Валентин Манько: Ми тоді першими ходили в розвідку, ми бачили росіян, а не сепаратистів, слідкували за ними, доповідали керівництву, але нас ніхто не чув.

На ці дні припадає річниця трагічних подій під Іловайськом. Що перше спадає Вам на думку, коли йде мова про Іловайськ?

Олександр Мотрій: В першу чергу це – горе, горе, що трапилося зі Збройними Силами України та добровольчими підрозділами, які виходили т.зв. «зеленим коридором», це хлопці, які віддали своє життя за Незалежність нашої держави.

Валентин Манько: Звісно, в першу чергу згадую загиблих побратимів. На війні я завжди думав в першу чергу про те, як мінімізувати втрати, звісно, без шкоди для поставленого завдання. І тому коли рахунок жертв пішов навіть не на десятки, а на сотні – це, звісно, викликало в мене, м’яко кажучи, багато різних емоцій.

А які саме емоції?

Валентин Манько: Тоді, в ті дні, мені було не особливо до самоаналізу. Постійно в розвідці, часом в розвідці боєм, потім, коли наші бійці масово потрапили в полон – фактично цілодобово займався тим, що витягував кого міг. Так, була звісно злість, навіть ненависть, в першу чергу до ворога. Дісталося також і кільком нашим генералам від мене. Емоції… Емоції на війні потрібні для мотивації, а коли з цим проблем немає – краще йти в бій з холодною головою. Так можна уникнути непотрібних втрат.

Можна було уникнути такої кількості жертв чи через те, що у війну масовано вступила Росія, це була об’єктивна реальність?

Олександр Мотрій: На мою думку, цих жертв можна було б уникнути, якщо б в період з 21 по 24 серпня ми б відійшли на заздалегідь підготовлені позиції, на лінію Старобешеве – Комсомольське – Роздольне – Краснопілля, зайняли ці рубежі і зберегли при цьому місто Комсомольське.

Валентин Манько: Помилки, звісно були. Але не можна забувати і про те, що в той момент наша армія, по великому рахунку, народжувалася. Зараз багато дискутують, навіть бачив прямі звинувачення – мовляв, операція під Іловайськом – це помилка, чи, ще більш дурне, що мовляв це Корбан чи Коломойський руками українців вирішував якісь свої питання… Зараз можна все що завгодно написати, папір стерпить, як кажуть.

А тоді… Згадайте, українська армія та добровольці тоді поступово звільняли одне місто за іншим. Ми фактично завершували оточення Донецька. І Іловайськ в цьому контексті – одне з ключових міст, яке треба було брати.

Говорять, що були попередження розвідки, що відбудеться вторгнення російських військ…

Олександр Мотрій: Перше попередження було 18 серпня, що частково росіяни вже зайшли однією колоною, яка згодом розділилася на три – і таким чином вони пішли.

Валентин Манько: Ми тоді першими ходили в розвідку, ми бачили росіян, а не сепаратистів, слідкували за ними, доповідали керівництву, але нас ніхто не чув. В день маршу попереджали, що можуть бути такі наслідки. Потім виводили колони з оточення, після цього ще тиждень збирали хлопців по цілій окрузі, живих і мертвих.

А як видумаєте, це можна було сприймати таким чином, що вони здійснюють маневри, щоб відвернути увагу?

Олександр Мотрій: Ні. Як я вже казав, з 15 серпня з території Російської Федерації постійно завдавалися удари «Градами» та «Ураганами» по всій «зеленій» місцевості, тобто всі, наприклад, т.зв. посадки були за цей період пристрелені та знищені. Наприклад, 18 серпня на Старобешеве, де базувався в той момент 40 батальйон територіальної оборони «Кривбас» та інші добровольчі батальйони, «прилетіло» 6 ракет «Ураган», з яких дві – розкрилися.

Тобто, на вашу думку все було підготовлено до прямого вторгнення?

Олександр Мотрій: Звісно, готувалися. Безпілотники літали постійно. По 39-му батальйону та 51-й бригаді було завдано кілька потужних ударів. 26 серпня росіяни дійшли вже до Запорізької області і частково ДРГ росіян там працювали. Я їх бачив особисто.

Батальйоно-тактичні групи росіян були зайшли десь 100-150 кілометрів в глибину української території. Вони зайшли, наприклад, в ніч з 24 на 25 серпня взяли останній блокпост 39-го батальйону, окопалися до 29 серпня, після чого зайшла важка техніка.

Тобто, якщо б російська армія не зайшла на територію України, ніякої Іловайської трагедії не було б?

Олександр Мотрій: Якщо б не було російської армії, все пішло б згідно плану: блокування Донецька, з’єднання з угрупуванням з Луганського напрямку та вихід на державний кордон України. У т.зв. ЛДНР не було ані сил, ані засобів, щоб конкурувати з нами. Без росіян вони були ні на що не здатні.

Багато дискусій є також навколо доцільності військового параду в тому році. Що, мовляв, забрали військову техніку з фронту…

Валентин Манько: Щодо техніки – це дурня, її вистачало. Хоча щодо параду, то я взагалі проти того, щоб їх робити до перемоги. І, до речі, коли це станеться, можливо, і якась інша пам’ятна дата в нас з’явиться.

Олександр Мотрій (додає): Підтримую. Моя особиста думка – паради ці не потрібні, якщо є техніка – скільки треба пального витратити на тренування, на сам парад? Людей тренувати на цій шаленій спеці? Парад треба проводити після того, як вже є наша перемога і вже відштовхуючись, наприклад, від цієї дати – проводити ці паради хоч щодня. Або щороку, кому як подобається.

Чи слідкували ви за розслідуваннями тих подій, і якщо так – то як ставитеся до висновків цих розслідувань?

Валентин Манько: Насправді, з того, що є в публічній сфері, про що пишуть журналісти – зробити висновки нереально. Більшість інформації, насправді, це військова таємниця. І не можна зараз, поки йде війна, оголошувати всю правду. Як би не хотілося вже і зараз покарати винних (а такі дійсно є) – цього поки що робити не можна. Як зробити так, щоб все ж таки відбулася справедливість?

Складне питання. Але в будь-якому випадку треба спочатку перемогти ворога.

Олександр Мотрій: Наскільки мені відомо, це розслідування остаточно не завершене, але я погоджуюсь, що принаймні перший висновок правильний: основа причина трагедії – вхід на територію України російських військ. До 18 серпня ми контролювали більшу частину міста Іловайськ, ми там закріпилися, і якщо б не поява російських військ, я думаю, все було б по-іншому.

Які втрати були в 40-му батальйоні під Іловайськом?

Олександр Мотрій: 27 загиблих та 14 зниклих безвісті.

Не можна обійти увагою і питання про перспективи розв’язання цього конфлікту. У вас є рецепт як перемогти сепаратистів та Росію?

Валентин Манько: По-перше, давайте чітко розставимо акценти: в нас є війна з Росією. Війна з сепаратистами чи, так би мовити АТО, закінчилася якраз в серпні 2014 року, під Іловайськом. Тому ніяких сепаратистів, які мають якусь окрему волю, окреме командування і так далі там немає. Все чітко скеровується з Москви, і відповідає за все також Москва.

Щодо того, як нам все ж таки перемогти та звільнити нашу землю, то простої і геніальної відповіді в мене, звісно, немає. Але тут має бути комплексне рішення, яке складається і зі зміцнення нашої обороноздатності (що вже відбувається), і пошуку реальних союзників – тут нам поки що сприяє нова адміністрація Трампа. Можливо, є сенс більш уважно подивитися на найближчих наших союзників – Польщу в першу чергу. Можливо є сенс говорити про відродження концепції Міжмор’я (Балто-Чорноморського союзу).

Нам всім потрібна міцна та сильна Україна, ефективна держава, за яку ми боролися на Майдані. Як би це пафосно не звучало, але поки ми цього не зробимо – повна перемога буде недосяжною. Ворог сидить не тільки у Кремлі, він – у корупції, якою просякнута наша державна машина, він – в судах, які ухвалюють «дивні» рішення. Ми зробили вже багато на цьому напрямку, але замало, щоб говорити про перемогу.

Олександр Мотрій (додає): Ми зайшли вже в той період, коли все вирішується вже політичним шляхом. Військовий шлях був актуальним в 2014 році, але в нас не вистачило сил та засобів, щоб вийти на кордон України в протистоянні з російською армією.

Зараз єдиний вихід – політичне розв’язання конфлікту. Змусити Російську Федерацію закрити свій кордон і повернути Донбас під український контроль.

Валентин Манько: Іловайська трагедія співпала по часу з Днем Незалежності. Це одночасно трагічні і святкові дні, що є символічним, оскільки будь-яка незалежність народжується в боротьбі. Вітаючи українців зі святом Незалежності, хочу підкреслити – ми всі маємо зробити максимум, що всі ті, хто загинув в боротьбі за нашу волю, всі жертви – від козаків до упівців, від петлюрівців то сучасних бійців ЗСУ та добровольців, всі ці жертви не були марними. Ми маємо здобути соборну українську державу, від Сяну до Дону! І ми це зробимо!

Довідка:

Валентин Манько: в 2014-2015 рр. заступник командира Добровольчого українського корпусу “Правого сектору”, з 2016 року – голова Громадської організації “Єдиний союз патріотів України”, учасник боїв за Іловайськ.

Олександр Мотрій: полковник Збройних Сил України, перший командир 40-го батальйону територіальної оборони “Кривбас”, учасник боїв за Іловайськ.