Ми боїмося й мовчимо. Нам соромно, і ми не хочемо говорити на цю тему. «Якось владнається, переживемо…» — так жертви домашнього насильства втішають себе в ситуації, коли власна домівка стає небезпечним місцем, а власне життя опиняється під загрозою. Так себе втішала і я, пише Катерина Леонова для Дзеркала Тижня.

Коли я опинилася перед вибором — утікати з дому самій чи зі своїми собаками (бо їх він теж бив), — то єдине, що пам`ятала з курсів роботи з травмою: відвернути увагу й вижити. А тому в чому була, в тому й побігла. Собаки бігли поруч і думали, що це весела гра. Навіть м’ячик із собою прихопили. Мій шрам на щоці загоївся, за кілька днів я знову почала дихати на повні груди, хоча горло ще боліло, а синець на руці, переливаючись різними відтінками, зійшов за місяць. Я вижила. Мене врятували друзі, які почули моє нерозбірливе пояснення телефоном: я хрипіла, в мене була істерика… Коли я бігла до сусіднього двору, здавалося, що він женеться за мною. Моя подруга, яка працювала у правозахисній організації, порадила, щоб я зняла побої. А таксист, який віз мене до друзів, сказав: «Я працював у кримінальному розшуку, нічого вашому другу не буде, тож зніміть побої, хай буде»…

Мені знадобилося кілька місяців, аби наважитися розповісти про домашній терор найближчим друзям. Як і більшість постраждалих, я не поспішала звертатися по допомогу. Я думала як жертва: краще помру від болю, ніж комусь розкажу, бо я його боюся. На запитання «Чому ти не пішла в поліцію?» — я щось кволо відповідала: «Він — публічна людина, має чудові акторські здібності, якими, аби виправдати свою слабкість, оберне ситуацію на свою користь». І це теж було страхом. І безвідповідальністю перед його наступними жертвами. Бо, як виявилося, він бив жінок і до мене.

Мені було дуже боляче ззовні і ще більше — всередині, бо причиною останнього сплеску агресії став… недостатньо солодкий пиріг. «Ти не могла покласти більше цукру? Ми що, живемо в Голодоморі 32-го?».

Пиріг з тарілкою полетів у стіну, а мені в спину — келих, який розбився, поранивши склом обличчя. Потім він просто попер на мене, штовхаючи у бік гарячої плити, почав трясти за плечі, наче ляльку. Він кричав, що я нічого не вмію і його від мене нудить, і, взагалі, що я його не так люблю, як треба. Коли мені вдалося втекти у спальню, він пішов услід, схопив мене за горло й підняв над підлогою; я хотіла руками відштовхнути його від себе, але він стискав ще міцніше. Мій пес намагався його вкусити і за це був відкинутий ногою в інший бік кімнати. Схопивши за волосся, він щосили кинув мене об двері. Це «буцання» тривало 20 хвилин, потім я стала навколішки і попросила мене більше не бити. Пообіцяла, що зроблю солодкий пиріг… «Бігом. І досить показувати всьому світові, що ти хороша, бо ти нікому не потрібна, навіть своїм друзям…» — це було останнє, що я почула.

Мені знадобилося два місяці роботи з психотерапевтом, аби зрозуміти: ніхто і ніколи більше не проявить до мене агресії. Важкі передвісники у вигляді образ «мразь», «тварь», «тупа істота», які чула від нього, назавжди залишилися в минулому. Лише з часом я усвідомила, чому так важко було звернутися по допомогу. Культура «терпіти» домашнє насильство в нашому суспільстві винесена в ранг релігії. Ми вміємо довго терпіти дискомфорт, біль, у нас неймовірно висока толерантність до болю і низька чутливість до порушення власних кордонів. Традиційна система виховання і соціальних відносин вчить «не виносити сміття з хати». Це правило може бути навіть не оформлене вербально, але «ввібране з молоком матері».

У нашому суспільстві панує думка, що в насильстві винна саме жертва: це вона все спровокувала, це в неї занадто коротка спідниця й «неправильна» поведінка. І це дає ілюзію контролю реальності, дає віру, що коли поводитися «за правилами», то все буде гаразд. Мій досвід показав: це — повна ілюзія.

Цікаво, що в той період я почала працювати у правозахисній організації, але не могла зізнатися навіть колегам. Та історія з пирогом стала останньою краплею. Трохи заспокоївшись, я змогла виставити його за двері своєї квартири раз і назавжди, аби більше ніколи не повертатися до цього досвіду.

Але тепер залишається ключове питання: як із цим жити далі і чи варто розповідати? Варто. І жити, і розповідати. Не для того, щоб пожаліли. А лише для того, щоб таке більше ніколи і ні з ким не повторювалося. Як із жінками, так і з чоловіками. Щоб загальна практика мовчання не створювала ілюзії безкарності. Бо страшний не той злочинець, який коїть свої вчинки відкрито, а той, що, завдаючи болю іншому, в соціумі поводиться як «хороший, добрий і люблячий», а вдома намагається «вдосконалити» свою жертву, зробити її кращою, вродливішою, слухнянішою.

Таке неможливо забути. Вдати, що це було не зі мною, — безглуздя. Тепер, коли я чую, що мої подруги зізнаються в подібному, завжди підтримую й пропоную допомогу. І це не означає, що я ненавиджу чоловіків або завтра роздягнусь і полізу на барикади з плакатом «Усі чоловіки — кати», аби довести свою правду. Це означає лише одне: ми живемо в небезпечному світі, в якому наша безпека — бути поруч із тими, хто справді розуміє й поділяє наші цінності, приймаючи нас такими, які ми є. Тож не мовчіть. Інакше одного дня може бути пізно. Щодо мого досвіду — то це лише крок, який я пройшла, усвідомивши, якими насправді мають бути нормальні стосунки. І це точно не про гнів, страх, агресію та біль….

Куди звертатися?

Національна «гаряча лінія» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації:

116 123 (безкоштовно з мобільних телефонів)

0 800 500 335 (безкоштовно зі стаціонарних та мобільних телефонів).

Національна поліція України :

l02 — кажете, що необхідна ПОЛІНА (поліція проти домашнього насильства)

0 800 500 202 — «гаряча лінія».

Національна дитяча «гаряча лінія»:

116 111 (безкоштовно з мобільних телефонів)

0 800 500 225 (безкоштовно зі стаціонарних та мобільних телефонів).

Лінії працюють анонімно, конфіденційно та безкоштовно!

Мобільні бригади соціально-психологічної допомоги:

https://www.msp.gov.ua/news/18476.html — контакти у регіонах.

Інтернет-ресурси:

«Розірви коло» — це частина масштабної програми UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення «Комплексний підхід до вирішення проблеми насильства щодо жінок та дівчат в Україні», яка має на меті підтримати процес зміцнення національних механізмів запобігання і реагування на ґендерно зумовлене насильство. Програма реалізується у 12 областях України.

Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда-Україна» працює в напрямі запобігання торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми, ліквідації всіх форм дискримінації та насильства в суспільстві, сприяння дотриманню прав людини, ґендерної рівності та захисту прав дітей.