Відставка Михайла Федорова з посади міністра оборони стала не лише приводом для нової хвилі протестів у містах і соцмережах, а й помітним фактором внутрішньополітичних змін. Рішення президента викликало дискусію про його справжні мотиви: чи йшлося про спробу припинити конфлікт у військовому керівництві, чи про бажання мінімізувати потенційну політичну конкуренцію.
Від архітектора цифрових реформ до одного з найпопулярніших урядовців
Політична кар’єра Михайла Федорова стала одним із найяскравіших прикладів стрімкого зростання. У 2019 році він приєднався до команди Володимира Зеленського як фахівець із цифрових технологій та виборчої кампанії, а згодом став автором концепції «держави у смартфоні». Саме він тривалий час асоціювався з найуспішнішими реформами влади та залишався одним із найрейтинговіших членів уряду.
Новий етап його кар’єри розпочався після переходу до Міністерства оборони. На думку багатьох експертів, саме там Федоров запропонував комплексне бачення розвитку сучасної війни, зробивши ставку на технологічні рішення.
Серед результатів, які пов’язують із його діяльністю, називають:
- розширення технологічних можливостей Сил оборони, що дозволило збільшити ефективність ударів по військовій інфраструктурі Росії, посилити тиск на окупований Крим та логістичні маршрути противника;
- впровадження низки системних реформ, зокрема змін до мобілізаційної моделі та ротаційної системи, необхідність яких раніше обґрунтовували аналітики, зокрема Дослідницько-аналітична група Infolight.Ua.
У публічному просторі Федоров поступово сформував репутацію сучасного реформатора: молодого управлінця без корупційного минулого, який спирається не на гучні заяви, а на конкретні результати. Його підхід до війни – розвиток технологій, безпілотних систем та інновацій замість виснажливого використання людського ресурсу – знаходив підтримку як серед військових, так і серед цивільних.
Чому президент зробив інший вибір
До призначення в Міноборони Федорова називали одним із можливих претендентів на керівництво Офісом Президента. Він виступав за масштабні кадрові та інституційні зміни: повне перезавантаження ДБР, відкритий конкурс на посаду генерального прокурора, оновлення керівного складу ОП. Однак такі пропозиції виявилися надто радикальними для чинної системи влади.
Опинившись у Міністерстві оборони, Федоров швидко зіткнувся із серйозним спротивом. Однією з головних причин напруження стали розбіжності між цивільним міністром та Головнокомандувачем ЗСУ Олександром Сирським щодо підходів до ведення війни.
За словами Володимира Зеленського, озвученими під час спілкування з депутатами, одночасна зміна обох керівників могла створити додаткові ризики для управління сектором оборони, тому президент вирішив зберегти чинну військову вертикаль.
Водночас діяльність Федорова супроводжувалася і проблемами. За час його роботи не вдалося повністю вирішити питання зловживань у роботі ТЦК та практики, яку суспільство охрестило «бусифікацією». Додатковими викликами стали медійні конфлікти навколо окремих військових підрозділів, зокрема полку «Скеля» та бригади «Анна Київська».
Разом із тим частина аналітиків вважає, що вирішальним чинником могла стати надто висока особиста популярність міністра. В українській політичній практиці Банкову нерідко звинувачують у небажанні посилювати політиків, які набувають самостійної суспільної ваги.
Відставка, що перетворилася на політичний старт
Звільнення уряду та відставка міністра оборони стали каталізатором процесів, які визрівали давно. Невдоволення частини суспільства накопичувалося тривалий час, а кадрове рішення лише стало приводом для його відкритого прояву.
Підтримка Федорова виявилася значно ширшою, ніж очікували спостерігачі. На акції протесту виходили не лише його прихильники, а й представники громадських організацій, а також політичні сили, які традиційно перебувають в опозиції до влади, включаючи частину прихильників Петра Порошенка. Це створило незвичну ситуацію, коли навколо однієї фігури об’єдналися різні політичні середовища.
Сам Федоров після відставки обрав модель поведінки, характерну вже не для чиновника, а для політика. Він публічно підбив підсумки своєї роботи, заявив про існування корупційних проблем у вищому військовому керівництві та використав виразну патріотичну риторику.
Водночас існує й інша інтерпретація подій. Частина оглядачів припускає, що Федоров може залишатися елементом довгострокової політичної стратегії Банкової, покликаної створити контрольовану альтернативу та розпорошити електоральну підтримку інших потенційних конкурентів влади – Валерія Залужного, Петра Порошенка чи Сергія Притули.
Проте політична практика свідчить, що особисті амбіції нерідко руйнують навіть найретельніше сплановані сценарії. Якщо політик отримує значну суспільну підтримку, він зазвичай прагне діяти самостійно. Тому не можна виключати, що Федоров спробує побудувати власний політичний проєкт, якщо не отримає нового впливового місця в команді президента.
Фактично Михайло Федоров уже здійснив важливу трансформацію – від технократа до самостійного публічного політика. Відставка, яка мала завершити один етап його кар’єри, може стати початком нового.
Події навколо його звільнення засвідчили й іншу тенденцію. Частина суспільства побачила у Федорові потенційного лідера протестного середовища, тоді як влада не продемонструвала готовності реагувати на вимоги протестувальників так, як це відбулося під час торішніх акцій на підтримку незалежності НАБУ. Це стало помітним сигналом як для громадян, так і для військових. В умовах війни подібне сприйняття може посилювати суспільну недовіру та ставити питання про ефективність діалогу між владою і громадянами.
Автор: Валерій Майданюк
