Тема Волинської трагедії знову опинилася в центрі політичних і медійних дискусій, особливо в Польщі, де останніми роками її активно використовують у внутрішній політиці. Проте нові факти, отримані під час спільних українсько-польських досліджень, ставлять під сумнів частину гучних заяв і демонструють, наскільки небезпечною може бути історична маніпуляція.
Між фактами і пропагандою: розкопки, які не підтвердили очікувань
У селі Угли на Рівненщині завершилися пошуково-ексгумаційні роботи, ініційовані польською стороною. Вони тривали з 23 до 27 березня за участі українських фахівців і представників Поморського медичного університету. Було досліджено всі локації, які вказувалися як можливі місця масових поховань жертв Волинської трагедії. Однак результат виявився однозначним: жодного масового захоронення не знайдено.
Виявлені рештки належать до поодиноких поховань на місці колишнього німецького євангелістського кладовища. Лише один випадок – поховання чоловіка віком приблизно 30–50 років – привернув увагу через нетипове положення тіла. Втім, навіть він не дає підстав говорити про масову могилу чи підтверджувати конкретні історичні версії.
Ініціаторкою пошуків була польська громадська діячка Кароліна Романовська, яка протягом років наполягала, що в Углах поховані десятки жертв – зокрема члени її родини. Звучали твердження про 18 убитих у травні 1943 року та навіть про 70 похованих осіб.
Проте ці заяви не підтвердилися. Більше того, деякі польські медіа ще на початку робіт поспішили подати знайдені рештки однієї людини як доказ масового поховання, хоча самі ж наприкінці матеріалів визнавали відсутність остаточних висновків. Така подача лише підсилює емоції, але не сприяє об’єктивному розумінню історії. Хоча будь-хто міг бути убитий насильницькою смертю в роки Другої світової і не обов’язково це поляки чи жертви Волинської трагедії.
Ситуація на Волині у міжвоєнний період і під час Другої світової війни була надзвичайно складною. Після 1921 року польська влада активно заселяла регіон осадниками – переважно військовими резервістами, яким надавали землю і пільги. Це створювало напруження з місцевим українським населенням.
Додатковим фактором стала політика великих держав. Радянський Союз системно розпалював ворожнечу між українцями і поляками, використовуючи пропаганду та диверсійні групи. Німецька окупаційна політика лише поглиблювала хаос і насильство. У результаті трагедії на Волині не можна зводити до спрощених схем «односторонньої вини» – особливо з боку звинувачень від колишніх колонізаторів.
Політика пам’яті як інструмент
Сучасні інтерпретації Волинської трагедії дедалі частіше стають інструментом політичної боротьби. У Польщі ця тема використовується для мобілізації електорату, особливо в періоди виборів. Однак подібна риторика має і зовнішньополітичні наслідки. Вона підриває довіру між Україною та Польщею – країнами, які об’єктивно мають спільні безпекові інтереси. Саме тому будь-які непідтверджені заяви або перебільшення масштабу трагедії працюють не на історичну правду, а на роз’єднання.
Результати розкопок у селі Угли показали важливу річ: гучні твердження про масові поховання, які роками поширювалися окремими польськими шовіністичними колами, не знаходять фактичного підтвердження. Це ставить під сумнів масштаби і інтерпретації подій польсько-українського конфлікту, які використовуються у політичних цілях.
Відсутність доказів тиражованих польськими шовіністами «українських злочинів» є підставою для пробудження польського суспільства від антиукраїнської істерії, яка загострилася перед виборами, але не зникла й досі. Саме факти, а не емоції чи пропаганда, можуть стати основою для справжнього діалогу.
Об’єктивне дослідження Волинської трагедії відкриває можливість для примирення. Воно демонструє, що багато з поширених наративів не мають під собою доказової бази. Це дозволяє перегорнути складну сторінку історії та перейти від взаємних звинувачень до співпраці.
У сучасних умовах це набуває особливого значення. На тлі потенційних безпекових загроз у Європі, зокрема ризику російської агресії проти Польщі, Україні та Польщі необхідно шукати точки єдності, а не конфлікту. Тим більше в ситуації, коли від Трампа дедалі частіше звучать заяви про виведення американських військ з Європи та вихід США з НАТО.
У такій реальності польським політичним силам, особливо націоналістичним, варто переосмислити свою риторику. Конфлікти минулого не повинні ставати зброєю проти союзників у сьогоденні. Натомість увагу слід зосередити на реальних викликах і загрозах.
Більше того, у випадку гіпотетичного російського вторгнення в Польщу чи країни Балтії, саме Україна є ключовим фактором захисту регіону. Українська армія, досвід війни та геополітичне положення роблять Україну незамінним партнером.
Це знову актуалізує ідею Міжмор’я – союзу держав між Балтійським і Чорним морями. Україна, Польща та країни Балтії мають спільний інтерес у створенні потужного безпекового простору, здатного стримувати агресію.
І саме тому історична правда, очищена від пропаганди, є не лише питанням минулого, а й фундаментом для майбутнього спільної безпеки.
Автор: Валерій Майданюк
