці війни, Іван говорив батькам, що знаходиться на полігоні. Проте якимось чином його мама дізналася про бойові дії – ця новина викликала сльози у жінки, розпач. Вона кожного дня дивилися по телевізору, як вбивали українських воїнів і не хотіла, щоб з її сином сталося лихо. Проте Іван уже не хотів і не міг зійти з того шляху на який він ступив перед початком Революції. Для нього уже не існувало минулого життя, він був зосереджений суто на війні з московськими окупантами.

Осінню 2014 року Іван пішов служити в ЗСУ по третій хвилі мобілізації. Він прагнув воювати, йти в наступ, тоді як добровольцям багато речей заборонялося робити, їхні дії саботували, не давали можливості розвернутися. Хлопець попав у 128 бригаду ЗСУ і разом з нею почав виконувати бойові завдання.

В лавах армії він зіштовхнувся з таким явищем, як «образа на Майдан». Тобто деякі військовослужбовці, котрі перебували на передовій казали, що війну в Україні розпочали майданівці і бійці «Правого сектору» в тому числі. Вони не вважали, що росіяни для них вороги. Ці горе вояки сиділи  в  бліндажі і навіть не висовувалися звідти. Між Іваном і цими бійцями часто виникали конфлікти, в яких хлопець морально і фізично доказував потребу боротьби української нації за свою самобутність. «Вийди, стрільни хоч раз по своїх» – злісно жартував Гуцул.

Служили поряд з Іваном колишні міліціонери, які попали під люстрацію, щоб не сидіти дома, пішли в ЗСУ. Вони теж косо дивилися на Гуцула, проте хлопець говорив їм: «Хочете доказати, що ви чогось вартуєте – ідіть в бій, там нас доля розсудить»!

Такі маленькі проблеми не зупиняли Івана, адже йому довіряли офіцери підрозділу, в якому він воював. Хлопець прийшов до них уже підготовленим фізично і морально, в нього були за спиною бої і він бачив смерть, що не мало важливо на війні. Тому йому давали виконувати різного роду бойові завдання, знаючи, що Іван все зробить.

Спочатку вони стояли під Луганськом, біля Веселої Гори, наших хлопців постійно накривали ГРАДами безпосередньо з території Росії,  артилерією, окупанти навіть використовували фосфорні снаряди. Солдати окупантів постійно були готові до того, щоб завдати будь якого дару по українській техніці чи позиціях наших захисників. Іван пригадує, як виїхав український танк, зробив два постріли в бік росіян і через три хвилини звідти прилетіла ракета, яка знесла башту машині. Тоді загинуло чимало наших воїнів.

Дуже великою проблемою для українських військових було те, що всі їхні пересування, замисли, операції передавалися ворогом. Тобто в наших рядах служили прибічники росіян, сепаратистів, які за гроші або свідомо зраджували нашу країну. Такі їхні вчинки призводили до загибелі українських воїнів, військової техніки і так далі.

Після Луганського напрямку, хлопців перекинули під Дебальцево. Івану та ще кільком бійця була дана команда вирушати під селище Рідкодуб. Які тільки вони попали на позиції, росіяни почали наступ. Окупанти користуючись послугами місцевих провідників, різними стежками підходили надзвичайно близько до наших укріплень.  За першу годину бою, Гуцул використав 9 автоматних магазинів і тричі стріляв по найманцях з гранатомета.   

Навпроти нашої  позиції терористи в одному із будинків поставили важкий кулемет і не давали українським захисникам спокійно маневрувати. Іван ще з двома хлопцями вирішили знищити цей розрахунок. Вони підійшли на потрібну відстань, Гуцул вистрілив з РПГ проте не влучив перший раз, з другого разу він попав куди потрібно і кулемет московських терористів перестав  надокучати.

– Тоді були сильні бої, в яких я показав, що добровольці – це люди, які воюють, а не сидять в окопах. Комбат так звик до моє активності, що наказував підлеглим: «Якщо Ваня Немиш, правосєк, щось просить – привезіть йому все». В той час справді поважали сильних, адже окупанти підходили настільки близько, що тільки від нас залежало будемо ми жити. Одного з цих клопів я пригадую дуже часто, він скотина така, зумів підібратися до мене на відстань тридцяти метрів, я не міг йому дозволити такої розкоші і терорист залишився там навіки. Якби я був боягузом то лежати б мені вбитим і хто знає, як би склалася доля моїх побратимів, котрі надіялися, що я не пропущу ворогів – згадує Іван.

Простим бійцям, які прийшли на фронт необстріляними, теж  подобався Гуцул і його така життєва позиція: «Бачиш ворога – стріляй». Тим більше, хлопець завжди намагався ходити чистим, які б умови проживання в нього не були. Він мав два комплекти форми, які йому залишилися в спадок від «правосєків», тому одягав їх по черзі – це теж імпонувало хлопцям і змушувало їх брати приклад з Івана.

Бої тривали з перемінним успіхом для обох сторін, хоча 128 бригада мала достатньо техніки і бійців, в наступ ніхто не йшов, не було на це політичної волі. Одного дня почали працювати російські міномети, одна з мін впала за метрів 15 від Івана, проте його від смерті врятувала залізна бочка. Віктор, житель Черкас, який стояв попереду Гуцула – загинув на місці, йому відірвало ногу і половину голови. Один з осколків попав Івану в спину під лопатку, хлопець відчув, як його щось вкололо, самопочуття погіршилося. Неподалік знаходилися побратими, котрі перев’язали рану і зуміли затягнути в окоп.

Івана так навчили, що він завжди ходив із своїм автоматом. Коли його поранили, він попросив друзів, щоб ті принесли зброю. Два з них пробували дістатися до автомата і всі отримали осколкові поранення.

Терористи били дуже прицільно, вони намагалися вибити бійців із займаної висоти під Рідкодубом, тоді б наші військові не могли контролювати їхні пересування. Вже коли Іван перебував у госпіталі, наші відійшли від Рідкодуба, Нетішиного, росіяни переключилися на іншу висоту під назвою «Валєра».

В той час у Гуцула було лікування довжиною у два місяці. Спочатку була одна операція в Харкові, пізніше його відправили в Ужгород, де хлопцю зробили іншу операцію, тим більше, що почалося зараження крові.

Коли Іван оклигав, він знову повернувся на фронт. Багато бійців ЗСУ з якими він колись воював, були вбиті. Йому намагалися додзвонитися їхні родичі, але Гуцул не міг з ними довго розмовляти. Якщо телефонував брат чи друг, ще можна було підтримувати розмову, коли на зв’язок виходили матері загиблих друзів, він не витримував їхніх сліз, сам починав плакати від жалю і злості.

Після Дебальцево 128 бригада зайняла позиції у селищі Піски. Тут Іван видихнув з полегшенням, адже поряд з ним знаходилися бійці ДУК «Правий сектор», з якими він починав війну. Це були його брати по зброї, духу і переконанням.

Він як завжди, коли приходив на нові позиції, зробив невеликий спостережний пункт собі, укріпився мішками, щоб безпечно вести кулеметний вогонь. Гуцул моментами максимально близько підходив до ворожих позицій, слухав, як вони лаялися між собою, сипали прокльони невідомим ворогам. Повертаючись із своїх рейдів, Іван мінував стежки по яким могли ходити терористи і не раз чув, як там хтось підривався. Для хлопця завданням номер один було – знищувати ворогів, які прийшли на його землю і вбивають друзів, побратимів..

Але окупанти теж не дрімали, вони розуміли, що наші війська надто близько підійшли до Донецька, тому намагалися атакувати їх по всій лінії вогню, використовуючи при тому різні вогневі засоби. Знову чимало друзів Івана були вбиті внаслідок таких дій, одного з них російський снайпер вбив прямим пострілом у голову. Іван підбіг до побратима, проте той уже лежав мертвий.

Був в Гуцула особистий ворог по той бік окопів, російський кулеметник, який викликав його на дуель. В них навіть був бойовий заклик, який вони видавали з допомогою кулеметних черг: «Туф, туф, ту-ту-туф, ту-ту, ту, туф» – гей, ти, педераст, виходи до мене связь» – так воно перекладалося. Так тривало кожного ранку, Іван маючи на озброєнні важкий кулемет ДШК, приблизно вираховував, куди потрібно вгатити і посилав туди гостинці. Моментами після цього в росіян щось починало горіти, Іван сідав собі в куточок окопу і лишень усміхався злорадно, спостерігаючи за тим, як горять вороги.

На той момент, а це був 2015 рік, ситуація на фронті змінилася, забороняли стріляти в бік окупантів, активних бійців, таких, як Іван – намагалися присмирити, прибрати. Керівництво нашої армії обрало незрозумілу тактику, замість вбивати ворогів, воно своїми діями вбивало дух боротьби в українських захисників.

Іван був на той час заступником командира взводу розвідки, йому забороняли будь які активні дії, відбирали гранати, важку зброю. Зверху видавали накази, щоб Гуцул зробив зброярню і всю зброю та боєприпаси тримав там під обліком. Видавати такі злочинні накази могли тільки зрадники України, які намагалися змиритися з ворогом. Іван відмовлявся виконувати такі безглузді розпорядження, за це його карали суворими доганами.

Одного разу Гуцул знаходився на позиції в ночі і провокував ворожого кулеметника, намагаючись таким чином засікти звідки той вестиме вогонь, щоб побратими могли збоку вдарити по ньому. Не встигло прийти кілька хвилин, як з боку окупантів першими відповіли вогнем з кулемета. Розривний патрон влучив поблизу Івана, притому нашпигував його осколками. Поблизу хлопця знаходився побратим, який в мирному житті був ветеринаром, Іван попросив його, щоб той перев’язав рани. « Тільки будь ласка, я людина, а не скотина, тому поводься зі мною відповідно» – жартував Гуцул..

– Кілька місяців я знову намагався прийти до себе, через осколки, які залишалися в тілі, в мене постійно піднімалася температура, проте позицій я не покидав, намагався ще бути корисним армії, хоча вона уже відмовлялася від мене. Перемир’я, заборона стріляти, як так можна? Загинули тисячі наших хлопців, невже керівництво держави і ЗСУ не розуміють, що таким чином знищують своє ж військо? Я і мені подібні,  прийшли в армію, щоб відвоювати у росіян українські землі, а не заробляти гроші. Дайте нам спокійно це зробити і ми повернемося до мирного життя – констатує Іван.

Після закінчення мобілізаційного терміну, Гуцул покинув ЗСУ і повернувся в  Добровольчий Український Корпус «Правий сектор» та воює в Першій штурмовій роті досі. З того моменту уже пройшло 5 років. В Івана сотні бойових виходів, не менше виконаних бойових завдань, він справжній «рекс» війни, який прийшов в Донбас, щоб вбивати ворогів нашої Батьківщини. Саме такі, як він після перемоги будуть потрібні нашій країні, щоб навчати нащадків, як бути справжнім громадянином своєї країни.

– Я не можу сидіти дома – каже Іван, – у мене ще дуже багато пороху в порохівницях, тому воюватиму, поки не здобудемо перемогу. Коли мені буде 60 років, я ходитиму обпираючись на палицю, лишень тоді вважатиму себе ветераном, не раніше. В нас війна триває, вона не закінчилася, тому рано розслаблятися.