29 червня у Києві відбулося засідання Українського безпекового клубу (УБК), головною темою якого стало питання: «Що нам робити з Польщею?». Під час засідання учасники обговорили одну з найскладніших тем сучасних українсько-польських відносин — чому історичні суперечки знову опинилися в центрі політичного порядку денного та як Україні реагувати на політику історичної пам’яті Польщі.
Одним із ключових спікерів заходу став заступник Голови Українського інституту національної пам’яті Володимир Тиліщак, який проаналізував причини нинішнього загострення та пояснив, чому історія сьогодні дедалі частіше перетворюється на інструмент державної політики.
Історія як елемент державної стратегії
За словами Володимира Тиліщака, для Польщі історична політика є складовою державної стратегії вже понад два десятиліття. На відміну від України, де історичним питанням тривалий час не приділяли належної уваги, польська держава системно формувала власну політику пам’яті, інвестуючи значні фінансові та кадрові ресурси.
Польська історична політика ґрунтується на двох ключових національних міфах — про поляків як народ-герой та водночас народ-жертву. Саме ця модель віктимізації, на думку Тиліщака, активно використовується у сучасній політиці. Польща послідовно представляє себе однією з головних жертв Другої світової війни, що дозволяє використовувати історичні аргументи і для досягнення актуальних політичних цілей.
Для польського суспільства історія значно більше впливає на сучасну політику, ніж для українського. Українські політичні еліти протягом десятиліть майже не займалися системною політикою національної пам’яті. Окремі спроби, зокрема за президентства Віктора Ющенка, не перетворилися на довгострокову державну програму.
Нерівність можливостей у “війні пам’ятей”
Окрему увагу експерт звернув на різницю між можливостями двох держав.
Польський Інститут національної пам’яті є потужною державною структурою, де працює близько 2,5 тисячі співробітників, а щорічний бюджет становить близько 150 мільйонів доларів. Для порівняння, Український інститут національної пам’яті має приблизно 50 працівників і бюджет близько одного мільйона доларів.
Така різниця безпосередньо впливає на можливості проводити архівні дослідження, документувати історичні події, видавати наукові праці та формувати міжнародний порядок денний.
Польща роками накопичувала документи, статистику, архівні матеріали та свідчення, тоді як в Україні бракувало державної підтримки історичних досліджень. У результаті саме польська сторона часто формувала інформаційний простір навколо складних сторінок спільної історії, нав’язуючи власні оцінки міжнародній спільноті.
Водночас, наголошує Тиліщак, Україна сьогодні змушена визначати пріоритети в умовах повномасштабної війни. Якщо Польща може дозволити собі фінансувати сотні археологічних експедицій і пошукових робіт, то Україна змушена спрямовувати ресурси насамперед на оборону.
Чому тема Волині залишається маловідомою в Україні
Попри високий рівень політичної напруги між країнами навколо Волинської трагедії, для більшості українського суспільства ці події залишаються локальною історією.
На відміну від Польщі, де тема Волині десятиліттями активно досліджувалася та популяризувалася, в Україні вона так і не стала предметом широкої суспільної дискусії. Саме тому українська сторона часто опинялася менш підготовленою до інформаційних та політичних дискусій.
Після 2014 року ситуація почала змінюватися. Українське суспільство поступово відмовляється від моделі постійної віктимізації власної історії, натомість більше уваги приділяючи прикладам боротьби, державотворення та перемог. Це підтверджують і соціологічні дослідження, які свідчать, що українців значно більше цікавлять історії успіху, ніж виключно трагічні сторінки минулого.
Пам’ятники як дзеркало взаємної довіри
Одним із показових прикладів нерівності підходів Тиліщак назвав історію зі спорудженням меморіалів жертвам українсько-польського конфлікту.
У 2003 році сторони домовилися майже одночасно відкрити два пам’ятники: у Павлівці на Волині — польським жертвам, а у Сагрині — українцям, убитим у березні 1944 року. Передбачалося, що відкриття відбудеться за участю президентів обох держав.
Проте домовленість так і не була реалізована повністю. Якщо пам’ятник у Павлівці було відкрито, то меморіал у Сагрині не з’явився у визначений термін.
У 2009 році історія повторилася. Польська сторона поставила нову умову — спочатку відкрити Меморіал польських “Орлят” на Личаківському кладовищі у Львові. Україна виконала домовленість, однак офіційного відкриття меморіалу в Сагрині за участю президентів так і не відбулося.
На думку експерта, саме такі приклади поступово формували в Україні переконання про відсутність рівноправності у питаннях історичної пам’яті.
Екзумації: питання пам’яті чи юридичних доказів?
Окремим блоком дискусії стали ексгумаційні роботи, на проведенні яких наполягає польська сторона.
За словами Тиліщака, для Польщі ці дослідження мають не лише гуманітарний, а й юридичний характер. Польський Інститут національної пам’яті має слідчі повноваження і проводить кримінальне провадження щодо подій на Волині за статтею про геноцид.
Саме тому більшість ексгумацій розглядається не лише як пошук місць поховань та вшанування пам’яті загиблих, а і як збір доказової бази для підтвердження правової кваліфікації подій як геноциду.
Українська сторона, за словами експерта, звертає увагу на необхідність максимальної прозорості таких досліджень та їхнього проведення відповідно до міжнародних наукових стандартів.
Водночас Тиліщак зазначає, що поширена у польському публічному просторі цифра про 100 тисяч польських жертв на Волині досі не має належного документального підтвердження і залишається предметом наукових дискусій.
Єдиний шлях — спільне дослідження історії
Українська позиція, наголошує представник Інституту національної пам’яті, полягає у необхідності рівноправного підходу до вшанування пам’яті всіх жертв.
Події Другої світової війни стали трагедією для обох народів. Воєнні злочини проти цивільного населення вчиняли представники різних сторін конфлікту, а тому історія потребує чесного наукового дослідження без політичних маніпуляцій.
Саме тому Україна виступає за продовження діалогу між істориками, архівні дослідження, відкриття документів і спільне вшанування всіх загиблих.
Сьогодні історична пам’ять стала одним із чинників безпекової політики та міжнародних відносин. Польща протягом десятиліть послідовно будувала власну історичну політику, використовуючи її як інструмент внутрішньої та зовнішньої політики. Україна ж лише останніми роками почала формувати системний підхід до власної політики пам’яті.
Попри наявність численних суперечностей, історичні питання не повинні ставати перешкодою для стратегічного партнерства двох держав. Лише взаємна повага, науковий діалог, відмова від політизації історії та рівноправне вшанування пам’яті всіх жертв можуть стати основою для порозуміння між українцями та поляками.
