Рецензія члена журі Світлани Пиркало на книжку Олеся Ільченка “Порт Житана”, яка вийшла у фінал конкурсу Книга року ВВС-2020.
“Порт Житана” – це все, що треба для щастя людині, яка трохи прихворіла, але передбачливо запаслася харчами, ліками і туалетним папером. Така людина часто лізе у Фейсбук і просить, щоб накидали серіальчиків подивитися. І добре буде тій людині, чиї друзі порадять книгу Ільченка.
У цьогорічному “довгому списку” ВВС з таких книжок є ще “Стовп самодержавства, або Тринадцять справ Івана Карповича Підопригори” від співавторів Івченка і Камаєва і “Я бачу, вас цікавить пітьма” Іларіона Павлюка (хоча з Павлюком треба обережно при високій температурі, бо якщо почнеться марення, можуть не в ту лікарню відправити).
“Порт Житана” ж можна читати при будь-якому діагнозі.
- Книга року ВВС: інтерактивний путівник
- Короткі списки Книги року ВВС-2020
- Довгі списки Книги року ВВС 2020
Дія відбувається переважно в Женеві, куди український мистецтвознавець із банальним іменем Коваленко їде в пошуках забутих шедеврів “так званого російського авангарду, який є українським” для колекції багатія Бориса Берга, “розумнішого за всіх цих ахметових-пінчуків-коломойських-боголюбових, прости господи, фірташів тощо”.
На цьому місці я вмостилася позручніше, бо про художні поривання принаймні трьох із перерахованих панів щось знаю зі свого лондонського життя. І не відривалася до кінця.
Тут вам і розслідування вбивства старезної польки швейцарською поліцією, і кохання Коваленка до такої собі Солін, яка виявляється не скажу ким, і намахування того ж таки Коваленка російсько-українськими бандюками, із яких зрештою російські намахують українських, і – пунктиром крізь сучасні події – життя і творчість видатного українського художника Марка Мазура.
Ми намагалися силами журі ВВС розгадати, який історичний персонаж стоїть за Мазуром, але не змогли: швидше за все, це збірний образ, що включає і танцюриста балету киянина Сержа Лифаря.
Інші рецензії журі:
- Планета Забужко
- Війна пам’ятей та ілюзорність непричетності
- “Ківі Ківі” Лаюка – повістинка про справжню дружбу
- Темна матерія космічної дружби
- “Амадока” – шрами як символ забуття і відродження
- “Рибка дядечка Завена” – кухонна і духовна подорож Вірменією
- Війна пам’ятей та ілюзорність непричетності
- “Юпак” – українська чортівня, приправлена суржиком
- Пригоди Ведмедя і Кролика з присмаком політики
- Неймовірна чортівня від Ілларіона Павлюка
Ільченко з’являється і сам як персонаж у власному романі, у ролі письменника Ільченка, який виступає в Женеві.
Оскільки я це все знаю з досвіду – виступи українських митців перед небагатьма діаспорянами, виставки російського (а часто насправді українського, грузинського і т.ін.) мистецтва, де лисуваті російські бандюки, їхні західні піарники і бізнесмени невизначених галузей з’являються зі своїми блондинистими супутницями, одягненими з ніг до голови в Луї Віттон, очманіння західних правоохоронців перед мішаниною східноєвропейських злочинців і жертв, – мені ця книга місцями здавалася трохи не документальною.
В той самий час не певна, чи масовий читач в Україні вживеться в реальність цієї картини, чи подумає, що це сюр. Тим не менше ця книга все-таки опирається на динамічний сюжет, а не на атмосферу.
Гостросюжетна проза рідко подобається літературним критикам. А те, що подобається літературним критикам, рідко подобається масовому читачу. Часто герої, які входять в історію культури, були виведені у творах, які взагалі літературою не вважалися (говоримо про Шерлока Холмса, міс Марпл, Джеймса Бонда).
Роман Ільченка ближчий до Дена Брауна: гострий сюжет на історичному тлі, до якого можна виставити купу претензій з літературознавчої точки зору, але ж цікаво!
Читацька рецензія від Вікторії Гнипи – яку також раджу – аналізує книгу саме з точки зору її літературних якостей. Гнипа вказує на те, що атмосфери малувато, багато героїв з’являються лише один раз, а сюжетних гілок забагато на 255 сторінок.
- Рецензія Віторії Гнипи: “Порт Житана” – гарна обкладинка, але сирий роман
- ВВС News Україна оголосила фіналістів конкурсу “Читач року-2020”
З цими спостереженнями я посперечатися не можу. Але кого ви порекомендуєте своїм родичам з-поміж сільської інтелігенції – роман про п’ять поколінь страждань на 900 сторінок чи детектив Ільченка з патріотичним підтекстом на 255?
Пропоную копнути навіть глибше, а саме – до первісного багаття, за яким сидять волохаті люди і розповідають одне одному історії. “На мене вискочив хижак, а я давай тікати, а з-за каменя ще один хижак, але потім кудись подівся, а тут дівчина нібито з нашого племені хоче мені допомогти, а потім дивлюся – а вона з ворожого племені, і тут уже наздоганяє мене той перший хижак, я лізу на дерево, він за мною, я стрибаю з дерева, а тут бац – розверзаються небеса, блискавка в дерево, хижак насмерть, а я увірував у бога Перуна”.
Первісна мета історій, з яких виросла література, – це розповісти, що сталося, в цікавій, гостросюжетній формі. Те, що на певному етапі еволюції література стала спроможна породити Марселя Пруста чи Джеймса Джойса, не скасовує основного і первісного завдання: розважити слухача чи читача.
Відомий американський драматург Давид Мамет створив серію відео-уроків для проекту “Майстерклас”, на який я підписалася на початку пандемії, коли ще не мала книги Ільченка.
У цих уроках він чітко викладає свою філософію: створення “попередньої історії” чи описи характеру героя – це прокрастинація. Таким чином автор уникає справді складної роботи: прописувати сюжет. Герой – це його дії, а не характеристики. Якщо у казці герой – принц, нам як читачам насправді більше нічого не потрібно знати: ні колір його очей, ні його улюблений твір Достоєвського. Він принц, цього досить. Робота оповідача – розказати, що було далі.
З цієї точки зору Ільченко цілком справляється з завданням оповідача. Він доводить героя до фіналу. І хоч я згодна з критиками, що фінал міг би більше виписаний, я цілком бачу в ньому внутрішню логіку. Розверзлися небеса, від грози постраждали всі, і гарні, і погані, але в новому світі є більше надії на справедливість.
Орфографію, пунктуацію і стиль автора збережено.
Читацькі рецензії:
- “Порт Житана” – гарна обкладинка, але сирий роман
- “Магнетизм” – соціальна проза, яка невдало перейшла у фантастику
- Ксенія Фукс – це як українська Донна Тарт
- “Юпак” – роман про життя нормальних пацанів
- “Зовсім не страшна книга” – інструкція для боротьби з монстрами
- “Пацики на мотиках”, або Чим чіпляє роман “Юпак”
- Води пам’яті хлюпочуть. Рецензія на книгу “Амадока”
- “Уздовж океану на ровері” – запашні есеї та есейчики Махна
- Похований Донбас, який час “відрити” – рецензія на Михеда
- Касл Рок по-українськи від Ілларіона Павлюка
- “Амадока” – книга про страхи, які змінюють ДНК
- “Загублений Острів” – голоси загублених із Криму
- “12 сезонів жінки”. Українська жінка в банці з заформаліненим постсовком
- “Остання обитель бунтарства” – сухий український стімпанк
- “Планета полин” Забужко – книга, яка надихає на вчинки
- Запрограмовані на манкуртство – чим лякає книга Курико про Лук’яненка
- “Зовсім не страшна книга” – корисні поради для тих, хто бореться за життя
Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC, а також на сайті bbc.ua у розділі Книга року ВВС
