Під час совєтської окупації Львова мешканці побачили багато чого несподіваного. Наприклад, совєтського офіцера, який траґав на плечах унітаз. Це була неабияка дивовижа, яку пізніше згадали у своїх мемуарах кілька колишніх львів’ян. Бо унітаз на плечах польського офіцера – видовище просто неймовірне.
Але й білого російського офіцера неможливо було б побачити з унітазом на плечах. Річ у тім, що царські й польські офіцери мали вищу освіту, часто походили з інтелігентних родин. Коли ми читаємо про розстріляних польських офіцерів у Катині, то треба розуміти, що лише мала частина з них була кадрова, а більшість складали мобілізовані учителі, професори, лікарі, інженери і т. д.
совєтські офіцери походили з люмпену. Тому й поводилися як люмпен, а часто навіть як орангутанги: коли не розуміли призначення певної речі, то її трощили. А ще вони були лохами. Коли я служив у Харкові в залізничних військах, наша частина будувала колію на бєлгородщині. Всі офіцери тоді перебували на трасі. А їхніх жінок порали штабники, які залишилася в частині. Були скандали, були мордобої з коханцями жінок, але ніхто не розводився.
У той час, як на війні гине наша еліта, в армії ворога гине самий шмельц. Фактично відбувається утилізація всілякого непотребу. В першу чергу таким непотребом для путіна є “інородци”, тому найбільше загиблих серед бурятів, тувинців, дагестанців і т. д. москвичів та петербуржців серед них обмаль. Прочитав я про одного загиблого тувинця. То у нього троє братів і троє сестер, а в свої 28 він уже встиг наклепати трьох дітей. Тепер його родина буде забезпечена. Може, й каналізацію проведуть і знесуть дерев’яний виходок на городі.
Пригадуєте фото вбиральні, збудованої спеціально для сочинської олімпіади, де кілька унітазів стояло поруч? Можна лише уявити це колективне справляння потреби у веселому гурті спортсменів.
Та, як з’ясувалося, це має свої давні традиції.
Капітан японської шхуни Дайкокуя Кодаю, потрапивши у кораблетрощу біля берегів росії 1791 р., опинився у петербурзі. Згодом, повернувшись на батьківщину, він дав письмові свідчення про побут росіян: “Убиральня називається по-російськи “нужник”. Над підлогою в нужнику є сидіння у вигляді ящика заввишки 50 см. У цьому сидінні є отвір овальної форми, краї якого закруглені і гладенькі. При потребі сідають на цей отвір так, щоб у нього потрапляли і заднє, і переднє таємне місце. Це пояснюється тим, що в росії носять штани дуже тісні, тому сидіти навпочіпки, як роблять у нас, незручно. “Нужники” бувають з чотирма і п’ятьма отворами, отже, водночас можуть користати з них кілька осіб. У заможних людей в убиральнях бувають печі, щоб не мерзнути. Під отворами облаштовані великі мідяні лійки, далі йде велика вертикальна рура, в яку усе стікає, а звідти йде до великої вигрібної ями, викопаної під будинком і обкладеної каменем. Нечистоти вибирають найпідліші люди раз на місяць після півночі. Усе це потім вантажать на корабель, вивозять у море на 2-3 версти і там викидають… Звісно, так роблять тільки в столиці. В селах під убиральнями нічого не облаштовують і нечистоти згодовують свиням. А взимку кал мерзне і стає як камінь, його розколюють на шматки і викидають в річку”.
За час війни мене вразила одна світлина з будинку у Бучі, де побували окупанти. Вони написали на стіні: “А кто разрешил вам красиво жить?” Згодом стало відомо, що це фейк. Напис було зроблено в росії десь 2016 року. Але що це міняє?
У цьому виразі вся суть мислення русскава чєлавєка. Він живе в лайні і хоче, щоб так жили всі. А якщо хтось живе краще, то це треба знищити. Тому вони й обгиджували все, куди ступала їхня нога. Хоча в захоплених будинках були лазнички і туалети, вони справляли потребу навмисне де попало.
Але й тут маємо глибоку традицію. У фільмі с. ейзенштейна “Октябрь” (1927 р.) є дуже символічний епізод: матрос розбиває імператорський унітаз. Унітаз став символом дворянства, а отже ворожим винаходом. Хоча у 1921 р. в. лєнін обіцяв зробити “из золота общественные отхожие места на улицах нескольких самых больших городов мира”. Йому не вдалося втілити свою божевільну мрію, але золотий унітаз в окремо взятому маєтку, як знаємо, вже існував.
У 1918 році в петербурзі відбувся з’їзд сільської бідноти. З північних губерній росії прибуло кілька тисяч “крєстьян”, сотні їх були розміщені в зимовому палаці романових. Коли з’їзд завершився і всі роз’їхалися, то виявилося, що вони не тілько всі ванни палацу, але й неймовірну кількість безцінних севрських, саксонських і східних ваз загидили, використовуючи їх в якості нічних горщиків.
“Это было сделано не по силе нужды, – згадував максім горькій, – уборные дворца оказались в порядке, водопровод действовал. Нет, это хулиганство было выражением желания испортить, опорочить красивые вещи. За время двух революций и войны я сотни раз наблюдал это темное, мстительное стремление людей ломать, искажать, осмеивать, порочить прекрасное”.
Письменник в. шкловський описав схожу історію, яка трапилася 1919 року в москві: “В одном московском доме жила военная часть; ей было отведено два этажа, но она их не использовала, а сперва поселилась в нижнем, выжгла этаж, потом переехала в верхний, пробила в полу дырку в нижнюю квартиру, нижнюю квартиру заперла, а дырку использовала как отверстие уборной. Предприятие это работало год”.
совєтська влада затаврувала ватеркльозети, віднісши їх до буржуазних пережитків. Унітази нагадували минуле буржуазне життя, тому їх треба було знищити, як і церкви та поміщицькі садиби.
російський живописець ю. анненков згадував, як у 1918 році після втечі красної гвардії з Фінляндії він дістався до Куоккали, щоб подивитися на свій дім. Будинок було зруйновано: вікна вибиті, замість дверей – чорні діри, дах розвалений. І як же тут не без усталеної традиції: “Обледенелые горы человеческих испражнений покрывали пол. По стенам почти до потолка замерзшими струями желтела моча, и еще не стерлись пометки углем: 2 аршина, 2 вершка; 2 арш. 5 верш.; 2 арш. 10 верш… Победителем в этом своеобразном чемпионате красногвардейцев оказался пулеметчик матвей глушков: он достиг 2 аршина 12 вершков в высоту.
Вырванная с мясом из потолка висячая лампа была втоптана в кучу испражнений. Возле лампы записка: “Спасибо тебе за лампу, буржуй, хорошо нам светила”.
Половицы расщеплены топором, обои сорваны, пробиты пулями, железные кровати сведены смертельной судорогой, голубые сервизы обращены в осколки, металлическая посуда – кастрюли, сковородки, чайники – до верху заполнены испражнениями. Непостижимо обильно испражнялись повсюду: во всех этажах, на полу, на лестницах – сглаживая ступени, на столах, в ящиках столов, на стульях, на матрасах, швыряли кусками испражнений в потолок. Вот еще записка: “Понюхай нашава гавна ладно ваняит”.
В третьем этаже – единственная уцелевшая комната. На двери записка: “Тов. Командир”. На столе – ночной горшок с недоеденной гречневой кашей и воткнутой в нее ложкой…”
Нічого з тих пір не помінялося. Ворог той самий, ментальність його та сама, традиції незмінні. Вони волають, що війна почалася через те, що в Україні “заборонили” русскій язик – і тут же на окупованих теренах забороняють українську мову. Вони кажуть, що визволяють “русскіх”, але насправді визволяють їх від їхніх будинків, як визволяли галичан від їхніх помешкань.
Бо “кто разрешил вам красиво жить?”. В одному документальному фільмі про русскую “глубінку”, куди нема асфальтованих доріг, а машини застрягають в болотах, журналісти запитали в мешканця дєрєвні, як же вони живуть у таких умовах. Відповідь прозвучала феноменальна: “Зато нікто чужой нє прідьот”.
