В українській столиці демонтовано останній пам’ятник Леніна. Остаточне зникнення з п’єдесталу більшовицького вождя збіглося з рішенням Європейської ради щодо надання Україні безвізового режиму з ЄС. Для мене це не просто збіг. Я не бачив жодної європейської країни – ані у старій, ані у новій Європі – в якій Ленін визначав би ландшафт. Звичайно, є країни, де до більшовицького вождя ставляться як до помітного іноземного політика. Але поставити меморіальну дошку Леніну в Швейцарії, якій не довелося дізнатися, що таке справжній комунізм і терпіти пам’ятники вурдалаку в країні, спотвореній комунізмом – це зовсім не одне і те ж.
У той час як в Україні зникає сама пам’ять про Леніна, в Росії воскресає пам’ять про Сталіна. Саме про Сталіна, не про Леніна. Ленін після викриття культу особи Сталіна був символом «хорошого комуніста». І, судячи з усього, сучасні правителі Росії не можуть погодитися саме з цим образом вождя-гуманіста – бо справжній Ленін гуманістом не був ніколи. Їм потрібен Сталін, тому що саме Сталін – це всевладдя держави і страх світу перед Росією. Путін хоче, щоб його боялися і свої, і чужі.
Одиночний пікет у центрі столиці Росії. Москва, 19 квітня 2015 року
«Культ Перемоги», який в останнє десятиліття прийняв у Росії огидні дикунські форми, що не мають ніякого стосунку до самої історичної події, багато в чому пов’язаний саме зі спробами повернути Сталіна в історичну свідомість росіян. Це не так просто – тому що не просто остаточно винищити пам’ять про репресії. Але це необхідно для країни, в якої немає жодного бачення майбутнього – тільки страшне минуле, яким хочеться пишатися. Але бажання є – і тому кожен День Перемоги стає кроком до повернення Сталіна на п’єдестал, до відродження всевладдя чекістів і страху світу перед непередбачуваністю Росії. Якщо чесно, тільки заради цього – а зовсім не заради пам’яті – День Перемоги російському керівництву і потрібен.
Цивілізаційне розлучення України і Росії багато в чому обумовлене не тільки тим, що одна країна прагне в сучасну Європу, а інша занурюється в середньовічну азіатчину. Але і тим, що українці відмовляються від Леніна, а росіян повертають до Сталіна. У наших умовах це є більш визначальним, ніж українські надії на європейську інтеграцію і російська химера Євразійського союзу.
