НВ поспілкувався з мешканцем окупованої Донеччини, який місяць провів в СІЗО та колонії так званою «ДНР» та на власні очі бачив воєнні злочини проросійських найманців.
Українська влада зараз шукає тисячі зниклих цивільних українців та військовослужбовців. Чимало з них після початку повномасштабного вторгнення Росії потрапили до полону. Серед них був і Дмитро — житель окупованого з початку березня селища під Маріуполем. Чоловік думав виїжджати звідти у бік Запоріжжя відразу після вторгнення Росії. Проте довелося зачекати на родичів і за цей час на вулицях його селища з’явилася військова техніка, розпочалися активні бої. За кілька днів селище було повністю окуповане.
Про те, як українці в окупації потрапляють у полон, в яких умовах вони перебувають в колоніях на території ОРДЛО та як звідти можна вийти розповів Дмитро. Оскільки рідні Дмитра залишаються досі в окупації, з міркувань безпеки ми змінили його ім’я та не називаємо населений пункт, в якому він проживав до війни.
Окупація
«Нова» влада почала проводити фільтрацію у селищі. Спочатку окупанти ходили по будинкам із перевіркою, чи взагалі там хтось живе. Якщо так — ставили літеру Z на паркані чи самій будівлі. Згодом на початку березня жителів, які їх зацікавили, викликали на розмову до сільського клубу. Таких зібрали приблизно 30 людей, переважно молодих чоловіків, місцевих бізнесменів, родичів українських військовослужбовців та поліцейських.
На допит до сільського клубу приїхали співробітники правоохоронних органів так званої «ДНР», які почали питати людей про ймовірний їхній зв’язок із збройними силами України, СБУ, поліцією. Перший допит тривав дві години, після якого залишили 7−8 мешканців села. На друге коло дізнання приїхали вже представники із Управління боротьби із організованою злочинністю (УБОЗ) так званої «ДНР». Згодом мене як одного з представників селищної влади відправили із мішком на голові та замотаними скотчем руками під конвоєм у невідомому для мене напрямку. У голові були різні думки щодо того, куди мене везуть та навіщо. Згодом я дізнався, що мене разом ще із кількома людьми привезли до УБОЗу так званої «ДНР» у Донецьку.
До кімнати із кількома слідчими я потрапив вже близько 11-ої години вечора. Мені на голову наділи пакет та почали вже суворий допит, зокрема і щодо моєї діяльності. Однак рішення, які ми ухвалювали, стосувалися лише забезпечення звичайного життя селища. Згодом мене почали бити, потім садили на стілець, до якого було підведено електричний струм. Проте чого вони хотіли від мене добитися — мені так і незрозуміло. Згодом слідчі зайшли на сайт нашої територіальної громади та почали читати, зокрема, і рішення про створення місцевої тероборони та видачі їм будівельних матеріалів. Там також знайшли програму про патріотичне виховання молоді та почали звинувачувати мене, що нібито я сприяв вихованню «бандерівців». Загалом допит тривав протягом приблизно п’яти годин. Наступного дня мене сфотографували, зняли відбитки пальців та відправили до СІЗО Донецька.
СІЗО
Наступні два тижні я перебував у СІЗО. Однак допитів ніхто не проводив, інформацію про мене родичам також не надавали. У камеру до мене у перші 5−6 днів періодично когось підселяли чи навпаки забирали. Згодом перевели до іншої, де був, наприклад, офіцер патрульної поліції з Маріуполя. Якщо спочатку у камері перебували 1−2 людини, то згодом почався безперебійний потік людей. Наприклад, на початку 20-х чисел березня у нас у кімнаті вже було людей вісім. Згодом мені та ще двом чоловікам наказали зібратися та вийти на двір. На нашому «етапі» було близько 40 людей, чверть з яких — жінки. Серед нас були поліцейські (колишні та діючі), прокурори, полонені військовослужбовці.
Усіх посадили до автозаку та направили до однієї з виправних колоній поблизу Донецька.
Зона
«Прийомка» у колонії в нас була дуже жорстока. Ми сиділи навприсідки протягом трьох годин і якщо хтось ворушився чи намагався трошки змінити положення тіла, то його відразу били. Особливо сильно та цілеспрямовано били військових. Навіть описати це важко, про Женевські конвенції там і близько не знають чи не хочуть знати. Якщо маєш патріотичне татуювання, наприклад, тризуб, то тебе також за це били. Більшість з них були нацгвардійці, які потрапили у полон у Маріуполі.
З ними в одній камері я пробув десь днів п’ять. В одній камері нас було людей 20−25, а ліжок тільки шість. Нас тримали у повній антисанітарії, видавали п’ять тарілок їжі на усіх. Згодом нас «розсортували», тобто окремо бійців ЗСУ, окремо Нацгвардія, поліція, прикордонники, окремо цивільних. Я потрапив до камери із цивільними і вже до кінця строку — як виявилося, мій строк затримання був 30 днів — провів у тій камері. Колишніх сокамерників-військових я ще іноді бачив, коли нас виводили на прогулянку.
Вже коли я вийшов на волю, я почав проглядати групи з пошуку зниклих безвісті. Там по фото я впізнав десь до десятка військовослужбовців чи поліцейських, яких я бачив у колонії під Донецьком. Я писав їхнім рідним про те, що вони перебувають у колонії. Однак є проблема. Українська влада намагається з’ясувати долю цих військових. Проте окупанти не додають їхні прізвища до списку полонених та на запити від України відповідають, що таких людей у цьому місці немає.
На початку квітня в останні дні мого перебування у колонії було приблизно 1500 полонених. Діючих військових чи нацгвардійців там було людей 200 від сили. Всі інші – цивільні або поліцейські з Маріуполя, яких було там дуже багато. Звідки я знаю, що на той момент у тюрмі було до півтори тисячі людей? По номерках, які присвоювали кожному у колонії. Я був якимось трьохсотим, а потім бачив людей, номери яких вже були 1200-й, і 1300-й. При чому щодня до колонії привозили по 2−3 автозаки, а це ще додатково по 100−150 людей. У цій колонії також перебували і жінки, деяких я бачив крізь грати нашої камери. Я навіть одного разу бачив там вагітну жінку. Не знаю точно, але вона нібито була дружиною військовослужбовця. На її очах її чоловіка побили до на півсмерті, потім кудись його забрали та сказали, аби вона на нього більше не чекала.
Інша полонена була медичним працівником. Її у супроводі конвоя водили по камерам і вона питали про наше самопочуття. Однак максимум вона могла зробити тільки перев’язку рани. Ліків у колонії не було і, наприклад, коли в нас у всіх фактично почало боліти горло, з’явився кашель, то нам принесли воду із сіллю та йодом. Так ми рятували себе цим розчином.
Я залишався у камері цивільних. На початок квітня в ній було вже близько сорока людей. В середині – жодної койки. Ми спали на дерев’яній підлозі. Не було води і на сорок людей нам видавали п’ять — максимум десять літрів води. В основному у нашій камері були жителі Маріуполя. Приблизно третина — це ті, хто не пройшли так званої «фільтрації» на блок-постах.
Логіку їхнього затримання взагалі неможливо було зрозуміти. Наприклад, був чоловік, у якого знайшли на телефоні у видалених фото світлину українського прапору. При чому він вибирався з-під обстрілів із дружиною та двома дітьми. Однак на це ніхто не звернув уваги — жінку з дітьми залишили у спокої, а його після непроходження «фільтрації» привезли до цієї колонії під Донецьком. Наприкінці березня в камеру посадили волонтерів, які вивозили людей з Маріуполя та завозили «гуманітарку» до міста. В них навіть були документи від Червоного Хреста, але їм це не допомогло — усіх п’ятнадцять людей посадили до камери.
Також пригадую один епізод з того часу. Привезли до колонії нових полонених військовослужбовців. Їх почали бити. Охорона вмикала радіо на всю тюрму і в цей момент цих полонених били. А щодня у в’язниці частина затриманих виконували якісь роботи чи на кухні, чи якісь ще завдання. Чоловік, який того дня був на подібному чергуванні, по поверненню до камери розповів, що сьогодні він копав могили прямо на території колонії.
Звільнення
Усіх затримають по статті про тероризм, бандитизм тощо із адмінзатриманням строком у 30 діб. Протягом цього часу там проводять нібито розслідування щодо причетності людини до різних українських військових формувань, чи брав участь в АТО тощо. Вже у колонії в мене був ще один допит, який проводили співробітники так званого міністерства держбезпеки «ДНР». Вони тоді вже були незадоволені та обурювалися тим навіщо мене взагалі сюди привезли, адже для них я не представляв ніякого інтересу. Проте своєму звільненню я дуже здивувався.
Я просто почув своє прізвище, яке назвала охорона та наказали збиратися на вихід із речами. Вже внизу повідомили, що мене звільняють. Я підписав папери, що не маю ніяких претензій до колонії, що мене там не били та мої речі всі на місці. Мені на руки видали лише довідку про звільнення. З нею я вже повернувся до Донецька до УБОЗа за своїми документами.
Після повернення додому через кілька днів я вирішив виїжджати звідти разом із родиною. Хоча були такі чутки, що після мого полону я взагалі буду невиїзним. Проте залишатися вдома було нестерпно, тому вирішив ризикнути. Однак в останній момент дехто з родичів передумав та залишився вдома. Ті, хто наважився виїхати, знову проходили перевірку — заповнювали анкети, нас розпитували про можливу приналежність до ЗСУ, перевіряли татуювання. Певно, що єдиної бази даних в них не має і тому про місяць мого перебування у СІЗО та колонії вони не дізналися. Після всіх перевірок ми все ж таки виїхали до Ростова-на-Дону.
Ще раніше в Інтернеті я вичитав, що дехто з маріупольців виїжджав через Естонію. Тому потягом ми поїхали спочатку до Санкт-Петербургу, потім перейшли кордон з Естонією. Перевіз родичів до Європи, сам повернувся до України.
Останнім часом під Маріуполем з’явився зв’язок. Я періодично телефоную родичам, які залишилися там, переповідаю останні новини, зокрема, і про передачу американцями до України зброї. Цим новинам вони дуже радіють і кажуть, що чекають «коли вже ці собаки звалять з-під Маріуполя».
