Дискусія, яку спровокувала заява посла України у Великій Британії Валерія Залужного про те, що Україна «ніколи не стане членом НАТО», виявилася значно ширшою за питання військової політики. Для одних ці слова прозвучали як сумнів у євроатлантичному курсі, для інших – як неприємна, але чесна констатація сучасної геополітичної реальності. Насправді ж вони поставили перед Україною складніше питання: чи варто й надалі робити ставку передусім на майбутнє членство в НАТО, чи паралельно будувати власну систему безпеки разом із державами, які вже сьогодні готові протистояти російській агресії.
Не відмова від НАТО, а тверезий погляд на реальність
Слова Валерія Залужного швидко перетворилися на гучний інформаційний привід, причому без належного контексту. Міністерство закордонних справ України наголосило, що висловлювання були вирвані з виступу і стосувалися передусім перспектив розвитку Об’єднаних експедиційних сил JEF, а не зміни офіційного курсу Києва на вступ до НАТО.
Проте сам масштаб дискусії показовий. В українському суспільстві членство в Альянсі тривалий час сприймалося як чи не головна і майже безальтернативна гарантія майбутньої безпеки. Тому будь-які сумніви щодо перспектив вступу часто автоматично трактуються як відмова від євроатлантичного курсу.
Але якщо розглядати позицію Залужного ширше, її можна прочитати зовсім інакше. Він не ставить під сумнів необхідність співпраці України з НАТО. Йдеться радше про те, що українська безпекова стратегія не може залежати винятково від очікування політичного рішення, яке відкладається вже багато років.
Залужний – один із військових керівників, які тривалий час працювали над наближенням української армії до стандартів НАТО. Тому його оцінку складно списати на емоції чи розчарування. Це радше погляд людини, яка добре знає не лише можливості Альянсу, а й механізми його функціонування та політичні обмеження.
Після саміту НАТО у Вільнюсі 2023 року Україна так і не отримала політичного запрошення до членства. Подальші заяви союзників про «незворотність» євроатлантичного курсу не змінили головного: консенсусу між усіма членами Альянсу щодо вступу України досі немає.
Війна показала не лише силу, а й обмеження Альянсу
Повномасштабна війна Росії проти України стала найбільшим випробуванням європейської системи безпеки після завершення Холодної війни. НАТО при цьому продемонструвало величезний сукупний військовий та економічний потенціал. Саме держави Альянсу забезпечили Україні більшу частину західної військової допомоги, а американські, британські та європейські озброєння стали фундаментом української оборони.
Водночас війна продемонструвала, що політична єдність НАТО має свої межі. Альянс ухвалює ключові рішення на основі консенсусу, а отже позиція навіть однієї держави може суттєво впливати на стратегічні процеси. Достатньо згадати тривалий процес приєднання Швеції та Фінляндії, який затягувався через позицію окремих союзників, хоча зрештою обидві країни стали членами НАТО.
Не менш важливими є відмінності між членами Альянсу у сприйнятті російської загрози та готовності до довготривалого протистояння з Кремлем. Для держав східного флангу Росія є безпосередньою та екзистенційною загрозою. Інші союзники значно більше зосереджені на Середземномор’ї, Близькому Сході, міграції чи власних внутрішніх безпекових проблемах.
Втім, було б помилкою робити з цього висновок, що НАТО втратило своє значення. Навпаки, Альянс залишається єдиною масштабною міжнародною системою колективної оборони з юридично закріпленим механізмом взаємного захисту відповідно до статті 5 Вашингтонського договору. Саме тому офіційна позиція Києва щодо необхідності членства в НАТО залишається незмінною.
Чи може JEF стати додатковою опорою для України?
На цьому тлі дедалі більшої уваги набуває Joint Expeditionary Force – Об’єднані експедиційні сили. До цього формату входять Велика Британія, Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Ісландія, Нідерланди, Естонія, Латвія та Литва. Україна вже має статус розширеного партнера цієї коаліції.
Країни JEF нещодавно підписали меморандум про створення багатонаціональних морських сил, які мають доповнювати можливості НАТО у стримуванні Росії. Це важливий сигнал, адже формат поступово набуває нових інституційних та військових можливостей.
JEF відрізняється від НАТО насамперед структурою та швидкістю ухвалення рішень. Це не класичний військовий альянс із масштабною бюрократичною системою. Його сильними сторонами є оперативність, висока сумісність військових підрозділів та концентрація на безпеці Північної Європи, Балтійського регіону та Арктики.
Водночас перебільшувати можливості JEF також не варто. Цей формат не має аналога статті 5, не створює автоматичних гарантій колективної оборони і лише розвиває власні механізми стратегічного управління. Тому говорити про JEF як про повноцінну заміну НАТО сьогодні передчасно. Радше це інструмент, який може швидше реагувати на нові типи військових загроз.
Український експерт Роман Матис слушно сформулював цю логіку: «Залужний не ховає прапор НАТО в шухляду – він знімає з нього рожеві окуляри. Його меседж не «здаваймося», а «перестаньмо чекати чужого рішення й почнімо будувати власне». І в цьому більше стратегічної відповідальності, ніж у десятках ритуальних заяв про «незворотний курс».
Важлива перевага JEF полягає також у політичній однорідності його учасників. Більшість із них належать до держав, які послідовно підтримують Україну та демонструють готовність до активного стримування Росії. Саме це дозволяє формату діяти швидше й оперативніше.
НАТО змінилося, а Україна – тим більше
Повномасштабна війна продемонструвала одну принципову річ: виживання держави залежить не лише від міжнародних гарантій, а передусім від її власної здатності захищати себе.
Україна стала своєрідною лабораторією сучасної війни. Саме тут у масштабах, яких раніше не знала жодна інша держава, застосовуються морські дрони, далекобійні безпілотники, цифрові системи управління військами та технології штучного інтелекту. У багатьох сферах уже армії НАТО вивчають український досвід, а не Україна лише переймає досвід Альянсу.
Це змінює і саме сприйняття України в європейській системі безпеки. Вона дедалі менше виглядає як держава, яка лише потребує захисту, і дедалі більше – як один із головних елементів оборонної системи Європи.
Водночас перспективи вступу України до НАТО залишаються складними. В українському суспільстві досі сильним є образ Альянсу як найпотужнішого військового союзу світу. Проте критики цього підходу наголошують: НАТО не має досвіду ведення повномасштабної війни єдиним фронтом проти противника, співставного з Росією. Більшість операцій Альянсу – від Югославії до Афганістану – відбувалися в принципово інших умовах.
Не можна ігнорувати й внутрішні політичні суперечності. Між союзниками періодично виникають гострі конфлікти та розбіжності, зокрема між США і Данією, Грецією та Туреччиною та іншими державами. Вони не руйнують Альянс, але демонструють, що НАТО не є абсолютно монолітною політичною конструкцією.
Ще одна проблема полягає у прагненні Альянсу уникати прямого військового зіткнення з Росією. Саме недопущення прямої ескалації між НАТО та Москвою стало одним із фундаментальних принципів західної політики після початку повномасштабного вторгнення. У Кремлі таку обережність можуть сприймати як слабкість або небажання окремих союзників іти на пряме протистояння.
Росія водночас постійно перевіряє межі допустимого. Диверсії, кібератаки, шпигунська діяльність, інформаційні операції та інші гібридні дії стали регулярним викликом для держав НАТО. Показовим був і інцидент у березні 2023 року, коли російський винищувач збив американський безпілотник MQ-9 Reaper над Чорним морем. Попри серйозність ситуації, вона не призвела до прямої ескалації між США та Росією.
Дискусія триває і щодо того, наскільки одностайною була б реакція всіх членів НАТО у разі прямої російської агресії проти країн Балтії. Очевидно, найбільшу готовність до негайної оборони східного флангу демонструють держави Північної та Балтійської Європи, зокрема учасники JEF. Водночас рівень готовності окремих південних членів Альянсу до масштабної війни з Росією може бути значно нижчим.
Україні потрібна не одна, а кілька опор безпеки
Саме тому Києву важливо не будувати всю довгострокову безпекову політику лише навколо очікування членства в НАТО. Це не означає відмову від стратегічної мети вступу до Альянсу. Навпаки, євроатлантична інтеграція має залишатися одним із ключових напрямів української зовнішньої та оборонної політики.
Але паралельно необхідно розвивати практичну військово-політичну співпрацю з державами, які вже сьогодні демонструють готовність протистояти російській агресії.
Насамперед це Велика Британія, Франція, країни Скандинавії та Балтії. Перспективними є також регіональні формати – JEF, поглиблення співпраці між державами Балтійського та Чорного морів, концепція Міжмор’я та інші ініціативи, здатні посилити східний фланг Європи. Польща, яка останнім часом переживає організовану хвилю українофобських настроїв, імовірно, буде змушена активніше долучатися до таких форматів тоді, коли сама гостріше відчує російську загрозу.
Поєднання двосторонніх оборонних угод, регіональних військових форматів і стратегічного курсу на вступ до НАТО може стати найбільш реалістичною моделлю зміцнення української безпеки. Така модель не суперечить членству в Альянсі. Навпаки, вона створює додатковий рівень оборонної взаємодії між державами, які мають схоже бачення російської загрози та готові діяти швидше, ніж дозволяють масштабні міжнародні бюрократичні механізми.
Схоже, саме про це і говорив Валерій Залужний. Не про необхідність відмовитися від НАТО, а про те, що Україна не має права чекати, поки складні політичні процеси в Брюсселі визначать її майбутнє.
Україна вже перестала бути державою, яка лише просить інших про захист. Вона сама стала одним із ключових факторів європейської безпеки. Тому головне питання сьогодні полягає не лише в тому, коли Україна стане членом НАТО. Значно важливіше зрозуміти, якою буде нова система безпеки Європи і яке місце в ній займе Україна.
Автор: Валерій Майданюк
