Берлін упродовж майже двох століть залишається одним із центрів робітничого руху, лівої політики та протестних кампаній у Німеччині. Його репутація міста спротиву формувалася від революцій XIX століття через масштабні страйки та політичні конфлікти XX століття до сучасного руху орендарів.
Історичний огляд Deutsche Welle простежує, як змінювалися форми протесту в Берліні та чому місто отримало репутацію одного з головних осередків лівої політики в Німеччині, розповідає ua.news.
Від робітничого руху до соціал-демократії
Під час Березневої революції 1848 року в Берліні заснували Загальне робітниче братство – одну з перших робітничих організацій, що діяли в Німеччині.
У 1870–1880-х роках місто швидко перетворювалося на великий промисловий центр. Тут розвивалися машинобудування, залізнична галузь та виробництво одягу, а кількість робітників стрімко зростала.
Історик Аксель Вайперт, автор книжки «Червоний Берлін», зазначає, що міська політика поступово ставала більш орієнтованою на участь широких верств населення.
Після скасування антисоціалістичних законів у 1890 році ідеї Карла Маркса та Фрідріха Енгельса отримали значний вплив на робітничий рух. До початку Першої світової війни Соціал-демократична партія Німеччини мала в Берліні значно сильнішу підтримку, ніж у багатьох інших регіонах країни.
Страйки та політичне насильство
Під час Першої світової війни Берлін став одним із центрів антивоєнного протесту. Із 1916 року в місті відбувалися масові страйки, а в січні 1918-го до протесту долучилися близько пів мільйона робітників.
Причинами стали втома від війни, дефіцит продовольства та погіршення економічної ситуації.
Важливу роль у революційних подіях 1918 року відіграли так звані революційні старости – мережа робітників і профспілкових активістів великих оборонних та металообробних підприємств. 9 листопада 1918 року вони стали однією з організаційних сил під час повалення німецької монархії.
Однак політична боротьба швидко переросла в насильство. Після придушення Спартакістського повстання 1919 року лівий політичний рух остаточно розколовся. Карла Лібкнехта та Розу Люксембург убили представники правих парамілітарних формувань.
Ще одним трагічним епізодом став «Кривавий травень» 1929 року. Поліція відкрила вогонь по учасниках заборонених першотравневих демонстрацій у робітничих районах Веддінг і Нойкельн. Тоді загинули понад 30 людей.
Сучасний рух орендарів
Новий етап протестної історії Берліна розпочався у другій половині XX століття. На початку 1970-х років гостра нестача житла в Західному Берліні стала однією з причин появи руху сквотерів.
Порожні будинки почали займати представники студентського руху, учні-практиканти та молоді сім’ї мігрантів. Проблема доступного житла згодом перетворилася на одну з ключових тем міської політики.
Сьогодні, за оцінкою Deutsche Welle, на тлі джентрифікації Берлін має один із найсильніших і найрадикальніших рухів орендарів у Німеччині.
Показовим став референдум 2021 року, на якому 59% виборців підтримали експропріацію житлової нерухомості великих приватних компаній.
Історія Берліна демонструє, що його репутація «червоного» міста формувалася не завдяки одному політичному періоду, а через послідовність різних форм суспільного протесту – від робітничих організацій і страйків до сучасної боротьби за доступне житло. Водночас сучасний Берлін залишається містом із різними політичними поглядами та потужною культурою громадської активності.
