У рамках Фестивалю військового патріотичного кіно «Позивний «Зеніт» презентовано п’ять національних фільмів про захисників донецького аеропорту
Нещодавно в Києві в кінотеатрі українського кіно «Ліра» відбулося відкриття «Фестивалю військового патріотичного кіно у твоєму місті — «Позивний «Зеніт». На думку фахівців, це стало безпрецедентною національною прем’єрою від авторів національного фільму «Воїни духу». Зокрема, режисерки Анна Мартиненко і Тетяна Кулаковська презентували цикл із п’яти національних фільмів «Позивний «Зеніт», у якому відображено обличчя передової, обличчя новітньої історії України.
Про ідею створення фільмів та героїв стрічок розповіла «НА» Анна Мартиненко
— Анно, чому ви вирішили знімати фільми про війну?
— Сьогодні ми живемо в країні, у якій кровоточить війна. За таких умов я вважаю, що це наш і громадянський, і професійний обов’язок. До сумнозвісних подій 2014 року в нашій творчості більша частина фільмів мала розважальне тематичне спрямування. Але війна все докорінно змінила. Наше кіно є частиною інформаційної боротьби. І наш глядач хоче знати більше про цю війну. У фільмі ви почуєте відповіді на багато запитань: що таке «мертва точка», де знайти воду, як вижити під обстрілами, як відбувається розмінування, як хлопці почуваються після повернення тощо.
— Скільки часу ви витратили для створення фільмів?
— Почали знімати наприкінці 2015 року. Весь цей час ми знімали, монтували й ось нарешті видали готовий продукт. Кілька стрічок показати одночасно на широких екранах у кінотеатрах доволі складно. Тож саме фестиваль дає змогу показати п’ять різних фільмів, які знімали у військових частинах.
— Вам хтось допомагав зі сценарієм?
— Ми самі створювали сценарій, писали запитання. Під час бесід плакали й сміялися разом із військовими. Вони залюбки розповідали нам свої історії. Уже на кінець 2015 року в них так багато накипіло на душі, що вони хотіли всім цим поділитися. Вони все розповідали лише за однієї умови: потрібно щиро й чесно їх слухати. Записали понад 70 інтерв’ю з військовослужбовцями семи ротацій добровольчого зведеного загону Повітряних Сил Збройних Сил України. Фільми озвучено музикою українських виконавців — Ореста Лютого, гурту «Крихітка» та Katya Chilly Group.
У цьому публіцистично-документальному циклі стрічок кожен глядач упізнає в героях фільмів свого друга, брата, батька, сина, колегу, пасажира в маршрутці… Правдиві історії про буденне життя бійців на передовій мають спонукати українців шанувати й цінувати військових — наших захисників. Адже саме вони охороняють наше з вами мирне життя.
Учасники АТО, хоч би на якій позиції вони воювали, мають однакові думки й переживання. Як сказав один із героїв фільмів: «На передовій воно скрізь так — однаково», — тобто війна і в Широкиному, і в Іловайську, і в Авдіївці — скрізь однаково страшна. Цикл «Позивний «Зеніт» унікальний за своєю часовою масштабністю й докладною історією сучасної війни в Україні.
Говорять герої фільму
Молодший лейтенант Михайло Чубінашвілі з позивним «Гном» в армію на строкову службу потрапив 2012 року. Після закінчення служби вирішив підписати контракт.
Перебуваючи в районі АТО, Михайло дістав кульове поранення. Наразі він служить у 15-й бригаді транспортної авіації. Його нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.
Коли почали створювати зведений загін «Дика качка» з добровольців Повітряних Сил Збройних Сил України, Михайло відразу написав рапорт, і згодом потрапив в АТО, де став кулеметником.
— Ми боронили висоту «Зеніт», яку називали очима донецького аеропорту. Ця позиція наприкінці 2014-го входила в комплекс оборони донецького аеропорту. Тоді за цю повітряну фортецю точилися запеклі бої. На «Зеніті» моя позиція називалася «Хургада», вона була майже за 600 метрів од ворога. Було важко. Інколи доводилося жити в погребах, не вистачало води. Бої тривали щодня. Воювали з незаконними збройними формуваннями «Восток», «Оплот» і «Спарта».
Згадуючи про ті події на камеру наших режисерів, ми не грали жодних ролей. Розповідали свої історії, додавали наші відео, які ми знімали на війні, — сказав «Гном».
Військовослужбовець Максим, позивний «ПМ», 2014 року вийшов із Криму. Практично все життя він прослужив у Севастополі в зенітно-ракетній бригаді.
— У Криму в мене всі родичі, дуже важко було залишати рідний дім, друзів, їхати в невідомість. Виходили з півострова останніми в травні, оскільки нас залишали для згортання техніки.
Найжахливішим моїм спогадом є день, коли над нашим дивізіоном у Севастополі спускали український прапор. Для мене це була ганьба. Коли сталися травневі події в Одесі, став писати рапорти, бо дуже хотів потрапити в АТО. Якщо відверто, то була величезна образа й бажання відплатити.
Під час першої ротації 29 вересня нас накрили «Градами». Я починаю в рацію говорити, а мені ніхто не відповідає. Злякався, що ми навіть не доїхали до війни, а вже втратили людей. Тоді я був командиром зенітної установки. Той, хто каже, що там нестрашно, або бреше, або дурень. Там завжди страшно, — згадує «ПМ».
