Три роки АТО: новітня історія боротьби українців за своє майбутнє

13 квітня 2014 року Рада національної безпеки і оборони України оголосила про початок антитерористичної операції в східній частині України

Олександр Турчинов, який на той час виконував обов’язки Президента України, 14 квітня підписав відповідний указ про виконання ухваленого рішення РНБО «Про невідкладні заходи з подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України».

Ви жодного разу не були за останні три роки на Донбасі? У вас немає рідних, знайомих серед бійців АТО, які б розповіли, що там відбувається? Ви досі сумніваєтеся, що проти України воюють не лише місцеві, а й підрозділи регулярної російської армії? Тоді прийдіть у Національний військово-історичний музей України, у якому розгорнуто експозицію «Збройні Сили на захисті суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності України»

«Комусь потрібно було бути першими…»

Весна 2014-го. У Києві ще вирує Майдан, а в Кремлі, чиї «зелені чоловічки» з’явилися в Криму, уже точать зуби й на материкову Україну. Знають, що зі 120 тис. військовослужбовців Збройних Сил тільки 6 тис. готові дати рішучу відсіч. Решта війська є «обмежено боєготовою». Щедро профінансовані російськими господарями такі самі «чоловічки» з’явилися на Донбасі. Згуртувавшись в озброєні до зубів банди, вони окуповували місто за містом, село за селом, не знаючи, що незабаром утікатимуть од українського війська, як перелякані зайці від мисливця.

Наша армія за рекордний час стала на ноги та вже влітку почала визволяти один за одним населені пункти. Здавалося, іще кілька тижнів, і над «столицями» так званих «ДНР» і «ЛНР» майорітимуть українські прапори.

Москва зрозуміла: ситуація, що створювалася, була не на її користь, оскільки місцеві сепаратисти от-от мали завалити справу. І, пригадавши досвід своїх попередників — більшовицьких вождів, які трьома війнами йшли на Українську Народну Республіку на початку минулого століття, Кремль їм на допомогу дав свою регулярну армію.

Проходжу залою, де кожен експонат — це новітня історія Української держави. Здається, від них іще тхне димом і попелом згарищ, де їх знайшли пошуковці. Ось особисті речі офіцерів і солдатів, які обороняли Савур-Могилу. Зокрема, шолом полковника Петра Потєхіна, що навіть пробитий осколками врятував йому життя. А ось наспіх складений список вояків-добровольців 25-ї повітряно-десантної бригади, які тоді боронили цю висоту: С. Стегар, В. Самойлов, В. Кандела, О. Славін, Д. Міщенко, Д. Перев’язник. Полковник Потєхін не примушував їх іти на висоту, розуміючи, що це квиток в один бік. Однак вони пішли, теж розуміючи, що дороги назад бути не може. Для трьох із них так і сталося…

— Тоді ми не думали про високі матерії, — згадує ті спекотні дні Петро Потєхін. — Тому й пішли. Чи вчинив би я таким чином сьогодні? Мабуть, що так…

Поруч — особисті речі луганця, чемпіона світу й триразового чемпіона Європи з паверліфтингу Темура Юлдашева. Він теж захищав цю висоту й загинув, допомагаючи евакуювати поранених бійців.

Організатори експозиції не приховують правди про найтрагічніші дні для нашої армії. Ось, наприклад, стенд, який стисло відображає історію утворення так званого Іловайського котла. Тут ви побачите фотознімки героїв, пошкоджені броне-пластини «броників», знайдені на місцях кровопролитних боїв. А ще дізнаєтеся, що, починаючи із червня 2014 року, розпочалась воєнна операція з блокування українсько-російського кордону. Мета — припинити проникнення з протилежного боку російських окупантів, які захотіли просувати на чужій землі так званий «русский мир». У Донецькій області операцію здійснювали силами 24-ї, 51-ї й 72-ї окремих механізованих і 79-ї аеромобільної бригад. Переважну більшість військовослужбовців становили мобілізовані.

11 липня українське угруповання було піддано масованому артилерійському вогню. З території Росії невдовзі кілька диверсійно-розвідувальних груп противника прорвали сполучення між нашими військами. Як результат утворилося кілька так званих котлів. Для деблокування наших бійців було створено ударне угруповання з підрозділів 30-ї механізованої, а також 25-ї й 95-ї аеромобільних бригад. Водночас на підтримку своїх «молодших братів» прийшли так звані російські добровольці, перетнувши частину державного кордону, який не контролювала українська сторона. А в ніч  із 23 на 24 серпня 2014 року його перетнули й підрозділи російських збройних сил…

Заступник директора Національного військово-історичного музею України Ярослав Тинченко

— Ця виставка унікальна тим, що представлені експонати зібрано безпосередньо з місць боїв, зокрема на території, тимчовово підконтрольній російським окупантам. У її оформленні використано фотографії, які зробили співробітники музею, що брали участь в евакуації загиблих, і фронтові кореспонденти, а також використано зображення, виявлені на понівечених телефонах українських військовослужбовців, знайдених на місцях бойових дій.

Створювали експозицію з метою висвітлення подій, що відбуваються на Сході нашої країни. А також заради шанобливого ставлення до наших героїв, які відстоюють цілісність України, її державний суверенітет. Експозицію відвідали й продовжують відвідувати чимало українців — представників різних верств населення, бувають й іноземці. Упевнений, кожен, хто тут побуває, краще розумітиме ту ціну, яку наші солдати й офіцери платять за наше мирне життя.

«Ми там, щоб вони не були тут…»

Усе світове співтовариство знає, що на Сході нашої країни воює російська армія. Українська держава надала десятки незаперечних доказів цього факту, продемонструвавши полонених російських спецпризначенців та інших їхніх співвітчизників. Натомість офіційна Москва вперто заперечує свою присутність на українській землі.

Побувавши на експозиції «Збройні Сили на захисті суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності України», укотре переконався, як російські можновладці вміють брехати. Адже я побачив шеврони, інші російські символи, які вказують, що влітку 2014-го нашу країну окуповували силами 247-го десантно-штурмового полку, 6-ї й 291-ї артилерійської й танкової бригад та інших військових одиниць РФ. Усього 12 частин! А поруч — прапори так званих «ДНР» і «ЛНР», інші їхні «символи»…

Обгоріле Євангеліє, яке було в нашого солдата і яке знайдено в урочищі Червона Поляна, є непоодиноким підтвердженням того: тут російські спецпризначенці розстріляли колону 40-го батальйону «Кривбас» і батальйонно-тактичну групу 51-ї механізованої бригади, які виходили з оточення. До речі, на основі цього Євангелія польський художник-іконописець Хуберг Кампоя написав ікону «Не бійтеся».

Шолом, бронежилет і куртка полковника Павла Пивоваренка, командира 51-ї бригади, який особисто виводив своїх бійців з Іловайського котла, можливо, теж колись будуть речовим доказом у Гаазькому трибуналі. Адже й Павла Васильовича та чимало його підлеглих також знищили «визволителі України». Підрозділи, якими командував полковник, визволили понад 20 міст і сіл Донбасу, з-поміж них Лисичанськ і Сєверодонецьк. Тривалий час доля офіцера була невідомою: недоброзичливці навіть стверджували, що він перейшов на бік ворога. Але правда про цю мужню людину врешті-решт узяла гору: сьогодні він покоїться на Лук’янівському кладовищі. Президент України «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагородив полковника Павла Пивоваренка орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня посмертно.

На сусідньому стенді — фотографії «кіборгів», захисників донецького аеропорту. Дмитро Фурдик, Дмитро Скляров, Андрій Гаврилюк, В’ячеслав Мельник, Руслан Кононенко, Віталій Гасюк та десятки інших їхніх побратимів. Дивлюсь на ці мужні обличчя й згадую свого друга Андрія Гаврилюка, наче знову чую його слова під час нашої останньої зустрічі, коли він приїздив у відпустку. На запитання, чи не шкодує, що потрапив у таке гаряче місце, Андрій відповів:

— Ні. Ми там, щоб вони не були тут…

Сергій ЗЯТЬЄВ