Балкани залишаються однією з найбільш вразливих зон європейської безпеки. Тут завершення війни не завжди означало справжнє примирення, міжнародні угоди часто ставали не розв’язанням конфліктів, а способом тимчасово їх законсервувати, а національні амбіції продовжували існувати під зовнішньою оболонкою дипломатії. Особливо небезпечною є ситуація навколо Сербії та Боснії і Герцеговини, де історичні образи, етнічна політика, зовнішній вплив і військове посилення поступово формують нову конфігурацію ризиків.
Показовим символом нинішніх настроїв у Сербії стало помпезне прощання з Ратком Младичем, якого за життя називали «боснійським м’ясником», а Міжнародний кримінальний трибунал для колишньої Югославії засудив за злочини, пов’язані з масовими вбивствами та етнічними чистками під час війни в Боснії і Герцеговині. Публічне возвеличення людини, відповідальної за одні з найстрашніших епізодів балканської війни, свідчить про те, що значна частина сербського суспільства досі не сприймає підсумки конфлікту як остаточні. Для багатьох сербів війна завершилася не миром, а приниженням, втратою територій і нав’язаним зовнішніми силами порядком.
Сербія швидкими темпами нарощує озброєння, розвиває власний військово-промисловий комплекс і закуповує техніку та озброєння у різних партнерів. Белград намагається одночасно співпрацювати з Європейським Союзом, Росією та Китаєм, використовуючи суперечності між ними для посилення власних позицій. Така політика може виглядати прагматичним балансуванням, однак у нестабільному регіоні вона створює додаткові ризики. Держава, яка не має чіткої європейської перспективи, але володіє значним історичним реваншистським потенціалом, може стати зручним інструментом для зовнішніх сил, зацікавлених у послабленні Європи.
Росія давно розглядає Сербію як важливий плацдарм політичного, інформаційного та безпекового впливу на Балканах. Кремль підтримує сербський націоналізм, використовує православну та історичну спорідненість, поширює антизахідні наративи й намагається представити себе захисником сербів від нібито ворожого Заходу.
Йдеться не лише про пропаганду. У регіоні можуть застосовуватися операції впливу, агентурна робота, підтримка політичних союзників, фінансування лояльних медіа та провокування внутрішніх конфліктів. Для Москви Балкани є способом демонструвати, що Європа не здатна гарантувати стабільність навіть у власному географічному просторі.
Найвразливішою ланкою цієї системи залишається Боснія та Герцеговина. Саме ця країна стала епіцентром найкривавіших подій югославської війни, а після завершення бойових дій отримала політичну конструкцію, яка дозволила зупинити масштабне насильство, але не створила умов для повноцінного державного об’єднання.
Дейтонська пастка: мирна угода, яка не створила єдиної держави
Після розпаду Югославії Боснія та Герцеговина опинилася в центрі складного етнічного й політичного конфлікту. Внаслідок війни країна фактично розпалася на три національно-територіальні простори, які ворогували між собою й не мали спільного політичного проекту. У країні проживають майже порівну боснійські мусульмани, православні серби та хорвати, і кожна з громад мала власне бачення майбутнього. Сербська частина населення прагнула тісного об’єднання із Сербією, хорватська орієнтувалася на Хорватію, тоді як боснійські мусульмани виступали за збереження єдиної незалежної держави.
Дейтонські угоди 1995 року зупинили війну, але їхня конструкція від самого початку була компромісом між сторонами, які не довіряли одна одній і не бажали жити в єдиній політичній системі. У межах домовленостей було створено Мусульмано-хорватську федерацію, якій відійшло 51% території, та Республіку Сербську з 49%. Обидва утворення отримали широкі повноваження, а також можливість підтримувати «спеціальні паралельні відносини» із сусідніми державами за умови формального збереження суверенітету й територіальної цілісності Боснії та Герцеговини.
Міжнародна спільнота фактично встановила над країною систему зовнішнього нагляду. Її безпеку гарантували міжнародні військові контингенти, а політичне життя значною мірою залежало від рішень іноземних представників. Така модель дозволила припинити масштабні бойові дії, однак перетворила Боснію та Герцеговину на державу, яка існує передусім завдяки зовнішнім гарантіям. Центральна влада залишилася слабкою, а головні політичні суб’єкти продовжили діяти як представники окремих етнічних груп, а не як частини єдиного громадянського суспільства.
У цьому полягає головна суперечність Дейтонської системи. Вона зупинила війну, але не ліквідувала її політичні причини. Замість формування спільної ідентичності було закріплено колективне представництво трьох народів. Замість єдиної політичної відповідальності з’явилася складна система взаємних блокувань. Замість повноцінного державного центру сформувався механізм, у якому кожна етнічна громада отримала можливість блокувати рішення, які вважала невигідними.
Президентство країни переходить між членами колективної Президії за принципом ротації, а державне управління залишається перевантаженим квотами, етнічними балансами та конституційними обмеженнями. Політична конкуренція часто відбувається не навколо економічної стратегії, реформ чи розвитку держави, а навколо питання, яка громада отримає більше впливу. Хорвати вимагають посилення власного представництва, сербські політики регулярно повертаються до ідеї референдуму про незалежність Республіки Сербської, а боснійські мусульмани намагаються зберегти хоча б мінімальну функціональність центральних інституцій.
У підсумку Боснія та Герцеговина перетворилася на державу із замороженим конфліктом. Війна не відновилася лише тому, що міжнародна присутність стримує найрадикальніші сценарії. Проте миротворчі сили не здатні створити політичну націю замість самих громадян. Вони можуть розвести сторони, але не можуть змусити їх відмовитися від взаємної недовіри, історичних образ і територіальних претензій.
Економічна слабкість країни також є прямим наслідком цієї політичної конструкції. Поки Хорватія, Словенія та Чорногорія змогли інтегруватися в європейські економічні й туристичні процеси, Боснія та Герцеговина залишається значно менш привабливою для інвестицій. Політична нестабільність, корупція, складна система управління та відсутність спільного стратегічного бачення стримують розвиток. Країна експортує переважно сировину, текстиль, шкіряні вироби, овочі та іншу продукцію з невисокою доданою вартістю, тоді як її сусіди поступово перетворилися на успішні промислові та туристичні центри.
Дейтонський порядок часто подають як приклад успішного мирного врегулювання. Однак його успіх обмежений одним важливим результатом: він припинив масштабну війну. Натомість питання побудови життєздатної держави залишилося невирішеним. Боснія не стала єдиною політичною спільнотою, а лише складною системою співіснування груп, які й досі не мають спільного бачення майбутнього.
Курс на реванш
Найвиразніше слабкість боснійської державності проявляється в політиці керівництва Республіки Сербської. Ще колишній лідер Мілорад Додік неодноразово заявляв, що боснійські серби мають намір вийти зі складу Боснії та Герцеговини. Він звинувачував міжнародну спільноту у порушенні Дейтонських угод, критикував роботу Конституційного суду та наполягав, що Республіка Сербська нібито має право самостійно визначати власне майбутнє.
Риторика Додіка побудована на поєднанні двох тез. Перша полягає в тому, що центральна влада Боснії та Герцеговини начебто постійно забирає повноваження в сербського утворення. Друга полягає в тому, що міжнародні інституції використовують Дейтонські угоди не для збереження балансу, а для поступового послаблення Республіки Сербської. На цій основі формується образ сербів як народу, якому нав’язують чужу державність і відмовляють у праві на самовизначення.
Ще раніше Додік заявляв, що перед боснійськими сербами є лише два варіанти: або дозволити Республіці Сербській «тихо зникнути», або боротися за її збереження. Він погрожував, що якщо міжнародні представники не припинять втручання в роботу державних інституцій, Боснія та Герцеговина може припинити існування. Такі заяви не були просто емоційними виступами. Вони супроводжувалися бойкотом центральних органів влади, блокуванням державних рішень і поступовим формуванням паралельної політичної реальності.
За сепаратистськими тенденціями боснійських сербів стоять не лише внутрішні суперечності. Белград зацікавлений у збереженні впливу на Республіку Сербську, а Москва використовує боснійське питання як інструмент тиску на Захід. Російська дипломатія послідовно підтримує тих політиків, які заперечують або послаблюють роль центральних інституцій Боснії та Герцеговини. Для Кремля будь-яка криза в цій країні є можливістю довести, що західні миротворчі проекти не працюють, а багатонаціональні держави приречені на розпад.
Саме тому Боснія та Герцеговина може стати першою жертвою нового загострення сербського імперіалізму. Якщо Сербія вирішить перейти від політики балансування до відкритого силового або гібридного тиску, Республіка Сербська може бути використана як готовий плацдарм для дестабілізації. У такому разі конфлікт не обов’язково розпочнеться з масштабного вторгнення. Достатньо політичного бойкоту, провокацій, інцидентів на кордонах між утвореннями, кампанії дезінформації або спроби оголосити односторонню незалежність.
Найнебезпечнішим є те, що подібний сценарій може розгортатися на тлі загальноєвропейської нестабільності. Якщо Європа буде зосереджена на внутрішніх політичних кризах або відсічі російській агресії в Польщі чи Балтії, Балкани можуть стати другим фронтом. Кремль традиційно діє там, де бачить розосереджену увагу Заходу, слабкі інституції та готовність місцевих еліт грати на історичних образах.
Боснійські граблі для України
Боснія та Герцеговина має особливе значення для України не лише через схожість окремих політичних процесів, а й тому, що боснійський досвід свого часу пропонували як модель інтеграції окупованих територій. Прихильники такого підходу наголошували, що колишніх противників можна об’єднати в межах однієї держави, надавши окремим регіонам широкі автономні права та закріпивши особливі механізми представництва. Передбачалося, що час, міжнародні гарантії та політичний компроміс поступово подолають наслідки війни.
Проте боснійський приклад показує інше. Якщо території, які тривалий час перебували під впливом агресивної держави, отримують не просто культурні чи адміністративні права, а можливість блокувати загальнонаціональні рішення, держава ризикує перетворитися на заручника внутрішніх сепаратистських еліт. Автономія без спільного національного проекту може не об’єднати країну, а створити кілька конкуруючих центрів влади.
Саме в цьому полягає принципова відмінність між справжнім примиренням і механічним співіснуванням колишніх ворогів. Мир не означає, що всі сторони автоматично прийняли спільну державу. Мирна угода може лише зупинити стрілянину, але не здатна сама по собі сформувати лояльність до держави, спільну політичну ідентичність та готовність захищати її територіальну цілісність.
Прихильники нав’язування Україні боснійської моделі часто згадували приклади Ельзасу та Лотарингії, де французи й німці сьогодні мирно співіснують. Проте вони забували, що таке примирення стало можливим не через безмежну толерантність до агресора й не через надання йому права блокувати державу зсередини. Воно стало результатом перемоги над нацизмом, демократичного переустрою Німеччини, європейської інтеграції та формування спільного політичного простору на умовах держав, які перемогли агресію.
Для України це принциповий урок. Неможливо будувати стійку державу, якщо агресор зберігає політичний, інформаційний і силовий вплив на частину її територій. Неможливо очікувати національного примирення, якщо окупаційні структури просто перейменовуються на «місцеву владу», а колишні колабораціоністи отримують можливість визначати стратегічний курс усієї країни. Неможливо створити єдність, якщо під виглядом компромісу держава погоджується на постійне існування всередині себе окремих політичних анклавів, орієнтованих на зовнішній центр сили.
Україна не може дозволити собі перетворитися на країну з кількома конкуруючими суверенітетами. Після російсько-української війни необхідна не формальна домовленість про припинення вогню, а створення загального національного проекту, в якому не буде місця для російських політичних та інформаційних інструментів. Реінтеграція має передбачати не лише відновлення адміністративного контролю, а й демонтаж окупаційної системи, очищення політичного простору, відновлення української освіти, медіа та правосуддя.
Боснія залишається попередженням і для Європи. Міжнародна спільнота може роками підтримувати заморожений конфлікт, але така стабільність завжди буде умовною. Якщо зовнішні гарантії ослабнуть, а регіональні держави відчують сприятливий момент для реваншу, старі лінії фронту можуть швидко перетворитися на нові політичні й військові конфлікти.
Балкани небезпечні не лише через історичні суперечності, а й через те, що ці суперечності досі залишаються політичним ресурсом. Сербський реваншизм, російський вплив, слабкість Боснії та Герцеговини й втома Заходу від постійних криз утворюють комбінацію, яка може спрацювати в найбільш несприятливий момент. І чи не виявиться тоді, що мир, який десятиліттями вважали завершеним, насправді був лише паузою перед наступним вибухом?
Автор: Валерій Майданюк
