За час російсько-української війни українці пройшли світоглядну еволюцію від інфантилізму і сподівання на допомогу “дорослих” до стадії руйнування віри у всесильність ідолів світового порядку. Але на цьому етапі нам не вдалося уникнути ілюзій “підліткового віку” та довелося зіштовхнутися з реальністю недосконалості дорослого життя, яке відрізняється від казки про неминучу перемогу добра і справедливості над злом.
Листи до росіян
Аналіз загального наративу українського сегменту соцмереж у перші роки війни відзначався сподіваннями великої частки українців на те, що нас хтось врятує і зупинить ворога. Яскравим проявом “інфантильної стадії”, яка тривала у лютому-березні 2022 року, були масові звернення до росіян.
Хто мав родичів або знайомих в Росії чи Білорусі, – усі почали писати, надсилати відео, просити, апелювати до совісті, до православної віри, відкривати очі росіянам, щоб ті зупинили цю війну. Ключовим інфантильним наративом тогочасного етапу було сподівання, що війну зупинять росіяни: вийдуть на вулиці, влаштують революцію проти братовбивчої війни, повалять Путіна. Або, на крайній випадок, – “прості російські хлопці у формі” відмовляться виконувати накази й не будуть вторгатися в Україну.
До росіян звертався Зеленський, зверталися музиканти, співаки, спортсмени, зверталися пересічні громадяни до всіх тих мільйонів втрачених родичів по той бік мордорського кордону. Більшість тих, хто звертався до росіян, у кращому випадку зустріли мовчання.
Були й свідомі та небайдужі росіяни, які вийшли на антивоєнні пікети, і цих людей були тисячі. Але не критичний відсоток. Однак тих мислячих росіян побили поліцейськими кийками й покидали в автозаки, тоді як більшість продовжували мовчати. Мовчати і відправляти сина, брата чи батька вбивати українців. Після марних розмов, пояснень і закликів до людяності українці припинили писати та дзвонити росіянам та російським родичам. Більшість втратили тих родичів назавжди.
Не змігши достукатися до сердець та умів росіян, українці подорослішали і зрозуміли: ця російська маса рабів не лише не хоче знати правди, але й нездатна зупинити війну і боїться скинути диктатора. Росіяни підуть на забій, якщо буде наказ, і вбиватимуть своїх, як російський літературний герой Герасім втопив собачку “Муму”.
Українці у своїй більшості переконалися – Росію зупинить не ефемерний “русскій бунт”, а українська армія, волонтери і західний ленд-ліз (ще один підлітковий комплекс, який нам довелося пережити). Після виходу з інфантильної фази, коли частина наших співгромадян усе ще озиралася на реакцію росіян, нас перестало хвилювати, що про нас думають у Росії.
Дитяча стадія надії на «дорослих»
Приблизно паралельно зі стадією листів до росіян українці переживали стадію дитячої наївності та надії на “дорослих”. Мовляв, – прийдуть якісь сильні та справедливі дорослі і нас врятують. Найбільші сподівання покладалися на дорослих з-за кордону: НАТО, ЄС, США, міжнародну спільноту.
Ключовим меседжем цієї фази був заклик “NATO close the sky” – прохання НАТО закрити небо над Україною. Мільйони українців по всьому світу наповнили Інтернет розпачливими закликами та молитвами “закрити небо” над Україною, надіючись, що після самої лише заяви Альянсу про закриття неба росіяни перестануть здійснювати повітряні атаки.
Лідери НАТО одразу відмовили у такому проханні, мотивуючи це загрозою бойових зіткнень між натівськими та російськими літаками, що, начебто, могло призвести до глобальної війни. Однак українці продовжували сподіватися, президент Зеленський продовжував просити, а українки продовжували молитися про захист неба.
Це була інфантильна, дитяча фаза світогляду, крізь яку чимало наших співвітчизників розглядали Україну як маленьку, миролюбну країну, яка сама не зможе здолати російського ведмедя, тому хтось мусить прийти і нас захистити.
Окремими епізодами цього наративу були сподівання на миротворчі контингенти ООН, на британські, французькі і навіть на польські війська, які зайдуть в Україну і зупинять подальше просування ворога. Багатьом нашим співвітчизникам, попри героїчну оборону ЗСУ, тоді здавалося, що наша армія довго не встоїть проти “другої армії міра”, і пересічні українці чекали допомоги “дорослих” – сусідів й світових супердержав.
Однак ніхто не прийшов виконати нашу роботу захисту нашої землі. Українці пройшли крізь цю стадію і переросли її. ЗСУ зупинили ворога, росіяни змушені були відійти від столиці й покинути Північ України.
Український “підлітковий вік”
Тоді українці переконалися, що ми сильна нація, що в нас сильна армія, яка по духу, можливо, найсильніша на європейському континенті. Українці нарешті переконалися, що наші Збройні Сили здатні змусити росіян відступати та втікати.
Вкорінений у нашій постколоніальній, постмалоросійській свідомості міф про нашу другосортність, про те, що ми слабші за росію, розвіявся у боях в Гостомелі, Бучі, Ірпені, Чернігові, Харкові та Миколаєві та на Донбасі. Саме тоді переважна частина українців усвідомили себе сильною нацією, яка здатна перемагати.
За віковою аналогією це був наш “восьмий клас” – ми вступили в перехідний підлітковий вік. Ми здобули перші, дійсно значні, перемоги, ми усвідомили свою силу і захворіли типовими для хлопців цього віку бравурними, героїчними комплексами: я пацан, я всім покажу!
У 2022-2023 роках ми говорили з росіянами мовою кордонів 1991 року, звільнення Криму та контрнаступу. Ми вважали, що можемо, немов у гарному голлівудському фільмі, погнати ворога геть з нашої землі і яскраво, ефектно та героїчно перемогти – немов пацан на сільській дискотеці після перших успішних ударів по морді противника.
Примітно, що нам тоді здавалося, що ми вже достатньо сильні, достатньо дорослі і вміємо вирішувати проблеми в цьому житті. Здобувши перші життєві успіхи в боротьбі, ми з юнацьким максималізмом уже вважали себе досвідченими “морськими вовками” у цьому бурхливому і штормовому життєвому морі. Так само, як упевнений у собі одинадцятикласник викручується з халепи перед директором своїми риторичними здібностями, добивається вищої оцінки шляхом компліментів вчительці і талантом домовитися з фізруком відпустити весь клас з уроку. Хлопець уже переконаний, що у цьому житті він вхопив Бога за бороду і все він знає, і все зможе “порішати”.
Так само у 2023 році значна частина українців по духу українського сегменту соцмереж попрощалися з дитячою наївністю віри в дорослих і набралися впевненості у власній силі та спроможності. В нас розтанули сподівання, що Путін помре чи хтось нас врятує, а зміцнилося переконання, що ми самі з усім впораємося. На цій стадії ми не чекали солдатів НАТО чи ООН на українській землі, а прагнули швидше звільнити окуповані території силами ЗСУ.
На відміну від поширених настроїв у лютому-березні 2022 року про “мир” та “коли це все закінчиться?”, інформаційний простір та сегмент соцмереж сьогодні, в “дорослій фазі”, заповнений уже принципово іншими темами: “коли звільнять Херсон?”, “коли деблокують Маріуполь?”, “чому досі не вдарили по Кримському мосту?”, “а що там з Білгородом і Курськом?”, “де нова “бавовна” в російських містах?”.
У цій фазі українці вже не говорили про мир. Ми прагнули вже не передишки на компромісних умовах поступок суверенітетом, а ствердження власної суб’єктності, з якою Москві доведеться рахуватися. Українці усвідомили, що здатні переламати хребет російському ведмедю. Мир нам був потрібен раніше. А під ейфорією контрнаступу нам була потрібна перемога.
Welcome to the adult life
А потім наш український юний герой, який дав здачі хуліганам, був лідером у класі, вважався красенем на вулиці і думав, що весь світ перед ним на долоні, зіштовхнувся з реальним, дорослим життям, де цінності, про які йому казали успішні дорослі, виявилися не настільки однозначними.
Він стрімко прагнув долучитися до крутого клубу еліти – успішних, багатих, демократичних – ЄС, НАТО, західного світу. Але виявилося, що його не спішать туди приймати, розповідаючи про невідповідність якимсь стандартам, тоді як туди прийняли навіть менш успішних. Виявляється, десяток українців на навчаннях НАТО можуть розгромити безпілотниками за півдня два британські батальйони, але ми ще досі не відповідаємо їхнім воєнним стандартам.
Виявляється, найкрутіший військово-політичний блок на планеті, як про це трубила західна преса, не може гідно захистити Данію від зазіхань Трампа й укладає
Виявляється, Польща і країни Балтії панічно будують фортифікації і готуються до оборони, не маючи впевненості, що всі інші країни НАТО їм прийдуть на допомогу.
До молодого українського хлопця почало доходити, що його не беруть до клубу крутих не тому, що він недостатньо крутий, а тому, що круті виявилися слабкими, і не тільки бояться вступити в бійку під воротами власного будинку, але й навіть бояться захищати своїх.
Поки ми старалися будувати інституційну демократію, виявилося, що в країні, на яку ми рівнялися, один владний самодур може, без огляду на думку народу і Конгресу одноосібно розпочинати війни, планувати загарбання чужих територій, перейменування міжнародних вод, викрадати чужих президентів, за волею настрою піднімати чи опускати тарифи, ловити людей на вулицях й затримувати їх у таборах і робити все, що заманеться.
Поки наївні українці прагнули мати таку ж демократичну еліту, як у США, Британії, Франції чи хоча б Чехії, західна демократична еліта розважалася на острові Епштейна.
Ми з подивом дізналися, що колишній французький президент Ніколя Саркозі, який вчив українців демократії, поки ми вовтузилися в “нульових” у трикутнику Ющенко–Тимошенко–Янукович, брав грубі хабарі від кривавого лівійського диктатора і зараз “мотає термін” за корупцію.
Ми звинувачували себе у поганій боротьбі з російською агентурою, а виявилося, що у зразковій і ані краплини не корумпованій німецькій демократії, як мінімум, дві парламентські партії куплені Росією і прямо працюють на Кремль. А політичні еліти цілих німецьких земель скуплені Кремлем.
Українському юнаку казали добре вчитися і бути демократичним, щоб потрапити до елітарного товариства. А клуб успішних західних джентльменів виявився корумпованим і розпусним кублом, яке боягузливіше за нас (невелику бідну країну!) і живе за подвійними стандартами.
Ми вірили, що міжнародне право – це якісь важливі цінності, яких треба дотримуватися, а до російських військовополонених треба ставитися згідно з Женевською конвенцією. А виявилося, що рішеннями Міжнародного кримінального суду підтираються всі, кому не лінь: від США до Польщі та Угорщини!
Але найгірше, що, усвідомивши недосконалість оточуючого світу, українці почали усвідомлювати й свої слабкості, з якими нам якось треба продовжувати боротьбу за незалежність. Наш контрнаступ 2023 року провалився, ми втратили позиції в Курській області, а зараз не можемо вибити ворога з Сумщини. Росіяни підбираються вже до відстані артилерійського пострілу до Запоріжжя, а про колишній райцентр Гуляйполе вже ніхто навіть не згадує. У Покровську та Мирнограді вже розміщені позиції пілотів російських дронів, а на фронті в росіян з’явився новий напрямок – Слов’янський.
Мобілізація в Україні тріщить по швах, а напади і постріли у військових ТЦК трапляються вже щотижня. Американська військова допомога стає дедалі ефемернішою, а європейські лідери заперечують наші шанси долучитися до ЄС в наступному році. Світова спільнота втрачає співчуття, росіяни повертаються у міжнародні структури. А Україну стрясають корупційні скандали та передвиборчі амбіції політиків, які ділять владу в країні, яка завтра може зіткнутися з обвалом фронту. Це ще більше впливає на мотивацію примусово мобілізованих, через що втрачається чимало позицій на лінії зіткнення. Про кордони 1991 чи навіть 2014 року ніхто навіть не згадує.
Наш український підліток зіткнувся з реальним дорослим життям, опинившись між вбивцями з одного боку та грабіжниками – з іншого. І він, виявляється, не супергерой, а критично залежить від кожного траншу допомоги закордонних бариг та спекулянтів, намагаючись вибити в них підтримку, граючи на почутті спільної загрози.
Як впоратися з викликами на фронті, з тиском Трампа, подвійними стандартами Брюсселя, польськими історичними та економічними закидами, браком людей і гострою нестачею мотивованих патріотів в умовах падіння рівня суспільної довіри? І не в останню чергу через інформаційні диверсії ворога в Україні та за кордоном.
На ці питання немає готових відповідей. В історії були випадки, коли невеликі країни вибиралися переможцями із ще гірших ситуацій в умовах війни проти одразу кількох великих агресорів, а бувало, гинули і назавжди зникали. Як вийде у нас – залежить від суми факторів нашої стійкості, стратегічного мислення українських політиків і геополітичної кон’юнктури. Факторів – в яких ми не до кінця впевненні.
На п’ятому році кривавої війни українці переросли чимало дитячих і підліткових міфів, позбулися наївної віри в обов’язкову перемогу добра над злом. Ми пройшли еволюцію від наївної віри в допомогу дорослих до переконання в тому, що єдиними дорослими тут є ми, і дійшли до розуміння, що дорослі недосконалі й самі не дотримуються тих голослівних цінностей, яких вчили дітей – тобто нас і таких, як ми. Тепер нам залишилося зайняти місце під сонцем серед інших дорослих – завдання чи не найважче в дорослому житті.
