Реагуючи на останні політичні події та суспільні дискусії в Україні, експерт з суспільних комунікацій та протидії дезінформації Юрій Гончаренко висловив свою думку щодо ситуації в країні.
Гончаренко заявив, що не війна, а дії української влади та еліти загнали країну в глухий кут. За його словами, останні успіхи України в 2022 році створили ілюзію близької перемоги, що призвело до зневаги до державних інтересів.
Реформи? Вимоги ЄС і НАТО? Реформи в армії та оборонці, власні заводи з виробництва зброї? Ліквідація радянщини, спрощення списання і постановки на облік, підготовка нових резервів, мотивація та рекрутинг? А нахрена, якщо ми перемагаємо, нам зараз дадуть Абрамси, Леопарди та зірку смерті – і пацаки розбіжаться… Хтось каже, що потрібні хоча б штурмові літаки? Нахрен, що він там тямить, нам треба F-16. ОП краще знає номенклатуру перемоги… Всі на штурм лінії Суровікіна та відбивати “фортецю Бахмут”…
В нас же вибори восени 2023 року, треба готувати нові проєкти. Країні потрібні політтехнологи, а не військові.
Гончаренко критикує владу за ігнорування важливих реформ та надмірну залежність від західної допомоги. Він також звернув увагу на опозицію, яка зосередилася на критиці влади, не пропонуючи конструктивних рішень. Експерт зазначив, що громадянське суспільство теж займається боротьбою за вплив, замість реального внеску у реформування країни.
Українське громадянське суспільство (реєстрове), до всіх: а де наше місце під сонцем? Ми маємо визначати порядок денний реформ! І, до речі, влада краде (правда), “яйця по 17 гривень” (щось можливо тут не так, але дуже медійно, а репутації Ніколова не шкода, бо її нема), треба збити хоча б Резнікова, бо в армії крадуть (правда), реформ в армії немає (правда), а перемовини з партнерами – нафіга, якщо перемагаємо? І взагалі, мир має бути таким як ми сказали (тримайте документ), і взагалі – це ми домовилися про постачання західної зброї (ви що, не читали тревел-блог Дар’ї Каленюк?), ми зараз напишемо які реформи потрібні і наше місце в них, а поки, пане Держсекретар США, не беріть Україну в НАТО. Сценарій перемоги інерційний, треба міжнародну допомогу на відновлення контролювати..
Гончаренко наголосив, що українське суспільство втомилося від війни та політичних ігор, і багато людей відчувають розчарування від дій влади.
Мудрий український народ, послухавши владу та плануючи літній відпочинок в Криму, і зимовий в Карпатах, кладе болт на мобілізацію, владу, опозицію та громадянське суспільство. Готується голосувати за “українського черчіля” та починає цікавитися “розмінуванням Чонгару”. І не тому, що в нього в Ужгороді щось постраждало від війни, але в цілому ж війна виявилася некомфортною забавкою. А тут ще з ТЦК приходили, порушуючи конституційні права, кума з качалки прямо в армію хотіли забрати, так я відео зняла, Остапу Стахіву скинула, хай він передасть в міжнародні структури.
Він закликав до необхідності нового суспільного договору, який би забезпечив злагоду та спільні зусилля у відновленні держави. Важливо, за його словами, знайти баланс між примусом та заохоченням у законодавстві, особливо у питаннях мобілізації та оборони країни.
Що ж робити?
Багато говорять про Уряд національної єдності, чи Уряд технократів. Я в це не вірю. А от спробувати знову, як 24.02.2022 оголосити мораторій на бойові політичні дії – варто. Руку першою має подати влада. Наприклад, закривши кримінальні справи, найбільш резонансні, проти опозиції. Визнавши помилки. Запросити притомних представників опозиції до роботи. Прибрати Татарова, хоча б, з Банкової.
Припинити посилювати розколи. Та повернути відчуття справедливості в суспільство. Відповідно, перед тим як говорити про примус, запропонувати заохочення.
Зупинити негайно, публічним зверненням Президента і Головкома всі вуличні форми мобілізації, включно з спортзалами та кафе. Хоча б на місяць. Щоб вибити з рук російської пропаганди можливість для розкачки ситуації.
З іншої сторони, виконати цей ідіотський суспільний запит на депутатів/чиновників. Реально переглянути всіх цих заброньованих, включно з футболістами Оболоні, якщо вже їм так не пощастило)
Запустити величезну кількість соціальної реклами про депутатів, чиновників, бізнесменів, які реально воюють. Ну є ж щонайменше Роман Лозинський з ВР, є купа депутатів місцевих. Я знаю багато важко поранених, напевно є і герої, що загинули. Є публічні, багаті люди, які реально на нулі. Ефір, соцмережі мають бути забиті їх історіями. Де вони закликають стати поруч.
Дуже важливо обрати правильні меседжі. Не говорити про тил, який зрадив фронт, про с₴икунів та “мужність перемагає страх”. Вже запізно апелювати до гордості і гідності. Так само не матиме сенсу говорити про ризик втратити країну.
Як це не виглядає дико, але треба позитивна мотивація – перспективи, кар’єра, гроші, можливість ротацій, житло, якщо немає, навчання дітям, турбота про батьків, які лишаються тощо.
