Політика Вашингтона щодо союзників по НАТО знову стає джерелом напруги. Адміністрація Дональда Трампа, працює над неформальним поділом країн Альянсу на “слухняних” і “неслухняних” і вже виводить війська з донедавна союзних країн, демонструючи таким чином припинення американської безпекової опції. Такий підхід пов’язаний із прагненням покарати партнерів, які не підтримали дії США під час війни проти Ірану. Але водночас, навіть ті, хто демонстрував лояльність, невпевнені в реальності американської безпекової парасольки.
Розпад Альянсу?
Йдеться не просто про політичну риторику – у Пентагоні обговорюють механізми, які можуть змінити баланс сил у Європі. Серед інструментів – перегляд оборонних внесків, скорочення військової співпраці або навіть передислокація американських військ. Сам факт таких дискусій сигналізує про глибшу проблему – довіра всередині НАТО вже не є безумовною.
Міністр війни США Піт Гегсет раніше прямо окреслив логіку такого підходу – країни, які активно підтримують американські ініціативи та вкладаються у колективну безпеку, отримають преференції. Серед “зразкових” союзників називають Польщу, країни Балтії, Південну Корею, Ізраїль. Натомість інші держави можуть зіткнутися з обмеженням доступу до американських ресурсів – від спільних навчань до постачання озброєння.
Втім, проблема полягає в тому, що реальних важелів покарання у США небагато. Найрадикальніший варіант – виведення військ із “небажаних” країн – виглядає сумнівно навіть для самих американців, адже це підриває їхню ж стратегічну присутність у Європі. Ймовірнішим сценарієм є перерозподіл сил – наприклад, посилення військової присутності у Польщі чи Румунії за рахунок інших напрямків.
Такі кроки можуть мати довгострокові наслідки. По суті, США сигналізують, що гарантії безпеки більше не є автоматичними – вони залежать від політичної поведінки союзників. Більше того, сам Дональд Трамп неодноразово заявляв про можливість виходу США з НАТО, що ще більше підсилює відчуття невизначеності.
Міжмор’я – новий центр сили
У цій ситуації Європа змушена шукати альтернативи. І дедалі частіше лунає ідея створення нового оборонного формату – із ключовою роллю України. Парадоксально, але саме країна, яка веде повномасштабну війну проти Росії, може стати одним із гарантів безпеки для континенту.
Основою потенційного союзу може стати Міжмор’я – Україна, Польща та країни Балтії. Саме ці держави мають безпосередній досвід протидії російській агресії та найбільшу мотивацію до стримування Москви. Допоміжну роль відіграватимуть Румунія, Болгарія та Чехія – як логістичні та промислові хаби. Цей регіон уже сьогодні фактично формує нову лінію оборони Європи – із реальними бойовими можливостями, а не лише деклараціями.
Другим елементом нового потенційного базпекового блоку стане Скандинавія – Фінляндія, Швеція, Данія та Норвегія. Для цих країн загроза з боку Росії не є абстрактною. Фінляндія вже спостерігає концентрацію російських військ біля своїх кордонів, а Норвегія має прямі геополітичні суперечності з РФ в Арктиці. Після вступу до НАТО ці держави стали ще більш чутливими до потенційної ескалації – і водночас більш готовими до колективної оборони.
Третім компонентом можуть стати провідні країни Західної Європи – Німеччина, Франція та Велика Британія. Саме вони мають ресурси для стратегічного стримування Росії. Вони відчувають відповідальність за безпеку всього континенту. У разі великої війни саме їхні військові об’єкти стануть першими цілями для російських ударів. За логікою війни для росіян – вдарити по німецьких чи французьких базах буде закономірним, щоб усунути потенційні перешкоди для війни на східному флангу. Тому Британія, Німеччина та Франція не можуть залишитися осторонь.
Втім, не вся Європа готова діяти однаково. Країни Півдня – Італія, Іспанія, Греція, Португалія – можуть обмежитися символічною участю. Для них російська загроза виглядає віддаленою, а отже – менш пріоритетною. У критичний момент частина з них може обрати позицію дистанціювання, аргументуючи це відсутністю прямої загрози.
Якщо США дійсно рухатимуться у напрямку виведення військ з континенту і поділу союзників на “правильних” і “неправильних”, Європа буде змушена будувати власну архітектуру оборони – із новими центрами сили та новими лідерами.
У цьому контексті Україна вже не є лише об’єктом допомоги – вона стає ключовим елементом безпеки континенту. І якщо трансатлантична єдність ослабне, саме Київ разом із союзниками у Східній та Північній Європі може сформувати новий оборонний каркас. І Міжмор’я може бути серцевиною європейської безпеки.
Питання лише в тому, чи встигне Європа зробити цей крок до того, як нова криза змусить її діяти поспіхом?
Автор: Валерій Майданюк
