13 лютого 2015 року. Донецький напрямок. У морзі прифронтового шпиталю стоїть цілковита нічна тиша. Ледь-ледь чується шурхіт паперів, які заповнює черговий медик. Вдень сюди доставили загиблих під селом Логвиновим. Лікар, що оглядав тіла хлопців, довго із жалістю хитав головою, вдивляючись у молоді обличчя.
Будівля моргу була ненова, протяги в приміщеннях гуляли добрячі, тому чергова навіть не здригнулася від скрипу дверей покійницької. Вона вже встала зі стільця, щоб їх причинити, підняла вгору очі… І припала спиною до стіни: навпроти неї стояв «небіжчик», військовий, що отримав важкі опіки голови, на оголеній стопі якого висіла бирка:
— Тітонько, а чи немає у вас часом цигарки? — запитав він, повільно вимовляючи кожне слово.
Жінка сповзла на підлогу…
За день до того, Логвинове. 4-та механізована рота 30-ї бригади знаходиться в резерві. На горизонті — спалахи від розривів, надворі морозно й сиро. Серед бійців багато застуджених, але до шпиталю ніхто не проситься: з хвилини на хвилину всі чекають наказу йти у бій. Врешті оператор-навідник БМП-2 «Льова» чує в навушниках: «Уперед!»
Взвод спішується й розгортається в бойовий порядок перед самим селом. Тільки-но підрозділ встигає це зробити, як із-за укриттів противник відкриває кинджальний вогонь.
«Льова», Михайло Левківський, крутить баштою на 360 градусів. Через секунди бачить, що у фланг його відділенню заходить група окупантів. Двоє з них уже ціляться з гранатометів у його машину.
Михайло випереджає стрілків усього на якусь мить: вогонь із гармати осколково-фугасним розкидає атакуючих у різні боки, а сіра хатка за їхніми спинами забарвлюється в червоне. Проте один із гранатометників таки влучає в машину.
Левківський бачить у триплекс, як бій починає розвиватися не на користь його взводу. БМП, що рухалася за ним, потрапила під вогонь гранатометників противника. Піхоту ж його відділення ворог щільним вогнем затиснув між палаючим «Уралом» та підбитим танком сусіднього батальйону.
«Льова» стрімко переносить вогонь «бехи», аби його хлопці відійшли назад під захист своєї броні. Водій-механік виконує його команди так, наче вони з ним спілкуються на телепатичному рівні. «Льова» нищить чужі вогневі точки, закриває бортами побратимів і супроводжує їх під прикриття будинків.
Зненацька машину підкидає від влучання з РПГ. Масло з радіатора спалахує й запалює все навкруги. Горить шоломофон на голові в Михайла, лущиться фарба по боках, плавляться прилади. А машина знову й знову здригається від ударів ворожих снарядів.
— Я намагався відстріляти по «оркам» увесь боєкомплект, — каже «Льова», — та швидко зрозумів: якщо залишуся всередині машини іще хоч на хвилинку, то просто згорю, як смолоскип. Довелося навіть кинути там свого «калаша», якого чимось намертво затисло.
Коли опинився на вулиці, побачив, що від машини майже нічого не лишилося. Ваня, механік, біля гусянки лежить, трохи далі — загиблі наші бійці.
Ліва сторона голови в мене обгоріла, біль ставав нестерпним. Привів до тями «меха» й волоком потягнув його до річки. Раптом почули поряд гуркіт танків і завмерли. У кількох метрах від нас проїхали три російські Т-72, один з яких було вкрито білою масксіткою.
Ми прикинулися мертвими. Зробити це було дуже легко, адже наш вигляд був іще той. Перечекали й знову поповзли. Бойовики були скрізь, тому ми зайшли в крижану воду й, ховаючись за високими комишами, побрели в бік своїх. Як до них дісталися, не пам’ятаю. Пригадую лише, як хтось із наших обережно видирав із моєї заціпенілої руки гранату Ф-1 без запобіжної чеки…
Спочатку евакуювали важко поранених хлопців. Обстріли наших позицій посилювалися. Від чергової контузії «Льова» відключився, і його доставили в морг разом із загиблими.
За порятунок товаришів у тому бою та військову доблесть Михайла Левківського було нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.
