Виведення американських військ із Афганістану та захоплення Кабула талібами породили дискусії навколо надійності США у виконанні своїх військових зобов’язань щодо традиційних союзників. У багатьох столицях світу афганські події зрезонували питаннями стосовно власної безпеки та захищеності перед зовнішніми загрозами в умовах, коли вони не зможуть покладатися на допомогу Сполучених Штатів. Навіть у колах американських політиків і експертів прозвучали застереження, що ця ситуація може підірвати довіру України, Тайваню, Філіппін, Індонезії, Косово, Боснії і Герцеговини та інших країн до обіцянок великої держави, які «нічого не означають». Про це йдеться в статті Наталії Бутирської для Дзеркала тижня.
Для Пекіна афганська криза стала вагомим інформаційним приводом сказати Тайваню про марні сподівання на американську допомогу у разі виникнення конфлікту через протоку. Влада країни розглядає острів невід’ємною частиною китайської території й неодноразово попереджала про рішучість, волю та здатність захищати свої національний суверенітет і цілісність. Питання, чи матиме американська влада таку ж рішучість захищати острів, провідні державні засоби масової інформації КНР поставили під великий сумнів. Адже в такому разі їй доведеться мати справу з сучасним і міцним Китаєм, націленим на перемогу. Тож, на їхнє переконання, американський народ навряд чи підтримає війну, яка дорого коштуватиме його країні.
Афганське питання збурило «тайванський трикутник» — КНР, США, Тайвань — і примусило кожну зі сторін означити лінії, які загострилися в контексті нових реалій.
Американські експерти заговорили про те, що виведення американських військ додасть Пекінові сміливості у просуванні своїх планів із завоювання Тайваню. Своєю чергою, Китай скористався нагодою сказати владі острова, що дії США мають стати для неї уроком, адже американці не вперше залишають своїх союзників. Принагідно згадавши, що 1949 року Сполучені Штати відмовилися від підтримки Гоміндану (партії, яка вела війну з комуністами за владу в країні й після поразки перемістилася на Тайвань), а 1979-го віддали перевагу дипломатичним відносинам із материком, бо вони більше відповідали їхнім інтересам в умовах холодної війни.
Китай скептично оцінив заяву президентки острова Цай Інвень, що «єдиний варіант для Тайваню — стати сильнішими, більш згуртованими та рішучіше захищати себе, а також багато працювати і взаємодіяти з міжнародними партнерами, які поділяють спільні інтереси та цінності». Адже вважає острів цілком залежним від безпекової підтримки США, яка може скінчитися, щойно перестане відповідати їхнім власним інтересам. Це примусило радника Білого дому з національної безпеки Джейка Саллівана засвідчити, що Вашингтон залишається вірним своїй підтримці Тайбею, підкресливши, що, на відміну від Афганістану, «Тайвань — це принципово інше питання в іншому контексті». Ці слова підтвердив і президент Джо Байден в інтерв’ю ABC News: «Ми свято взяли на себе зобов’язання за ст. 5, згідно з якою, якщо хтось втрутиться чи вчинить дії проти наших союзників НАТО, ми відповімо. Те ж саме стосується Японії, Південної Кореї і Тайваню».
Афганський чинник посилив серед жителів острова рівень напруги, який підігріває не тільки інформаційний тиск Китаю, а й цілком реальні військові погрози, навіть в умовах розширення адміністрацією Байдена підтримки та контактів із Тайванем.
Зусилля Вашингтона, спрямовані на відновлення лідерства США в Азії, та фундаментальний зсув у підході до Китаю дали можливість Тайбею посісти важливе місце в Індо-Тихоокеанській стратегії Сполучених Штатів. Особливістю підходу команди Джо Байдена стала інтернаціоналізація проблеми безпеки в Тайвані завдяки підтримці з боку партнерів і союзників Вашингтона. Сполучені Штати зосередженні на зміцненні співпраці на основі спільних цінностей, намагаючись таким чином виробити основу для колективного стримування Китаю, а не за рахунок тільки власної військової та економічної потуги. Зважаючи на це, стабільність у Тайванській протоці розглядається як запорука миру і безпеки в регіоні загалом і вперше увійшла до порядку денного самітів «Великої сімки», «Японія—США», «Південна Корея—США», «Австралія—Японія».
З одного боку, це дає надію владі острова подолати міжнародну ізоляцію, з іншого — посилює спротив Китаю, який наполягає на дотриманні «принципу одного Китаю» США та міжнародною спільнотою. І, хоча у Вашингтоні підтверджують відданість політиці одного Китаю, вона відрізняється від пекінського бачення, згідно з яким КНР утверджує свій суверенітет над Тайванем. Натомість США не мають жодної позиції щодо суверенітету над островом і виступають прибічником взаємного та мирного вирішення цього питання обома сторонами обабіч Тайванської протоки.
Така ситуація породжує різночитання зацікавлених сторін і стратегічну невизначеність для самого острова. Сполучені Штати не приховують, що вносять певні зміни у взаємовідносини з Тайбеєм через зростання загрози з боку Китаю і допомагають йому протистояти кампанії тиску, залякування та маргіналізації, що не виходить за межі політики одного Китаю. Своєю чергою, офіційний Пекін закликає США перестати подавати неправильні сигнали силам незалежності Тайваню й допомагати острову розширювати свій міжнародний простір.
Останніми роками Китай активно використовує дипломатичну ізоляцію, поряд із економічним тиском та військовими погрозами, задля приборкання Тайваню у боротьбі за власну суб’єктність. На сьогодні лише 15 країн підтримують дипломатичні відносини з островом. Під тиском Пекіна їх кількість значно зменшилася. Останніми роками до китайського берега прибилися ряд маленьких острівних країн Океанії, а на африканському континенті останнім тайванським партнером залишається маленьке королівство Есватіні. Тож не дивно, що в цих умовах для Тайбею відкриття дипломатичного представництва навіть у невизнаному світом Сомаліленді вважається невеличкою перемогою.
Співробітництво з багатьма країнами світу за відсутності дипломатичних зв’язків здійснюється через неурядові організації з розвитку економічної та культурної співпраці (де-факто посольства), створені на взірець Американського інституту на Тайвані та Тайбейського економічного і культурного представництва у США. Однак і цю ініціативу, яка допомагає підтримувати неофіційні відносини з островом, наразі Китай активно блокує. Підтвердження — недавнє розірвання невеличкою південноамериканською країною Гаяна угоди про відкриття тайванського офісу взаємодії після того, як Пекін закликав її «виправити свою помилку».
Однак Вільнюс виявився сміливішим у бажанні відкрити представництво острова в країні, використавши при цьому дражливу для Китаю назву «Тайванське представництво в Литві» (на противагу «Тайбейському», яке застосовують решта країн). На знак протесту МЗС КНР відкликало свого посла з країни і вимагає, щоб Вільнюс повернув свого вищого дипломата з Пекіна. Крім того, у балтійській пресі з’явилося повідомлення, що китайська державна компанія China Railway Countainer Transport Co. наприкінці серпня планує зупинити прямі вантажні поїзди до Литви, що є найбільш зручним і економним способом експорту товарів, а місцеві виробники поскаржилися на виникнення проблем із експортом сиру, зерна та деревини до КНР.
У Китаю останнім часом нагромадилося чимало претензій до литовської влади, яка спільно з 13 іншими країнами закликала до ретельнішого розслідування походження коронавірусу після результатів, оприлюднених групою ВООЗ. У травні парламент країни осудив геноцид уйгурських мусульман. Крім того, країна заявила про вихід із механізму співробітництва 17+1 (Китай плюс держави Центральної та Східної Європи). Однак тайванське питання, схоже, стало найбільш дражливим у цьому ланцюгу. Представник МЗС наголосив, що Китай рішуче виступає проти будь-яких офіційних обмінів і взаємного відкриття так званих представництв між Тайванем і країнами, які мають дипломатичні відносини з КНР, чому він раніше не наважувався так активно протистояти.
Очевидно, що небагато держав у світі готові, як Литва, кинути виклик могутньому Китаю, з яким у неї, на відміну від інших країн, економічні зв’язки незначні. Так, наприклад, під тиском Пекіна Україна відкликала свій підпис зі спільної заяви про становище з правами людини в Сіньцзян-Уйгурському автономному регіоні. Годі й казати, що в таких умовах, зважаючи на статус КНР як головного торговельного партнера і офіційну підтримку ним територіальної цілісності України, вона змогла б наважитися на ті чи інші кроки, спрямовані на посилення економічного та культурного співробітництва з Тайванем. І це ускладнює життя невеличкій українській громаді на острові (яка, за даними міграційної служби Тайваню, становить близько двохсот осіб). У розмові зі мною українці поскаржилися на складну процедуру легалізації та оформлення документів, зокрема для новонароджених дітей, укладання шлюбу, що потребує пошуку затратних шляхів за межами острова, як і отримання віз для членів родини з громадянством Тайваню.
Однак проблема острова лежить набагато глибше, у площині китайсько-американських відносин, які переросли у стратегічну конкуренцію. І в цих умовах навіть подальший розвиток ситуації в Афганістані, як бачимо, може вплинути на крихкий статус-кво між двома берегами Тайванської протоки.
