54% українців ще досі довіряють Володимиру Зеленському, однак 41% уже висловлюють недовіру. На перший погляд, це не обвал рейтингу. Проте за цифрами соціології накопичується значно серйозніша проблема: корупція у владному оточенні поступово перетворюється з репутаційної загрози на фактор національної безпеки. І питання тепер не лише в тому, скільки відсотків втратить президент, а в тому, що може втратити сама Україна.
Корупційні скандали, пов’язані з владним оточенням Володимира Зеленського, поступово виходять за межі звичайної політичної боротьби. Вони вже не обмежуються питаннями репутації президента, кадрових рішень чи чергового падіння довіри до влади. Їхній вплив значно ширший: від настроїв суспільства та готовності громадян мобілізуватися до ставлення міжнародних партнерів, які продовжують фінансувати українську оборону. У країні, що веде виснажливу війну за власне існування, корупція перестає бути лише кримінальною або моральною проблемою. Вона стає фактором, який може послаблювати обороноздатність, руйнувати суспільну солідарність і створювати додаткові можливості для російської пропаганди.
Особливо небезпечним є накопичувальний ефект. Кожен новий скандал уже не сприймається як окремий випадок, пов’язаний із конкретним чиновником, бізнесменом чи політичною групою. У суспільній свідомості такі історії поступово складаються в одну картину, де влада виявляється віддаленою від тих, хто платить за війну життям, здоров’ям, грошима та зруйнованим майбутнім. Коли громадяни бачать корупційні схеми у владному середовищі, їм дедалі важче пояснювати собі, чому саме вони мають бути відповідальними та готовими до жертви, якщо ті, хто ухвалює рішення, не демонструють такої самої відповідальності.
Тим більше, що за кордоном зростає вплив політичних сил, які обіцяють скоротити або припинити допомогу Києву. У Німеччині, Франції, Польщі та інших європейських країнах тема підтримки України стає частиною внутрішньополітичної боротьби. Для партій, що виступають проти подальших витрат на українську оборону, корупційні скандали в Києві є зручним аргументом. Їм дедалі легше запитувати власних виборців, чому гроші платників податків мають спрямовуватися на допомогу державі, де навколо владного оточення регулярно виникають розслідування, підозри та історії про зловживання.
Навіть політикам, які підтримують Україну, стає складніше переконувати свої суспільства у необхідності подальшої допомоги. Вони змушені пояснювати не лише стратегічну важливість стримування Росії, а й те, чому українська влада не завжди демонструє відповідний рівень прозорості. Кожен корупційний скандал послаблює позиції тих, хто виступає за підтримку Києва, і посилює тих, хто прагне перетворити допомогу Україні на предмет торгу або взагалі відмовитися від неї.
Соціологія без обвалу, але з небезпечним сигналом
За даними Київського міжнародного інституту соціології, Володимиру Зеленському нині довіряють 54% опитаних, тоді як 41% висловлюють недовіру. Опитування проводилося з 21 серпня по 10 вересня 2026 року на тлі резонансних антикорупційних розслідувань «Форест Гамп» та «Карфаген». Серед тих, хто довіряє президенту, 18% заявили про повну довіру, а 36% відповіли, що радше довіряють. Водночас серед критично налаштованих громадян 25% зовсім не довіряють Зеленському, а 16% радше не довіряють.
У порівнянні з кінцем липня та початком серпня зміни виглядають незначними. Тоді президенту довіряли 55%, а не довіряли 40%. Отже, за місяць показник довіри знизився лише на один відсотковий пункт. Однак було б помилкою сприймати ці цифри як доказ відсутності проблеми. Соціологія фіксує настрої суспільства в конкретний момент, тоді як політичні скандали можуть діяти із запізненням і накопичувати негатив поступово.
Польовий етап опитування розпочався одразу після розслідування НАБУ і САП «Форест Гамп», у межах якого йшлося про діяльність злочинної організації за участю чинних і колишніх народних депутатів. На тлі цієї справи було звільнено заступницю керівника Офісу президента Ірину Мудру. Приблизно половину інтерв’ю провели вже після початку розслідування «Карфаген», яке стосувалося Офісу генерального прокурора. Водночас опитування не охопило подальші події, пов’язані з підписанням колишнім генеральним прокурором Русланом Кравченком підозри директору НАБУ Семену Кривоносу.
Таким чином, наведені показники відображають лише початкову реакцію суспільства на частину подій. Вони не можуть остаточно показати, яким буде ставлення українців після подальшого розвитку розслідувань, появи нових матеріалів або можливих кадрових рішень. Попри все президент ще зберігає доволі високий рівень довіри, але сукупний негатив від низки резонансних антикорупційних справ зрештою може стати незворотним.
Це застереження має особливе значення з огляду на ставлення українців до корупції. У квітні 2026 року, за даними КМІС, 54% опитаних назвали корупцію більшою загрозою для країни, ніж воєнну агресію. Водночас 39% вважали більшою загрозою саме російське вторгнення. Такі оцінки можуть викликати суперечки, адже війна залишається безпосередньою загрозою життю та існуванню держави. Проте незалежно від того, наскільки раціональним є таке співвідношення, політичні наслідки цих настроїв цілком реальні.
Якщо значна частина громадян сприймає корупцію як головну внутрішню загрозу, то кожен новий скандал посилює не лише розчарування владою. Він підриває відчуття справедливості, без якого неможливо довго підтримувати високий рівень суспільної мобілізації. Люди готові терпіти труднощі, коли бачать спільну мету та однакові правила для всіх. Але коли одні громадяни воюють, а інші, наближені до влади, збагачуються або уникають відповідальності, сама ідея спільної жертви починає втрачати переконливість.
Корупція як удар по мобілізації
Українське суспільство сьогодні перебуває перед складною дилемою. З одного боку, громадяни розуміють, що поразка у війні може означати втрату незалежності, державності та права самостійно визначати власне майбутнє. З іншого боку, дедалі більше людей ставлять питання, чи справедливо вимагати від них максимальних жертв, якщо представники влади не демонструють аналогічної відповідальності
Корупційні скандали влади є також причини зниження кількості бажаючих захищати країну. Вони формують відчуття, що війна розподілена між громадянами нерівномірно: одні ризикують життям, інші використовують систему для власного захисту, а треті отримують прибутки завдяки зв’язкам і доступу до державних ресурсів.
У такій ситуації мобілізація сприймається не як спільний обов’язок, а як примус, який застосовується до менш захищених громадян. Коли суспільство бачить історії про корупцію у прокуратурі, військкоматах, державних закупівлях чи владному оточенні, воно починає сумніватися не лише в конкретних посадовцях, а й у справедливості державної системи загалом. А без довіри до системи навіть найкращі патріотичні заклики втрачають частину своєї сили.
Саме тому історії про завищені ціни на закупівлі, бізнес наближених до влади людей, зловживання посадовців або сумнівні кадрові рішення є нищівними ударами по підвалинах української державності. У мирний час вони могли б стати предметом політичних дискусій, журналістських розслідувань і кримінальних проваджень. Під час війни їхній ефект набагато масштабніший. Вони впливають на готовність громадян захищати державу, на ставлення до командування і на бажання підтримувати армію фінансово.
Українська влада має усвідомлювати: суспільство не може нескінченно компенсувати власною мужністю помилки, безкарність і зловживання чиновників. Якщо громадяни бачать, що за корупційні рішення ніхто не несе реальної відповідальності, вони починають шукати способи уникнути участі в системі, яку вважають несправедливою. Це створює додаткове навантаження на тих, хто вже служить, і поглиблює нерівність між різними групами населення.
Центральне командування як умова збереження держави
Водночас критика влади не повинна автоматично перетворюватися на заклик до руйнування державної вертикалі. Україна вже має досвід того, наскільки небезпечною може бути боротьба за владу в умовах зовнішньої агресії. Попри всі претензії до діяльності Володимира Зеленського, саме збереження централізованого командування та вертикалі управління відіграло важливу роль у тому, що країна вистояла в березні 2022 року. Україна не втратила суб’єктність, зберегла систему державного управління і змогла виступати перед іноземними партнерами як єдина політична сторона.
Західні уряди значно охочіше надають допомогу легітимному уряду, який контролює державні інституції та представляє країну, ніж розрізненим військово-політичним угрупованням. Для міжнародних партнерів важливо розуміти, хто ухвалює рішення, хто відповідає за використання зброї, хто веде переговори та кому можна довірити довгострокову підтримку. У випадку руйнування центрального командування Україна ризикує втратити не лише керованість, а й частину міжнародної підтримки.
Якщо з президентом раптом щось станеться і не буде забезпечено чіткого та легітимного переходу влади, країна може опинитися перед боротьбою за політичний контроль у розпал бойових дій. Потенційних претендентів на лідерство буде чимало. Адже хто і в який спосіб має замінити Зеленського без виборів? Спікер парламенту Стефанчук зі «Слуги народу», Залужний, Буданов, Порошенко, Притула, Арестович чи, може Юлія Тимошенко? Бажаючих з’явиться чимало і кожен переконуватиме у своїх визначальних менеджерських якостях.
Народне волевиявлення в умовах хаосу супроводжуватиметься інформаційними кампаніями, компроматом, маніпуляціями та втручанням противника. Росія без сумніву спробує використати будь-яку внутрішню кризу для поглиблення розколу. Їй не обов’язково буде перемагати Україну виключно на полі бою, якщо українці почнуть витрачати сили на взаємне політичне знищення.
Історія вже демонструвала, наскільки руйнівною може бути внутрішня боротьба під час зовнішньої агресії. Доба Руїни, коли різні гетьманські центри конкурували між собою за владу за підтримки Москви, Варшави та Стамбула, є одним із найбільш промовистих прикладів. Так само протистояння між Центральною Радою, гетьманськими силами, петлюрівцями, махновцями та іншими військово-політичними угрупованнями засвідчило, як швидко боротьба за майбутнє держави може перетворитися на боротьбу всіх проти всіх.
Єдність не означає мовчання
Проте збереження державної вертикалі не може означати безумовного права влади на безконтрольність. Навіть за відсутності повноцінних виборів суспільство не втрачає права ставити запитання посадовцям. Парламентський контроль, діяльність антикорупційних органів, незалежна журналістика, громадський моніторинг, публічні звіти, петиції, мирні мітинги та робота професійних спільнот можуть залишатися важливими інструментами впливу. Демократія під час війни справді змінює свої форми, але не повинна зникати повністю.
Єдність суспільства не може будуватися на замовчуванні зловживань. А критика влади не повинна автоматично трактуватися як робота на ворога. Відповідальна критика, навпаки, може бути способом запобігти глибшій кризі.
Україна сьогодні балансує між двома небезпеками. Перша полягає у втраті довіри через корупцію, безкарність і відчуття несправедливості. Друга виникає тоді, коли боротьба з цими явищами виходить за межі демократичного контролю та перетворюється на боротьбу проти самої держави.
Автор: Валерій Майданюк
