Чому 24 серпня 1991 року на карті світу з’явилась держава Україна? Чому вона з’явилась, незважаючи на кількастолітнє російщення, фізичне винищення представників культури і систематичне зомбування решти населення ідеями, що «нєт, нє било і нє будєт», що бути українцем – ознака духовної відсталости та ще багатьох инших системних спроб знищити українську націю, асимілювати її до складу населення імперії з слов’янською мовою, але ординськими поглядами на державний устрій – чому не розчинилася Україна в цьому «людському Вавилоні»?
Все це відбулося тому, що в усі критичні для нації моменти життя знаходилися Герої, які ціною власної крові рятували націю від загибелі, а їх життя ставало прикладом для наступних поколінь героїв. Таким чином з’являвся кровний, а з ним і духовний зв’язок поколінь – неодмінна передумова існування нації.
На ці, і на багато инших запитань, зв’язаних з державним існуванням української нації дає нам історія ОУН, яка, власне, і встановила Свято Героїв. Тому, що для того, щоб матеріалізуватись, держава повинна утвердитись в серцях її громадян. Це неспростовне твердження, аксіома національного життя будь-якого народу. Воно було актуальне для українців за часів Хмельницького, Мазепи, Петлюри, актуальне зараз і таким залишиться для наших нащадків. Власне Українська Народна Республіка, незважаючи на її міжнародне визнання, виявилась недостатньо життєздатною, бо люди, які вважали себе тодішньою національною елітою (хоч насправді, вони лише волею обставин опинились на місці, де повинна бути справжня національна еліта), не розуміли ні значення кровного зв’язку поколінь, ні духовного елемента, як стрижня національної спільноти.
Розуміння героїзму, як неодмінного елемента історичного процесу, дозволило ОУН виробити свою концепцію історичного шляху до створення самостійної держави. Люди, причетні до створення ОУН, проектували перебіг історичних подій на роки вперед, знаючи, що самі вони можуть і не бути безпосередніми учасниками подій, вбачали власною місією життя створити обставини, в яких поява самостійної української держави стала б неминуча.
З багатьох уроків життя, які Провідник ОУН, полковник Євген Коновалець отримав у програній війні за Українську Державу 1917-21 рр., і передав наступному поколінню, найважливішим є той, що державу для себе українці повинні вибороти самі. Що кожен чужинець, який оголошує підтримку, з легкістю від неї відмовиться, якщо зміняться обставини – бо для нього українська незалежність є звичайним дипломатичним товаром, за який можна отримати якісь додаткові вигоди для свого народу. І лише для українців це поняття не може бути розмінною монетою – бо тоді втрачається сенс буття самого народу. Війна була програна не тому, що забракло зброї чи офіцери були нефахові. Найпершою причиною було те, що українці, які опинилися біля керма держави, не були переконані, що власна держава є життєвою необхідністю їхнього народу. Причому, якщо маси інстинктивно відчували потребу своєї держави і самочинно створювали національні збройні формування, то ті, кому доля дарувала шанс стати біля керма держави, мислили зовсім не державницькими категоріями, перебували в полоні світоглядних ілюзій, навіяних ідеологами пануючих імперій. Так, були Герої – свідчення того і Крути, і Базар, і безперервні повстання отаманів, але і героїв було замало, і лідери боротьби занадто вузько розуміли своє завдання. Або ж не розуміли взагалі, і говорили про якесь «братство» з окупантом, який заперечував право українців на свою державу.
Тому вже на ІІ Великому Зборі, складаючи програму визволення, бандерівці усвідомлювали, що історичний процес національної боротьби ніколи не завершується, що кожна перемога чи поразка є початком наступного етапу боротьби. Діти батьків, що програли подарований історією шанс здобуття незалежности, на батьківських помилках складали свою філософію буття. Вони плекали власну силу і знали, що сила духу ламає силу заліза. Ти програв, якщо перестав вірити у перемогу, а загибель Героя – це не поразка, а перемога Нації – ось їх дороговкази у боротьбі за свою державу.
ОУН вирізняло те, що вона будувала свою політику не на підлаштовуванні під обставини, а творила ці обставини сама. Організація витворила свій механізм творення обставин, з допомогою осі «ідея – людина – дія». Особа, яка готова вчиняти героїчні вчинки, є центральною ланкою цього механізму для всіх часів та історичних умов.
Знаковою подією розуміння бандерівцями героїзму було проголошення Акту Відновлення Української Держави. Це молоде покоління було приречене проголосити свою державу, навіть якщо комусь із раціональними поглядами на життя це здалось би дикою безнадією. Послідовно ідеалістичний світогляд ставив у центр життя кожного бандерівця, його життєву місію в ланцюгу «мертвих, живих і ненароджених», місію, яку кожен брав на себе абсолютно добровільно, складаючи присягу перед Богом і символами нації. Кожен з них знав, що з власної волі йде на війну, в кінці якої його досить певно чекає смерть, і прагнув у житті не жевріння, а такої смерти, яка б у ланцюгу нації народжувала нових героїв. Тому для людини інших поглядів слова С. Бандери до членів Збору ОУН 1955 р., які востаннє обрали його Головою Проводу: «Я приймаю Ваш вирок смерти!» – можуть здатись парадоксальними, але для однодумців вони були цілком логічними.
Документи Великого Збору ОУН 1941 р., де саме було затверджено Свято Героїв, гасло «Слава Україні! Героям Слава!» та спогади, свідчать, що великої надії на визнання Німеччиною відновленої Української Держави бандерівці не мали. Але значно важливішим від німецького визнання для них було утвердження факту, що на українській землі правила гри виписують українці. Без цього ідеалізму держава стає тимчасовим і випадковим явищем історії, яке існує завдяки прихоті долі та волі сильних світу цього. І саме це було причиною спроб нацистів зламати Степана Бандеру і Ярослава Стецька – щоб потім при кожній нагоді можна було арґументувати – ви ж самі відмовились від своєї держави, – а значить, не маєте на неї жодного морального права.
Віра в Україну – ось той чинник, який не дав Героям зламатись, незважаючи на смерть, тюрми і концтабори, розстріли рідних й друзів. В найгірші часи, коли для багатьох «реальних політиків» українська державність здавалась вигадкою хворої фантазії, вони пронесли цю Віру через своє життя і зберегли її вогонь в серцях наступних поколінь. Вони не капітулювали – тому ми й маємо державу. І лише віра в Україну, така, як була у членів ОУН і УПА, – анітрохи не менша – може вилікувати усі її, України, постколоніяльні болячки. І саме тому ця віра в Україну та її Героїв є першим об’єктом атаки ворога, який хотів би нашу державність скасувати.
Боротьба бандерівців стала моральною базою для створення УПА. У Другій світовій війні було підписано немало актів капітуляцій більших і менших армій та держав. Може, комусь відомий акт капітуляції УПА? Вони не капітулювали і саме тому 24 серпня 1991 р. на карті світу з’явилась держава Україна. Ніякої держави на компромісах із злочинами проти нації збудувати не можна – бо вона, ця держава, завжди є уособленням національної правди, – і тоді їй, внутрішньо цілісній, не страшні ніякі зовнішні загрози. Це не на майстрах компромісу з національною кривдою тримається держава – це вони тримаються за державу. А Україна тримається на подвигу Героїв, які поставили її незалежність вище від ціни власного життя.
Націоналізм – це основний інстинкт нації, і якщо він пропадає, то значить – нації і держави немає. Якщо Ви хочете зрозуміти силу Героїв, то повинні просто константувати, що Декалог, Правила і Прикмети не були гаслами, які діють від початку і до закінчення виборів – завдяки Вірі вони матеріялізувалися у реальні вчинки. Але це могли матеріялізувати лише люди, які мали віру, тому тих, хто віри не мав, в ОУН просто не брали. Є простий закон зміни суспільства: для того, щоб його змінити, йому потрібно віддавати свій талант, спроможності, врешті, своє життя – частинами і повністю. Всупереч обставинам. Це, власне і є героїзм.
Для української державности важливе не так кон’юнктурне визнання подвигу Героїв з боку «фахівців політичного компромісу», як віра в Україну людей, які живуть цим подвигом незалежно від політичного курсу майстрів триматися за владу. Нам можуть не подобаються сьогоднішні історичні обставини в Україні, але як завжди, їх можуть змінити лише ідейні та дієві люди. Допоки звичайні люди, не наділені політичною владою, святкують День Героїв – Віра в Україну жива, і значить – в наших душах ми не капітулюємо!
Слава Україні! Героям Слава!
Микола Посівнич, Ярослав Сватко
