Упродовж двох десятиліть Сполучені Штати застосовували санкції, кібератаки та дипломатичні переговори, намагаючись уповільнити небезпечний шлях Ірану до ядерної зброї. У ніч проти 22 червня Дональд Трамп продемонстрував грубу військову силу – крок, якого свідомо уникали четверо його попередників, побоюючись втягнути США у чергову війну на Близькому Сході. Американські військові завдали масованого удару по трьох об’єктах іранської ядерної програми – у Фордо, Натанзі та Ісфагані – за допомогою крилатих ракет та протибункерних бомб. Вашингтон заявив про успіх операції, проте реальні наслідки поки що не зрозумілі: сплеску радіації не зафіксовано, Іран стверджує, що встиг евакуювати уран.
Трамп, який любить представляти себе миротворцем і у передвиборчій кампанії обіцяв, що в жодному разі не гратиме роль світового поліцейського, все-таки вдався до бомб, коли Ізраїль попросив його про це. Трамп зробив те, що не зробити не міг. Дії Ізраїлю та власна риторика підвели його до межі, за якою відсутність дії створює більше політичних ризиків, ніж ризики від будь-якої дії. Тепер він сподівається, що одним точним ударом знищить іранську ядерну програму і змусить режим мулл капітулювати. Чи ситуація розвиватися саме так – дуже велике питання.
Вступ Америки у війну – це виклик. Далі – війна на виживання: або іранський режим тріщить по швах і Трамп “у шоколаді”, або режим стабілізується і йде в глуху оборону, а Трамп “поплив”, але вже не “в шоколаді”.
Своїми думками щодо цих питань в ексклюзивному інтерв’ю для OBOZ.UA поділився дипломат, надзвичайний і повноважний посол України, представник України при ЄС у 2008-2010 роках Андрій Веселовський.
– Бомбардування Ірану Трампом визначило його президентство як усередині країни, так і за кордоном. Тепер це війна Трампа. Капітуляція Ірану зіграє йому на руку в багатьох відношеннях, але більш масштабне втягування США в конфлікт може занапастити його президентство. 22 червня американський президент пішов на великий ризик, втягнувши США у напружений конфлікт між Іраном та Ізраїлем?
– Формально війну веде Ізраїль. Формально, бо Ісламська Республіка Іран прямо декларувала знищення Ізраїлю своєю державною метою. І не просто декларувала – є конкретні дії, що підтверджують це. Станом на сьогодні, як наголошує і сам Трамп, і його оточення, Сполучені Штати формально не перебувають у стані війни з Іраном. До речі, Конгресу США не було подано офіційного запиту на такий дозвіл, хоча він обов’язковий – і має бути отриманий протягом трьох днів. Бомбардування конкретних об’єктів завершене, формальне втручання США в ірано-ізраїльський конфлікт також завершене. Чи може США вступити в повноцінну війну? Так, якщо Іран вчинить акт агресії безпосередньо проти Сполучених Штатів. Наприклад, напад на американські військові бази в регіоні – це буде вже акт війни, акт агресії. Загиблі, поранені, руйнування – все це безумовно легітимізує відповідь США.
Ще один варіант – закриття Ормузької протоки іранськими ВМС. Це також акт агресії. Існує міжнародне морське право, яке чітко регламентує 12-мильну зону, відкриті води, свободу торгівлі. І в цьому разі США мають повне право потопити всі іранські військові кораблі. І що цікаво, зробити це вони можуть доволі швидко. Але чи відповідатиме Іран саме так? Сумніваюся. Руйнування, яких Іран уже зазнає, – і ми не лише про підземні бункери говоримо, а й про цілеспрямоване знищення військового потенціалу, зокрема ППО, яке щодня здійснює Ізраїль, – це вже значна втрата. І зброю Ізраїлю на це постачають американці. До речі, візит міністра закордонних справ Ірану в Москву може, на думку багатьох, прояснити ситуацію щодо подальшого розвитку подій.
– Ви зазначили, що Іран, ймовірно, не відповідатиме. Логіка зрозуміла: США чітко дали зрозуміти, що відповідь у випадку нападу буде жахливою, особливо якщо будуть загиблі серед американських військових чи громадян. Але з іранського боку також лунають заяви. Президент Ірану Пезешкіан у розмові з президентом Франції Макроном сказав, що США повинні відповісти. Високопосадовці КСІР також наполягають: мовляв, Америка фактично вступила у війну на боці Ізраїлю. Так, це поки слова. Але на Близькому Сході, якщо слова не підкріплюються діями, ти втрачаєш обличчя, а у варіанті іранських мулл, можливо, і владу. Тому аятола просто “змушений” відповісти на атаку США. То ви все ж вважаєте, що жодної реальної відповіді не буде? І ще одне: Ормузька протока. Іранський парламент вже погодив законопроєкт, який передбачає її перекриття. Черговий новий головнокомандувач КСІР заявив, що на це знадобиться лише кілька годин. І саме КСІР, а не офіційна армія, є реальною силою в Ірані.
– Ціна рішень Іранського парламенту приблизно така сама, як постанови Держдуми РФ. Тобто готуються “про всяк випадок”. Але справа не лише в тому, чи хоче Іран завдати удару США. Справа в тому, чи здатен він це зробити. От тут ключове. На сьогодні Ірану загалом нічим відповісти. Як тільки десь фіксується хоч якась техніка, здатна загрожувати американським базам, наприклад балістична ракета, туди одразу прилітає ізраїльський літак, якому американці “підказали”, де і що. І від тієї техніки нічого не лишається. Іншими словами, Іран може діяти тільки через проксі – “Хезболлу”, хуситів, ХАМАС і так далі. Але їхній потенціал Ізраїль уже значно скоротив. Навіть у Сирії, де вчорашньому злочинцю, за голову якого колись пропонували 10 мільйонів доларів, американці потисли руку. Бо той пообіцяв: з території Сирії жодної підтримки Ірану не буде. Якщо буде – знову перекриваються всі його життєво важливі канали. І от-от новий уряд Сирії тільки почав знову користуватись міжнародною банківською системою – йому не до ігор. Фактично в Ірану не залишилося серйозних засобів завдати шкоди США. Як варіант, Іран може вдарити по якійсь американській базі, але так, знаєте, для піару, мовляв, ми погрожували – ми це зробили. Але все буде зроблено так, щоб американці не постраждали, аби не мали приводу для бомбардувань. Кілька років тому таке вже було. Іран зробив удар помсти, але завчасно попередив про свої наміри усіх зацікавлених сторін.
І ще важливий момент. Два дні тому в Туреччині відбулося засідання ісламської міжнародної організації. Було багато палких слів, мовляв, небезпека зростає, весь світ може опинитися в стані війни. Звучали прогнози щодо колапсу нормальної економічної діяльності, браку газу, нафти, глобальної турбулентності. Але не було жодних прямих закликів, типу “вбийте Трампа” чи “знищте США”. Максимум – чергова мантра Ердогана про “жахливий напад” дворічної давності. І все.
Тож у регіоні завдяки, зокрема, недавньому візиту Трампа складається не просто обережне, а далекоглядне бачення. Іран їм усім заважає як кістка в горлі. І своєю риторикою, і своїм ядерним потенціалом. Бо якщо в Ірану буде ядерна зброя, то і їм усім доведеться її мати. А це шлях у нікуди. Отже, загальної підтримки у регіоні іранські заклики не мають. І сподіватися, що Іран зможе через інші країни, через якісь структури чи проксі дістати США – це намагання, а не перспектива.
– Тоді хочу ще зазначити щодо позиції американців. Те, що зараз звучить від представників США, схоже на завершення американської участі, принаймні на поточному етапі. Ядерну програму Ірану знищено – це офіційна позиція. Проведена вузька успішна операція, що закінчилася тріумфом. Держсекретар США Рубіо зробив низку заяв щодо Ірану, які свідчать – США готові не продовжувати, готові до переговорів із Іраном, якщо він капітулює. Голова міноборони США Гегсет і віцепрезидент США Венс також заявляє, що Штати не хочуть зміни режиму в Ірані. Але Трамп після удару говорить зовсім протилежне: “Якщо нинішній іранський режим не в змозі знову зробити ІРАН ВЕЛИКИМ, чому б не змінити режим”. Хоча ще донедавна він начебто був проти таких ідей. Виходить, риторика Трампа змінилася. Але зміна режиму без американців ізраїльтянам навряд чи під силу, а спроби США змінити режим можуть підвищити ризик глибшого американського втручання.
– Ці слова можна трактувати по-різному. Можна зрозуміти їх і як сигнал: якщо цей режим не здатен адекватно сприйняти нову реальність, відмовитися від ядерної програми, почати нормальні відносини зі світом, тоді, мовляв, чому б йому не змінитися? І необов’язково йдеться про насильницьке втручання. Це повторення старого заклику лідера Ізраїлю Нетаньягу, який вже кілька місяців благає: “Іранці, змініть режим – і все буде гаразд”. Як це зробити – вже інше питання. Це внутрішня справа Ірану, і варіантів чимало. Айятола може захворіти, померти, а новий виявитися поміркованішим. Або залишиться айятола як символ, але реальне керівництво зміниться. А є ще й такий собі син останнього шаха, який теж мріє про трон. До того ж іранська діаспора в Європі та сусідніх країнах дуже чисельна, якщо не помиляюсь, понад 2,5 млн людей. Освічені, заможні, впливові.
Звісно, не думаю, що “Моссад” висадиться біля палацу Алі Хаменеї, як радянські спецпризначенці свого часу прибрали Кармаля в Афганістані. Це не ті часи, не та країна й не та стійкість режиму. Але внутрішнє невдоволення є. І зовнішній тиск теж. Мабуть, саме на це і натякає Трамп.
– Міністр закордонних справ Ірану Арагчі 23 червня терміново прилетів у Росію на переговори з диктатором Володимиром Путіним, аби провести “серйозні консультації” з Кремлем, і заявив, що Трамп “підірвав дипломатію”. Росія хотіла б втрутитися в ситуацію з Іраном, адже під ударом близький партнер і союзник, було зроблено чимало дипломатичних зусиль, але всі спроби закінчилися безрезультатно, Трамп поки що відкинув усі бажання Путіна взяти участь у цьому питанні. На вашу думку, чи може Іран отримати конкретну підтримку Росії і чи Росія здатна її надати?
– Почнімо з простого: що взагалі Росія може зробити? Ну, найперше звернутись до США з проханням “не бити більше Іран”.
– Та це вже зробили.
– Саме так. Ні до чого це не призвело. Повторюватися не будуть. Другий варіант – влаштувати гучну кампанію на міжнародній арені, засудити дії США як агресію, як порушення всіх можливих норм. Ми це вже побачили вчора в заяві МЗС РФ: мовляв, як може постійний член Радбезу ООН дозволяти собі пряму агресію? Проведуть ще одне засідання Ради Безпеки ООН – де, як сказав би студент-першокурсник: “всі висловляться”. Третій варіант – надати Ірану якусь реальну допомогу. Наприклад, гуманітарну: памперси, ліки, але виключно від неурядової організації. Символічні жести, щоб показати, що “народ Росії з вами, братній Іран!”. Але серйозної військової допомоги Росія дати не може. Бо це одразу поставить хрест на відносинах із США. А ми ж розуміємо, що Путін веде війну не тільки проти України, а й проти Сполучених Штатів, просто іншими методами. Його мета – не просто знищити Україну, а зробити з США “авторитарного двійника”. Змінити їхню систему, зробити політику США такою ж агресивною й цинічною, як у Кремля.
– Фактично перетворити США на свого “співкамерника”.
– Саме так. Тому в Росії, як сказав би Трамп, “немає карт на руках”. Європейці? Теоретично могли б змінити ситуацію, але Європа зараз у поганих відносинах із усіма – і з Іраном, і з самою собою. Там завжди були пацифістські сили досить потужні. Ми пам’ятаємо, як під час агресії проти Іраку європейські пацифісти практично зірвали спільну дію Заходу. Зараз цього немає. Великих демонстрацій не буде ні в Лондоні, ні в Берліні, ніде. Навпаки, дії Москви на підтримку Ірану будуть критикуватися і Європою, і США однаково. Іншими словами – крім заяв “глибокої стурбованості”, я не бачу нічого реального, що може надати Росія. Іран лишається сам на сам. Як і планувалося.
– А як ви оцінюєте слова Дмитра Медведєва, заступника голови Ради безпеки РФ? Він заявив, що деякі держави “готові безпосередньо поставити Ірану свій ядерний боєкомплект”. Причому сказав це одразу після того, як згадав, що навіть якщо в Ірані щось і знищили, то все одно знайдуться охочі компенсувати втрати ядерної програми Ірану. Ми всі розуміємо, що Медведєв, м’яко кажучи, персонаж несерйозний, але його вважають аватаром Путіна. Мовляв, якщо Путін не може щось сказати вголос, це озвучує Медведєв.
– Я б не перебільшував зв’язок між ними. Медведєв – клоун за функцією. Йому дозволено нести різне, але це зовсім не означає, що це офіційна позиція Кремля.
– Але американці відреагували. Наприклад, Венс уже прокоментував, що якщо це справді думка Путіна, то дуже дивно, бо ми, мовляв, про інше домовлялися.
– Саме тому й довелося втручатись Венсу, щоб принаймні приглушити цей безглуздий інформаційний сплеск. Але взагалі, якщо говорити про ймовірність передачі ядерної зброї Ірану іншими країнами, то це має сенс лише тоді, коли ми чітко розуміємо, які саме країни. Індія? Ні. Пакистан? Ні. Китай – тим більше ні, як не дивно, це чи не найраціональніша ядерна держава.
Єдиний реальний кандидат – Північна Корея. І така загроза не виключена. Адже контакти між Іраном і Північною Кореєю були. Ракетні програми в них певною мірою синхронізувалися, інформацією обмінювалися, певна технічна допомога здійснювалася. Разом, до речі, намагалися допомагати ще й Лівії свого часу. Отже, варіант такий можливий. Але тут включається Китай. І він, найімовірніше, зробить усе можливе, аби КНДР навіть не думала передавати Ірану нічого подібного. США також не будуть споглядати. Як тільки щось полетить не туди, то американські B-2 злітають і долітають до Сіньяну швидше, ніж вони дісталися до Фордо. Ніхто там нічого не встигне зробити. Навіть уявити не встигнуть.
– Щодо внутрішньополітичної ситуації для Трампа. Атаки США стали важливим поворотним моментом для Трампа, який повернувшись до Білого дому в січні, обіцяв бути “миротворцем”, покінчити з війнами та не розпочинати нові. Тепер він може зіткнутися із повстанням у лавах прихильників. Адже вступ Америки у війну – це виклик тому ідеологічному альянсу, який лежить в основі тріумфального повернення Трампа до Білого дому. Те, що буде далі, матиме серйозні наслідки для його президентства, якщо Іран не погодиться на мир на умовах Трампа, і якщо одним ударом по Ірану справа й обмежиться, ця перспектива викликає гнів деяких членів його політичної бази. Трамп після ударів США по Ірану заявив про повну згоду серед його однопартійців. Але це не так. Той же конгресмен-республіканець Томас Массі назвав удари США по Ірану такими, що суперечать конституції. Кілька днів тому він пропонував резолюцію, яка забороняє Трампу одноосібно розв’язувати війну з Іраном. Трамп заявив, що Мессі “більше не MAGA”. Є й інші приклади незгоди серед союзників Трампа. Це початок розколу?
– Не лише Массі. Активна прихильниця Трампа Марджорі Тейлор Грін також виступила з різкою критикою. Але тут треба розуміти, що таке MAGA. Це радше не більшість, а ідеологічно заряджений авангард Республіканської партії. Саме MAGA дала Трампу ті критичні 10-15%, які й дозволили виграти вибори. Республіканська партія сама по собі дала б 35-40%, але для перемоги потрібні були ще голоси. І саме MAGA їх принесла. Вони не домінують чисельно, але дуже голосні й мобілізовані.
– Найбільш фанатична частина його електорату…
– Саме так. У кожної такої течії має бути вождь, і Трамп їхній вождь. А от чи всі в MAGA одностайні? Ні. Там є свої ідеологи, як-от Стів Беннон, які хочуть повного ізоляціонізму, закриття країни, депортацій і ще багато чого. Але навіть вони – меншість. Хай і дуже гучна. А от загальний рівень підтримки Трампа зараз вищий, ніж будь-коли. Подивіться, що сталося з Ілоном Маском: три дні – і репутаційно розмазали. Так само буде з кожним окремим конгресменом або конгресвумен, які підуть проти лідера, але не зберуться разом. Поки кожен виступає окремо, то Трамп їх розчавлює. А вибори до Палати представників уже за півтора року. У нього в руках молоток, і кожну “комаху він забиває миттєво”. Якщо раптом виникне спільний фронт противників усередині партії, ось тоді так, тоді буде справжній розкол. Але він ще не почався. І, найімовірніше, внутрішньопартійна бюрократія залагодить ці виступи, погодивши спільну риторику.
– Тобто Трамп зараз домінує не лише зовні, але й усередині?
– Так. Після знищення іранської ядерної програми його авторитет злетів. Причому не лише в США. Ніби ми знову на межі великої війни, але в очах простого виборця він переможець. І якщо Ормузька протока не буде перекрита або її швидко нейтралізують, а ціни на нафту не злетять, то кожен американець скаже: “Трамп – молодець. Ядерну загрозу ліквідував, а бензин на моїй заправці не подорожчав”. Тож поки що Трамп грає правильно. І зовнішні сили наразі не мають механізмів, щоб цю гру зламати. Якщо, звісно, не з’явиться “чорний лебідь”. Як показують події останніх років, це більш аніж реальний варіант. Але це вже інше питання.
