Будапешт і Мінськ – відмінності та спорідненість

Причини та наслідки Меморандуму

Колись Будапештський меморандум принципово змінив історію світу. Крах Радянського Союзу призвів до створення кількох держав з потужним ядерним потенціалом. Це серйозно змінювало розклад сил в світовій геополітиці і робила її абсолютно непередбачуваною.

Звісно, найбільші світові гравці не могли змиритися з таким станом речей. Тому, рішення про український ядерний потенціал ухвалювалось фактично без участі України. Ми могли лише смиренно погожуватися з усім «запропонованим» і намагатись вибити найкращі умови роззброєння.

Кивати у керівників України виходило добре. А от з узгодженням достойної компенсації не вийшло абсолютно.

На сьогодні дехто вперто продовжує твердити стару мантру про те, що можна було, мовляв, зберегти ядерний статус. Тоді б Росія сто разів подумала б, перш ніж вчинити будь-які агресивні дії.

Ні. Це утопія. Причому шкідлива утопія. Бо створює враження, що було два шляхи вирішення питання. Не було. Найбільші світові держави ні той момент прийшли до консенсусу: на карті не повинно з’явитись нових країн з ядерною зброєю. Крапка. Якби Україна спробувала піти на принцип, умовна «велика сімка» розтоптала  нас спільними зусиллями. Інший варіант – Америка і Ко сором’язливо відвернулися в сторону, доки з нами розправлялась Росія. Про Незалежність можна було б забути ще на кілька століть.

Тим більше, Україна не мана достатнього технічного, наукового та виробничого потенціалу, щоб обслуговувати цей арсенал в якійсь довготривалій перспективі. Тим більше, при потребі направити його в потрібний бік. Тому, ядерна зброя для України була валізою без ручки. До того ж, некерованою та небезпечною.

Так чи інакше, але побоювання світових лідерів і справді були цілком виправданими. Сильних лідерів в Україні не було. Ані Кучма, ані Кравчук ментально не були здатні жорстко диктувати проукраїнський порядок денний. Ці діти компартії виховувались в страху перед «сильним і підступним Заходом». Вони боялись його. І що найгірше, не були патріотами країни, яку їм випало очолити. Тому, з легкістю відмовились від дорогоцінного активу навіть не спробувавши отримати бодай якусь компенсацію.

І ось тут виникає питання про оцінку діяльності двох Леонідів. І вона невтішна. Не треба бути видатним бізнесменом щоб зрозуміти: якщо у вас є щось, що дуже потрібно конкурентам, то це треба не віддати. А продати з найбільшим прибутком. Просто тому, що контрагентам це дуже потрібно, а нам, звісно, треба позбутись але поспішати немає сенсу.

В результаті, Україна не отримала взагалі нічого. Ані грошей, ані політичної підтримки, ані гарантій недоторканості.

Згадувати про Будапештський меморандум в цьому контексті взагалі немає сенсу. Хто сумнівається, хай просто прочитає цей документ. Він зовсім невеликий і є у відкритому доступі.

По-перше, меморандум це не угода, яка визначає обов’язки і відповідальність сторін. Меморандум, зазвичай, це додаток до ширшого документу, який уточнює якісь другорядні деталі. Чи треба нагадувати, що «ширшого документу» просто не існувало?

Щодо тексту Меморандуму, то його сенс зводиться до обіцянок утримуватись від агресій, поважати суверенітет та в разі проблем піднімати питання Радбезі ООН. А якщо стане зовсім гаряче – проводити консультації.

Тож гарячим прихильникам Меморандуму варто прохолонути. Його умови не просто виконано – їх перевиконано! Бо США і Європа, окрім висловлювання занепокоєння, ввели доволі серйозні санкції проти агресора. Чого, якщо виходити виключно з тексту документу, могли б і не робити.

А Росія… А що Росія? Сподіватися на порядність та миролюбність цієї країни – наївність. Чекати, що вона раптом стане цивілізованою – дурість.

Ось так і вийшло, що коли Московія вирішила піти війною на чергового сусіда, «цивілізований світ» сором’язливо відводив. Сподіватись на реальну допомогу було марно.

Спадкоємці з Мінська

Якщо проводити порівняння Будапештських та Мінських домовленостей, то знайти суттєві відмінності доволі важко. Не тому, що тексти документів подібні. А тому, що обидва документи однаково безсенсові. Не несуть зобов’язань, відповідальності. Та й загалом, по суті це не міжнародні угоди. Навіть не домовленість про наміри. Просто тексти, які підписали декілька людей в приватному порядку. Ці люди, здебільшого, не мали ані відповідного мандату, ані гарантій, що підписаний ними текст буде сприйнятий серйозно на високому рівні. Власне, саме це продемонструвала спроба Порошенка якось узаконити Мінські домовленості. Верховна Рада, де на той момент формально існувала пропрезидентська більшість, відмовилась ратифікувати документ.

Також Будапешт з Мінськом єднає те, що кожен з них зіграв вкрай негативну роль в новітній історії України.

Мінськ, як і Будапешт було підписано під величезним зовнішнім тиском. В першому випадку тиск був дипломатичним, а от у другому, до домовленостей спонукала одна з найбільших поразок українського війська. Причини якої – низка помилок вищого військового командування та абсолютна байдужість до долі українських підрозділів, які опинилось в оточенні.

Всі ми пам’ятаємо парад на День Незалежності. Обіцянки Порошенка, що ці підрозділи відправляться з Хрещатика прямо на фронт. Однак оточені хлопці так і не дочекались обіцяної підтримки.

Власне, події під Іловайськом і стали відправною точкою для підписання Мінського протоколу. Інша мова, що Петро Порошенко вийшов далеко за межі своїх повноважень, коли підписав документ, який не міг виконати навіть теоретично.

Уявна «більшість» виявилась неспроможною зібрати достатню кількість голосів на затвердження ініціативи свого формального лідера кінець кінцем ця спроба закінчилась заворушеннями в сесійній залі, протистоянням під стінами Верховної Ради та загибеллю людей в мирному Києві.

Треба додати, що Мінські протоколи мали ще однин руйнівний для України наслідок: з їхньою допомогою Порошенка повернув до великої політики Віктора Медведчука. На той момент кум російського диктатора був фактично забутий. Кілька виборчих кампаній поспіль доводили – серйозної електоральної підтримки у цього персонажа немає. А от залучення його до Мінську в якості представника України дозволило не тільки заново легалізуватись, але й створити новий партійний проект, розширити бізнес та стати власником величезного медіа-холдингу.

Якщо підсумувати все вищезазначене, то доведеться визнати, що на сьогодні Україна не зможе легко відмовитись від підписаних Порошенком домовленостей. Вони протягом довгого часу висітимуть домокловим мечем над головою нашої країни.

Єдиний вихід – пошук сильного лідера, який зможе повернути на світову арену проукраїнський порядок денний та поставити питання про перегляд принизливих домовленостей. І цей лідер – точно не Порошенко з Зеленським.