Суперечка Володимира Зеленського з Дональдом Трампом вийшла далеко за межі особистого конфлікту двох президентів. Вона знову поставила перед Україною болісне запитання: де закінчується дипломатична стриманість і починається небезпечна поступливість, а де принципова позиція перетворюється на ризик для держави, яка залежить від зовнішньої військової підтримки? Частина українців вважають, що український президент мав промовчати, аби не провокувати господаря Білого дому. Інші ж переконані, що мовчання перед несправедливими вимогами лише заохочує новий тиск. І в обох позиціях є аргументи, які не можна відкинути. Але чи виграє від цього Україна?
Між емоціями та державницькою позицією
На перший погляд, критика Зеленського за публічну суперечку з Трампом видається цілком прагматичною. Президент України – це не просто політик, який може вільно висловлювати особисті оцінки. Він представляє державу, що веде виснажливу війну й потребує військової допомоги, розвідувальної інформації та політичної підтримки Сполучених Штатів. Тому кожне його слово має наслідки, які виходять далеко за межі телевізійної картинки чи дописів у соціальних мережах.
У цій логіці Зеленському варто було б ретельніше обирати формулювання, не зачіпати особистих амбіцій американського президента й не давати йому додаткових приводів для демонстративних кроків проти Києва. Критика конкретних рішень Вашингтона може мати місце, однак її потрібно фільтрувати, особливо якщо цей партнер контролює критично важливі для української оборони ресурси.
Президент може мати рацію по суті, але водночас помилитися у способі донесення своєї позиції. Саме в цьому полягає складність державного управління: недостатньо виголосити слова, які знаходять підтримку серед власних громадян. Потрібно ще й прорахувати, як на них відреагують інші учасники міжнародної політики та якою може виявитися практична ціна цієї реакції.
Українці можуть схвалювати жорсткі відповіді Трампу, адже втомилися від несправедливого тиску, нерівних вимог і спроб Трампа перекласти на жертву агресії відповідальність за припинення війни. Але схвалення суспільства не скасовує обов’язку президента оцінювати ризики для військових і цивільного населення. Патріотична риторика сама по собі не гарантує ефективної державної політики.
Звідси й головна претензія до Зеленського: навіть якщо його слова були справедливими, чи були вони найкращим інструментом захисту українських інтересів саме в цей момент? Адже наслідки дипломатичного загострення можуть відчувати не ті, хто сперечається перед камерами, а люди, які перебувають під російськими обстрілами.
Ризик повторення «Овального кабінету»
Для критиків Зеленського конфлікт із Трампом – це небезпечне повернення до сценарію, за якого особиста суперечка президентів стає проблемою всієї країни. Україна не може дозволити собі дипломатичних криз, якщо їхні наслідки здатні послабити обороноздатність. Особливо тоді, коли йдеться про військову допомогу, розвідувальні дані та інші інструменти, без яких протистояти Росії значно складніше.
У соціальних мережах чимало українців висловилися, що висловлювання українського президента можуть спричинити нові обмеження з боку Вашингтона, а це, своєю чергою, збільшить ризики для українських військових, послаблення обороноздатності країни і людські жертви серед цивільних, яких, напевно, могло б і не бути, якби український президент стримався і не сперечався з Трампом. Адже, якщо Трамп хоча б на 2 роки припинить військову допомогу Україні, передачу розвідданих, – чи зможемо ми протриматися ще два роки без американської допомоги?
Водночас сама залежність України від американської підтримки робить дипломатичні помилки особливо дорогими. Тому українська дипломатія має не лише демонструвати принциповість, а й шукати способи не допустити, щоб особисті конфлікти керівників визначали долю стратегічного партнерства.
Коли від України вимагають стриманості, а Росії залишають простір для ударів
З іншого боку, одним з правил політики є збереження обличчя та репутації – особливо країни, котра мужньо бореться. Якщо Зеленському відомо, що Трамп попри всі заклики здорового глузду, вирішив налагодити відносини з Путіним, чому передували оплата весілля сина Трампа російським бізнесменом Кремльовим та угоди про продаж «Лукойлу» людям, близьким до Трампів, і Україну було вирішено зробити крайньою і винною в ескалації – то Україні тут складно продовжувати за це дякувати.
Якщо Сполучені Штати наполягають на обмеженні українських ударів по російській енергетичній інфраструктурі, але не забезпечують аналогічного припинення російських атак на українську енергетику, виникає принципове питання про справедливість таких вимог.
Енергетичні об’єкти мають значення не лише для економіки, а й для здатності держави продовжувати війну. Російські удари по українській інфраструктурі створюють загрози для електропостачання, тепла, роботи підприємств і повсякденного життя мільйонів людей. Водночас українські атаки на російські нафтові об’єкти можуть завдавати фінансових збитків і впливати на ресурси, за допомогою яких Кремль фінансує агресію.
Тому вимога обмежити українські засоби впливу без дієвих гарантій безпеки для самої України може сприйматися як спроба змінити баланс сил на користь Росії. Для Києва важливо не просто отримувати заклики до стриманості, а розуміти, що саме натомість готові зробити партнери, аби зменшити російські можливості завдавати ударів.
З боку Трампа це виглядає наче спроба зв’язати жертві, яка обороняється, одну руку, в той час, як злочинцеві дозволити бити, як завгодно. Миротворчі ініціативи це добре, вони не дозволятимуть Росії скористатися українською стриманістю для посилення власних атак.
Коли весь світ знає, що ціна на нафтопродукти зросла через іранську авантюру Трампа, а Трамп намагається зробити винною Україну, це виглядає для Києва як ситуація, котру важко вважати ґрунтом для дружби та вдячності.
Чи справді мовчання могло б щось змінити?
Часто можна почути, нібито Трампа не варто дратувати непокірністю. Водночас аргумент про необхідність мовчати має очевидну межу. Немає гарантії, що поступливість змусила б Трампа відмовитися від тиску на Україну. Якщо його стратегічна мета полягає в швидкому завершенні війни на умовах, які Київ вважає неприйнятними, і в налагодженні відносин із Кремлем, сама по собі ввічливість українського президента не обов’язково змінила б цей курс.
Тому питання полягає не в тому, чи повинен Зеленський завжди погоджуватися з американським колегою, а в тому, як саме він має відстоювати українські інтереси. Публічне протистояння може мобілізувати суспільну підтримку, але воно не замінює переговорної стратегії. Так само дипломатична стриманість може зберегти канали комунікації, але не повинна перетворюватися на згоду з рішеннями, які послаблюють Україну.
Принциповість має перетворюватися на стратегію
Існує й інше пояснення жорсткішої позиції Зеленського: можливо, Київ намагається перейти від постійного реагування на чужі вимоги до самостійного формування умов переговорів. Якщо Трамп хоче, щоб Україна змінила підходи до ударів по російських об’єктах, логічно вимагати від Путіна реальних кроків для припинення російських атак на українську інфраструктуру. Якщо американська адміністрація прагне продемонструвати дипломатичний успіх, цей результат не може будуватися виключно на поступках Києва. Росія також повинна нести конкретні витрати за продовження агресії, а не отримувати винагороду за сам факт готовності вести переговори.
Однак така стратегія працюватиме лише за умови, що за жорсткими заявами стоятимуть продумані дипломатичні кроки, військова спроможність і підтримка партнерів. Самої демонстрації характеру недостатньо. Вона має створювати для опонента зрозумілий вибір: продовження тиску не приносить бажаного результату, тоді як домовленості з Україною відкривають шлях до конкретних вигод.
Українське суспільство має підстави вимагати від президента твердості. Україні потрібні не покірність і не красиві жести, а результат. Країна, яка роками протистоїть російській агресії, не може погодитися з тим, що її майбутнє вирішуватимуть без неї, а її оборонні можливості обмежуватимуть без гарантій безпеки. Зрештою, українська нація продемонструвала всьому світу, що з українцями так не можна. Україна є одним з головних центрів світової геополітики, тож контрпродуктивно намагатися наказувати українцям, як їм поводитися у війні за виживання та незалежність.
Адже в світі зруйнованого двома самодурами світового порядку поважають та рахуються лише з сильними, а не з покірними. І за таких умов тверда позиція й приводить до визнання та перемоги. Але найважливіше тепер не те, хто останнім сказав гостре слово, а те, хто знайде ефективні рішення, за яким стоятимуть реальні зміни на користь України.
Автор: Валерій Майданюк
