На початку 90-х Микола Скрипник перебрався жити до села із мальовничою назвою Зелена Балка. Вже тоді ця територія потроху почала занепадати: пустих будинків ставало все більше, місцевих жителів – все менше. Микола продовжував завзято господарювати: розводив худобу, засівав поля, збирав необхідну техніку. Сьогодні він — єдиний житель Зеленої Балки, але доля відлюдника зовсім його не лякає, повідомляє Телеканал TV5
Цей населений пункт важко знайти за допомогою карти або навігатору. Ані дороговказів, ані таблички із назвою села не зустрінеш. Втім, за декілька кілометрів від села Гюнівка, у Великобілозерському районі, врешті-решт є самотня хатина і величенький двір. Це господарство належить Миколі Скрипнику – 52-річному фермеру та єдиному жителю Зеленої Балки. Народився чоловік у сусідньому селі, але Зелена Балка завжди вабила Миколу своїми казковими пейзажами і широкими просторами. Врешті-решт у 90-х перебрався сюди, одразу спробував зайнятись фермерською справою. Закупив корів, засіяв поле пшеницею. Пізніше – обзавівся навіть кількома працівниками і придбав необхідну техніку. Втім у тих же 90-х ледь не залишився без нічого. Буремні роки вимусили господаря позбутись тварин, техніка без необхідного ремонту почала здавати, а робітники, яким пообіцяли більше заробітку, відправились у сусіднє село до більш заможних господарів. Втім розпрощатись назавжди із фермерством Миколі не судилось. Сьогодні потроху він продовжує займатись улюбленою справою: розводить свійських птахів та в’єтнамських свиней. У невеликому сараї живуть дві корови. Тварин Микола Скрипник обожнює, тому у його господарстві знаходиться місце навіть декільком цуценятам та десятку кошенят.
Село у балці було утворене ще у 18 столітті. Зараз воно знаходиться на межі двох областей — Запорізької та Херсонської. Прилеглу до села територію займають здебільшого поля, степ та невеликий ліс, з якого сюди частенько заходять небажані гості. Додають біди господарству і погодні умови. Дощі та бурі руйнують те, що здобувалось важкою працею. У цьому селі, крім сім’ї Миколи, не знайдеш жодної душі. Інтернету, як і телефонного зв’язку, тут немає, замість водопроводу фермер користується колодязем. Єдине, що залишилось від колишнього цивілізованого життя, — електроенергія. Незважаючи на відсутність звичних містянам комфортних умов, небезпеку, яка майже не щодня підстерігає відлюдника та його сім’ю, і колишні невдачі у фермерстві, він зізнається, ніколи не проміняє сільські краєвиди на метушливе місто.
