Микола Шніцер — один з тих українських захисників, історії яких варті того, щоб їх розповідати. Хлопчина з гірського селища Підбуж, який, тільки-но повернувшись зі строкової служби у ВДВ, на самому початку війни добровільно пішов у військкомат і попросився на фронт. Один із легендарних захисників Донецького аеропорту. Один з наймолодших депутатів Дрогобицької районної ради. Рішучий, цілеспрямований і, водночас, відкритий і приємний у спілкуванні, незважаючи на те, що йому в молодому віці довелося чимало пережити і на війні, і вже в мирному житті.
Сьогодні розмова з Миколою Шніцером про мирне життя, про місце в ньому колишніх військових, про виховання нашої молоді.
– Миколо, зважаючи на Ваш військовий досвід, якщо б було можна повернути час назад, чи Ви вчинили б так само?
– Однозначно, що зробив би так само. В 2011 році я тільки повернувся з війська, зі всіма своїми хлопцями ми підтримували контакти. Коли почалася війна, ми сконтактували і пішли разом, попросилися в будь-яку десантну частину. Так сталося, що після Миколаєва ми потрапили у вже легендарний Донецький аеропорт. Зрозуміло, що кожна людина має страх. Я боявся не стільки смерті. Хотів, якщо так станеться, щоб принаймні, поховали вдома, як людину. А потім, після війни, боявся, щоб не загубити себе, не почати пити, не піддаватися різним недобрим впливам. Ніби, мені це вдалося. Але я жодного разу не шкодував про своє рішення піти на війну.
– Ви, слава Богу, повернулися додому живим і Вам вдалося знайти себе в мирному житті. Що б Ви сказали тим хлопцям, яким сьогодні це важко вдається, а особливо, хто повертається з полону? Як їм допомогти?
– Однозначно, хлопцям дуже важко. Особливо тим, хто був у полоні. Вони відчували і вплив російських спецслужб, і знущання, і ізоляцію від світу. Зараз їм потрібна підтримка держави і суспільства. Треба разом із сім’ями відправляти їх на психологічну реабілітацію. Потрібно, щоб з ними працювали психологи. Я знаю на власному досвіді, що це допомагає. Ну і далі треба себе знаходити, робити те, до чого лежить душа. Зараз в державі є зрушення в плані реабілітації і підтримки військових. Та й суспільство змінюється. Пам’ятаю, як на початку ми потрапили в Миколаївську область, місцеві жителі вороже до нас ставилися, казали, що бандери прийшли. А після ротації, після аеропорту ми повернулися туди в третій годині ночі, і нас вже зустрічали і вітали осіб 50. Тут, на Львівщині зараз трохи інакше, все таки відчувається велика віддаль від фронту. Я працюю директором Дрогобицької автостанції і бачу, на жаль, випадки, коли водії не хочуть везти безкоштовно учасника АТО. Інші пасажири могли б заступитися, а вони мовчать. Байдужість, як це не прикро, залишається, і це є велике зло. Поки наша свідомість не сприйме, що в нас війна, що гинуть люди, нічого не зміниться.
– Окрім основного місця праці, депутатської діяльності Ви активно займаєтесь громадською роботою як заступник керівника Дрогобицького відокремленого підрозділу Всеукраїнського союзу ветеранів АТО. Які завдання Ви ставите перед собою в цьому статусі?
– Знаєте, коли ми йшли на війну, ми не думали про ніякі пільги і статуси учасника бойових дій. Але своїми законами, указами Президента держава нам такі пільги гарантує. Зокрема, виділення земельних ділянок. Найчастіше в цьому питанні є непорозуміння з владою на місцях. Є інші проблеми, які треба помагати вирішувати колишнім військовим. Бо є різниця, коли людина ходить сама, а коли приходять з нею кілька представників від Спілки — тоді інша розмова і інше ставлення. Цим і займаємося.
– Знаємо, що Вам з різних причини не до вподоби слово “кіборги”. Але воно вже увійшло в нашу історію і в сучасний вітчизняний кінематограф. Ви дивилися український фільм “Кіборги”. Які у Вас враження, як безпосереднього учасника тих подій?
– Так, я дивився цей фільм. Враження тільки позитивні. Це ж не документальний фільм про оборону Донецького аеропорту. Це хороший художній фільм і особливо радує, що українська кінематографія починає розвиватися і впливати на громадян у потрібному руслі. Я коли був малий, вже тоді хотів служити у ВДВ. Тоді я дивився фільми про російських десантників у Чечні і настільки впливала пропаганда, що я захоплювався ними. Вже згодом, на війні я побачив справжнє обличчя цих “героїв”, які прийшли до нас і поводять себе в Україні, так як свого часу в Чечні. Тому дуже важливо і правильно створювати різними засобами, в тому числі і в кіно, образ Українських захисників, наших військових, як позитивний приклад для інших, особливо, для молоді.
– Ви часто зустрічаєтеся з молоддю, буваєте в шкільних колективах. І це добре, бо слово, особистий приклад, лише трішки старшої від них людини, краще сприймається молодими людьми. Що Ви переважно їм рекомендуєте й радите?
– Насамперед, забути про алкоголь, наркотики, бо, на жаль, зараз ці явища поширені. А зайнятися собою, самовдосконаленням, спортом. Можливостей в нинішньому світі є дуже багато. І що дуже приємно дивує – бачу багато прикладів, коли люди різного віку і різних категорій об’єднуються навколо якихось спільних інтересів, цікавих справ. Це вселяє надію.
– Сьогодні вже очевидно, що необхідно більше уваги приділяти патріотичному вихованню молоді? Це розуміння є й на рівні держави, і в рамках освітньої реформи мають відбутися в цьому плані позитивні зрушення. Яка Ваша думка з цього приводу?
– Так, я погоджуюся. Особливо — увага має бути до військово-патріотичного виховання. В школах є предмет Захист Вітчизни. На мою думку, потрібно, щоб у цих заняттях брали участь не тільки хлопці, а і дівчата. Бачите, як багато зараз в армії і на війні жінок? Важливо також, щоб такі заняття проводив не цивільний вчитель, який цей предмет знає тільки з книжки. Потрібно давати дітям також практичні знання. Тому треба запрошувати військових, учасників АТО. Наші хлопці, і я особисто, радо відгукуємося на такі пропозиції. Я вже декілька разів брав участь в таких заняттях. Ми готові допомогти, і ми не просимо за це грошей. Просто хочеться підтримати нашу молодь, зробити корисну справу.
– В ці святкові дні традиційно говоримо про мрії та плани. Знаю, що одна Ваша мрія — служити у десантних військах збулася, і дуже несподівано змінила Ваше життя. Ще одна – грати у футбол, також: Ви з друзями час від часу збираєтесь на футбольному полі. Що Ви плануєте здійснити в цьому році і що б Ви побажали нашим читачам в часі Різдва?
– Щодо своїх планів – думаю найближчим часом нарешті одружитися. Вже знайомі запитують, чому я досі не одружений (сміється). І ще у нас, в учасників АТО є мрія — повісити Український прапор на головній будівлі в столиці нашого окупанта. Вірю, що вона також колись здійсниться.
А всім нам хочу побажати перемоги і миру. Щоб уже у 2018 році в нас був свій День Перемоги над ворогом, а не той, нав’язаний нам день, а в Україні щоб запанував мир.
