Безумовно, головною кіноподією минулого тижня (насамперед, для українців) стала довгоочікувана прем’єра «Дикого поля». «Це фільм про нас», «маст вотч!», «кращий за всі часи Незалежності», — Фб-користувачі були щедрими на похвалу. Та іноді такі солодкі відгуки здатні зробити ведмежу послугу і, навпаки, відвернути від перегляду. Ми не можемо допустити, щоб таке сталося! Тому, якщо ви хочете піти на цей фільм, але вагаєтеся, спеціально для вас — наша думка із присмаком аналітики. Тут все — і плюси, і мінуси, і підводні камені.
Хто і про що
Та спочатку корисна інформація для менш обізнаних зі світом вітчизняного кінематографа. «Дике поле» — це екранізація роману «Ворошиловград» Сергія Жадана. Режисер — Ярослав Лодигін, дебютант у повнометражному кіно та за сумісництвом один із засновників радіо «Аристократи». Над сценарієм, окрім нього та Жадана, працювала Наталія Ворожбит («Кіборги»). Загалом робота над проектом тривала понад 5 років.
2010 рік. 30-річний Герман (або просто Гєра) після довгої відсутності приїздить додому — до маленького містечка десь на Донбасі, поряд із Росією. Тут його брат тримав стару заправку, та одного дня кинув все і подався світ за очі. Його «колеги» — Коча і Травма — кажуть, що до Амстердама. Хай там як, але тепер це бізнес Гєри, і лише йому вирішувати, що з ним робити — продати охочим в особі таємничого Марлена Владленовича або залишитися, покинувши своє життя «незалежного експерта».
«Триматися своїх», «стояти на своєму», «не здавати своє», — правильні, беззаперечні посили, які прямим текстом промовляє чи не кожен, кого зустрічає Гєра, поки думає, що ж робити. Він навіть не встигає розібратися у нюансах того бізнесу, а його вже допитують: «Ну, шо ти рєшил?». Бухгалтерка тепер вже його малого підприємства заходить ще далі й майже одразу після знайомства видає: «Та ти слабак».
Цей тиск можна зрозуміти, бо вони місцеві, а значить «свої», і захищають своє. Водночас Герман, попри те, що народився і виріс у цих місцях, для них уже «чужий». А з чужаками не церемоняться. З цієї ж причини Марлен, «смотрящий» за контрабандними справами, і з місцевими не панькається: він їх або купує, або вбиває. Бо Марлен не лише кримінальний покидьок, а ще й москаль.
Актуальність
Ось так Сергій Жадан наочно показав російську експансію, яка насправді тривала з перших років української незалежності. Це ж зробив і Ярослав Лодигін. Але між книгою та фільмом — прірва у 8 років. Тому й акценти дещо змінилися.
Ми вже не з книг, а з життя знаємо, що «стара заправка — Донбас — Україна» — це ланки одного логічного ланцюжка і жодну з них не можна здавати. І зараз, коли гуртування українців, так, запізно, так, під тиском дуже жорстких обставин, та все ж відбулося, розумієш: об’єднатися — то було лише пів справи. Але як, відкинувши емоції, шкурні інтереси та взаємні претензії, утримати цей союз, позначити єдину мету і разом її досягнути?
І ось, з огляду на те, що вже відбулося і що досі триває, екранізація, якщо говорити про актуальність, замість «десятки» влучає у «вісімку».
Пастор: «Доки ви разом — вам немає чого боятися»
«Вам п***»
Можливо, проблема у тому, що режисер надто закоханий у першоджерело, що й завадило вдатися до вільнішої його інтерпретації. Ця любов відчувається у всьому. Наприклад, у виборі акторів — деякі взагалі вперше з’явилися на екрані. Попри це, вони та їхні більш досвідчені колеги, як-то кажуть, жили своїми героями: Коча (Володимир Ямненко), Травма (Георгій Поволоцький), Пастор (Олексій Горбунов), бухгалтерка Оля (Руслана Хазіпова), школярка Катя (Євгенія Муц), посіпака Марлена Ніколай Ніколаєвич (Ігор Портянко). Різні, колоритні — за ними просто цікаво спостерігати (зокрема й через операторську роботу Сергія Михальчука).
А завдяки соковитій мові Жадана, їх не менш цікаво слухати. Герої лаються з матюками, та діалоги від цього живі й природні. Крім того, вони розмовляють, як українською, так і російською, дарма чи негативний це персонаж, чи позитивний. Це поки ноу-хау, бо зазвичай російськомовні в нашому кіно — лиходії.
Оля: «Доки ми просто торкаємось одне одного, ми не заступаємо за лінію»
Що ж до саундтреку, то він у «Дикому полі» завжди до місця і не маніпулює, як у тій же стрічці «Позивний «Бандерас» — «зараз бійся, а тепер плач, бо ось ми ж тобі відповідну музику включили».
«Я» чи не «Я»?
Там вище, де згадано акторів і персонажів, можна помітити, що серед них немає Германа. Це не тому, що Олег Москаленко погано його зіграв. Ні, навпаки, він дуже органічний в образі людини, яка досягла певної межі і не знає, що робити далі. Але про Гєру окрема розмова. Він радше функція, подразник для оточення, аби воно йому, тобто нам, глядачам, без попередніх любощів заряджало тими істинами про «своїх». Правильними, але ж не отак, межи очі, з регулярним повторенням вже пройденого матеріалу. І саме через відсутність у Гєри яскраво вираженого «Я» навіть у фіналі, дуже важко сказати, «шо він там рєшіл».
Герман: «Ми всі хотіли стати пілотами; більшість із нас стали лузерами»
З іншого боку, режисеру вдалося ідеально скоротити роман. Майже ідеально. Бо під ніж, разом із деякими героями та їхніми лініями, пішли особисті історії головних персонажів. А саме вони й підкреслювали колорит глухого Донбасу. Кілька панорам місцевих красот важко назвати альтернативою цій втраті.
Ну, ось як і обіцяли: плюси, мінуси, підводні камені.
«Так шо ти рєшил?»
