НАТО, організація Північноатлантичного договору, була створена 4 квітня 1949 року насамперед з метою стримування загрози радянській експансії в Європі після Другої світової війни. Спочатку серед 12 членів-засновників політичного та військового Альянсу НАТО були США, Великобританія, Бельгія, Канада, Данія, Франція, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія та Португалія.
По суті, організація діє як союз колективної безпеки з метою забезпечення взаємного захисту військовими та політичними засобами, якщо країна-член зіткнеться із зовнішньою загрозою. Цей наріжний камінь – положення про колективну оборону – закладено у статтю 5 статуту НАТО.
“Сторони погоджуються з тим, що збройний напад на одну або кількох з них у Європі або Північній Америці буде розглядатися як напад на них загалом, і, отже, погоджуються з тим, що якщо такий збройний напад матиме місце, кожна з них у порядку здійснення права на індивідуальну або колективну самооборону, визнаного статтею 51 Статуту Організації Об’єднаних Націй, надасть допомогу стороні або сторонам, які зазнали нападу, шляхом негайного здійснення таких індивідуальних або спільних дій, які вона визнає необхідними, включно із застосуванням збройної сили, для відновлення та подальшого збереження безпеки Північноатлантичного регіону”
– йдеться у цій статті.Саме на цю статтю вказав Володимир Путін, коли стверджував, що членство України в НАТО автоматично означає війну Росії з НАТО через питання Криму. Проте серед членів НАТО є багато країн, що мають як зовнішні невирішені конфлікти, так і між собою. І це не завадило їм стати членами Альянсу.
Україна давно і наполегливо намагається стати членом Північно-атлантичного альянсу. Особлива активізація відбулася після Помаранчевої революції, коли Україна подала заявку на приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) у 2008 році. Проте на саміті НАТО в Бухаресті в квітні 2008 року НАТО вирішило, що поки що не пропонуватиме членство Грузії та Україні.
З приходом до влади в Україні у 2010 році Віктора Януковича питання про вступ України до НАТО було заморожено. У квітні 2010 року Янукович підписав укази, якими ліквідував міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу до НАТО та національний центр з питань євроатлантичної інтеграції, заявивши, однак, що відносини України з НАТО будуть збережені на рівні, досягнутому за президента Віктора Ющенка.
23 грудня 2014 року Верховна рада скасувала позаблоковий статус України. У пояснювальній записці до законопроєкту вказувалося, що позаблоковий статус виявився неефективним з погляду захисту держави від зовнішнього тиску та агресії. У розділі про основні принципи зовнішньої політики закону «Про основи внутрішньої та зовнішньої політики» закріплено норму про поглиблення співпраці з НАТО «для досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства в цій організації».
6 травня 2015 року тодішній президент Петро Порошенко увів у дію нову Стратегію національної безпеки, одним із головних завдань якої є формування умов для вступу в НАТО. 10 березня 2018 року НАТО визнало за Україною статус країни-аспіранта на шляху до приєднання до альянсу. 20 вересня 2018 року український парламент затвердив поправки до конституцій, які закріпили євроатлантичний і європейський курс України.
2 червня 2020 року Україна стала членом Програми розширених можливостей НАТО. На саміті в Брюсселі в червні 2021 року лідери НАТО підтвердили рішення, прийняте на Бухарестському саміті 2008 року, про те, що Україна стане членом Альянсу з Планом дій щодо членства (ПДЧ) як невід’ємною частиною процесу та правом України самостійно визначати своє майбутнє та зовнішню політику, звісно, що без втручання ззовні. Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберґ також підкреслив, що Росія не зможе накласти вето на вступ України до НАТО.
Саміт НАТО, який відбувся в червні 2021 року в Брюсселі, вчергове підтвердив для України її дорожню карту для руху до НАТО. А основним її елементом є Річні національні програми під егідою комісії Україна-НАТО (РНП), інструментом, визнаним самим Альянсом.
При цьому, головною перешкодою України до членства в НАТО є повільний прогрес в проведенні необхідних реформ для отримання ПДЧ. На думку Остапа Кривдика забезпечення євроатлантичного майбутнього України це не внутрішньополітичне питання. Це питання виживання країни:
«Задля того, щоб Україна змогла успішно пройти виклик визвольної війни і успішно розвиватись, громадськість і провідні експерти через публічні консультації та обговорення в рамках РГН визначили ряд пріоритетних кроків, необхідних для рішучого просування по євроатлантичному шляху. Це:
- Судова реформа
- Розблокування антикорупційних органів;
- Реформа Служби безпеки України;
- Реформа оборонних закупівель, припинення розкрадання армії;
- Досягнення енергетичної незалежності;
- Реформа антимонопольного законодавства.
На це очікують наші союзники по НАТО».
З огляду на важливість Річної національної програми, громадськістю сформовано Раду громадського нагляду за виконанням Річної національної програми під егідою комісії Україна-НАТО. Завданням Ради є координація зусиль громадянського суспільства для контролю, оцінювання та допомоги державним інституціям під час роботи над Річними національними програмами. По суті, громадськість вирішила допомогти державним органам спільними зусиллями рухатися шляхом євроатлантичної інтеграції, а не ставити риторичні питання: чому ми не в НАТО?
Проте поки що влада ігнорує цю допомогу, хоча учасники Ради громадського нагляду за виконанням Річної національної програми під егідою комісії Україна-НАТО скерували Звернення представників громадянського суспільства до Президента України. В ньому було запропоновано переглянути принципи та алгоритм формування Річних національних програм, а саме:
- Формувати де-факто РНП відповідно до цілей та завдань, а не шляхом механічного міжвідомчого погодження;
- Зосередитись на невеликій кількості важливих інституційних змін та відмовитися від внесення поточної діяльності міністерств та відомств до РНП;
- Здійснювати формування РНП у єдиному центрі однією командою;
- Залучити до формування та оцінювання РНП представників громадянського суспільства та експертного середовища.
- Зробити публічним звітування щодо виконання РНП.
Також були озвучені конкретні пропозиції реформ і зазначено, що:
«Ми подали пропозиції змін, щоб їх можна було виконати у 2022 році. Проте, ми вже найближчим часом починаємо займатися РНП на 2023 рік. В березні ми плануємо велику конференцію з обговорення як Україна реалізовує РНП. І того, як ми можемо вже цього року змінити Річну національну програму на 2023 рік, щоб вона стала успішним і ефективним інструментом інтеграції України в НАТО, І зміни України за правильними зразками».
– відзначив Остап Кривдик.На думку Ігоря Коліушка, голови Правління Центру політико-правових реформ і члена РГН, темпи просування залишаються дуже повільними:
«На відміну від багатьох політичних процесів в Україні, де є визначеність і конкретика, чіткіше планування і звітування, в процесі інтеграції в НАТО ми спостерігаємо розмиту ситуацію. Річна національна програма це, як в приказці: за все хороше, проти всього поганого. Там є багато хороших цілей. Одні розраховані на рік, інші на два чи на десять років. Але з такими менеджерськими підходами ми ще десяток років будемо ставити питання – чому ми не в НАТО. Наша ініціатива була спрямована на те, щоб спробувати запропонувати нашій державі, Президенту, уряду конкретизувати положення РНП. Потім ми плануємо розпочати діалог з іншою стороною – офісом представництва НАТО в Україні для того, щоб зрозуміти, що треба зробити, в які строки. І ми, як громадськість, готові допомогти чи примусити уряд та Президента виконувати положення Конституції».
