Чим довше триває російсько-українська війна, тим частіше лунають заклики просто припинити бойові дії, зафіксувати нинішню лінію фронту й відкласти всі суперечки на майбутнє. Така формула здається привабливою для тих, хто втомився від війни. Проте чи готова до неї Москва? І чи може Україна погодитися на умови, які фактично відкриють Росії шлях до нового наступу?
Закінчити війну хочуть усі, але хто здатен це зробити?
Дискусії про завершення російсько-української війни дедалі частіше зводяться до простої формули: припинити бойові дії без додаткових умов, репарацій, компенсацій за завдані збитки чи покарання воєнних злочинців. Просто зупинитися на нинішній лінії бойового зіткнення і домовитися про припинення вогню.
За словами українського публіциста Максима Перфільєва, війну завершує не той, хто найголосніше закликає до цього, а той, хто має реальні можливості змусити сторони зупинитися. І саме тут виникає головна проблема: ані Росія, ані Україна наразі не можуть самостійно завершити війну на прийнятних для себе умовах. Москва прагне перемоги, Київ не може погодитися на стратегічну поразку, а компроміс, який мав би задовольнити обидві сторони, фактично відсутній.
Російська перемога, якої Путін не може досягти
Кремль розпочинав повномасштабне вторгнення з масштабними планами, але за роки війни так і не зміг реалізувати ключові цілі. Російська армія не спромоглася захопити Україну, не досягла вирішального перелому на фронті й навіть не може продемонструвати переконливого результату на Донбасі. Просування російських військ залишається повільним і супроводжується величезними втратами. Навіть вихід до Слов’янсько-Краматорської агломерації, яку Москва прагне захопити, виявився для неї надзвичайно складним завданням.
У цій ситуації, у Кремля залишається небагато інструментів впливу на перебіг війни. Серед головних – масовані удари балістичними ракетами по українській енергетичній інфраструктурі та можливість нової масштабної мобілізації. Проте обидва варіанти мають серйозні обмеження. Мобілізація сама по собі не гарантує військового прориву, а використання ракет для руйнування енергетики не здатне автоматично забезпечити перемогу на фронті.
У Кремлі можуть лише сподіватися, що у важкий осінньо-зимовий період, удари по енергетичній інфраструктурі можуть завдати Україні значної шкоди, що ослабить волю українського суспільства до спротиву. Москва вкотре покладає надії на український Майдан, який повалить діючу владу, поки росіяни наступатимуть на фронті.
До того ж для Москви виглядає сприятливою геополітична кон’юнктура. Захід вже не об’єднаний навколо допомоги Києву, і кремлівському тирану здається, що варто ще трішки натиснути, і західна підтримка України буде зламана. США на чолі з Трампом готові до зняття санкцій і навіть в критичні моменти обмежували допомогу Україні. А новий демократичний Конгрес не зможе вплинути на зовнішню політику Трампа, окрім як шляхом шатдаунів та паралічу політичної системи США. Кремлю також на руку слабкі Штати, поглинуті внутрішньою політичною боротьбою.
В Польщі при владі вже утвердилися антиукраїнські політичні настрої, нова влада Угорщини продовжує гнути антиукраїнську лінію Орбана. У Німеччині завтра можуть прийти до влади євроскептики. А у Франції, котра є однією з найвагоміших європейських союзниць України, вже у 2027 році можуть прийти до влади партія Марін Ле Пен та французькі проросійські соціалісти на чолі з Меланшоном. Тому очікувати, що Москва добровільно зупинить війну саме зараз, немає достатніх підстав.
Але проблема Кремля значно глибша, ніж відсутність військових успіхів. Путін фактично сам створив політичну пастку, з якої тепер не може легко вибратися. Російська влада внесла до власної конституції чотири українські області, оголосивши їх територією Російської Федерації. Якщо бойові дії припиняться по нинішній лінії фронту, частина територій, які Москва офіційно вважає своїми, залишиться під контролем України. За логікою російської пропаганди, це означатиме, що російські території перебувають під контролем противника.
Таким чином, припинення війни без захоплення всіх проголошених «російськими» областей виглядатиме для Кремля як слабкість і визнання провалу. Путіну доведеться пояснювати власному суспільству та політичним елітам, чому після років війни, величезних людських втрат і економічних витрат Росія не змогла досягти навіть тих незначних цілей, які сама собі поставила.
Провал стратегічних цілей і російський цугцванг
Війна не принесла Москві жодного з вагомих результатів, на які розраховувала російська влада у 2022 році. Замість демілітаризації Україна посилила власний військовий потенціал, отримала сучасне західне озброєння, розвинула оборонне виробництво та і бомбить Москві дальнобійною зброєю. Україна стала одним зі світових лідерів озброєнь, здійснила справжній прорив у виробництві безпілотників і розвиває власні ракетні спроможності.
Не вдалося Путіну й віддалити НАТО від російських кордонів. Навпаки, Альянс розширився, а вступ Фінляндії зробив кордон між Росією та НАТО значно довшим. Замість послаблення західної безпеки російська агресія змусила європейські країни переглянути власні оборонні пріоритети.
Не досягнуто й задекларованої Кремлем «денацифікації». Москва остаточно зруйнувала економічні зв’язки з Україною та втратила лояльність значної частини російськомовного населення, яке опинилося під ударами російської армії. Якщо до 2014 року, партія, котра виступала за зміцнення зв’язків з Росією, користувалася підтримкою в певних регіонах, то сьогодні така партія не має шансів з’явитися в Україні
У результаті Путін опинився в ситуації, яку можна порівняти із шаховим цугцвангом. Продовження війни вимагає дедалі більших людських, економічних і матеріальних ресурсів. Але для досягнення вирішального результату їх потрібно не просто витрачати, а концентрувати в масштабах, які можуть виявитися непосильними для всієї російської системи. Зупинитися ж без перемоги означає визнати провал політики, заради якої Кремль уже пожертвував величезною кількістю ресурсів.
Додатковим чинником залишається підтримка України Заходом, передусім Європою, яка фінансує українську оборону та допомагає забезпечувати поточні потреби держави. У Москві розраховують, що європейські країни втомляться від війни, скоротять допомогу й залишать Київ у складнішому становищі. Якщо ж ця підтримка збережеться, становище Росії продовжуватиме погіршуватися.
Російська протиповітряна оборона не здатна повністю захистити територію країни від атак. Горять нафтопереробні заводи, склади й електропідстанції, а наслідки війни дедалі відчутніше позначаються на повсякденному житті росіян.
При цьому захоплені території не стають для Росії справжнім економічним надбанням. Зруйнована інфраструктура, заміновані землі та наслідки бойових дій означають десятиліття відновлення. Кремль витрачає ресурси, але не отримує результату, який міг би виправдати ціну війни навіть у власній системі координат – вважає Максим Перфільєв.
Чому Україна не може просто погодитися на припинення вогню
Водночас Україна також не має можливості самостійно завершити війну на нинішніх умовах. Київ може розглядати припинення бойових дій по лінії фронту як основу для переговорів, але Москва вимагає значно більшого.
Кремль прагне отримати під контроль решту Донбасу, яку українські війська продовжують обороняти. Але для України це не просто питання території. На Донбасі створена потужна система оборонних укріплень, а Слов’янсько-Краматорська агломерація перетворена на важливий оборонний рубіж. Відмова від цих позицій означала б не лише втрату території, а й суттєве погіршення стратегічного становища країни. Після захоплення Донбасу російські війська могли б просуватися далі значно легше, використовуючи нові оперативні можливості.
Водночас Україна поки не має достатньо сил для масштабного контрнаступу, який дозволив би повторити успіхи 2022 року та повернути значні території. Українські контрнаступальні дії можуть бути результативними на окремих ділянках, але загальна ситуація відрізняється від тієї, що була на початку повномасштабного вторгнення.
Обидві армії відчувають дефіцит живої сили, однак це не означає автоматичного обвалення фронту. Росія зберігає можливість залучати нові людські ресурси, і Україна далеко не вичерпала власні оборонні можливості. Зокрема, Україна не перейшла до мобілізації молоді – найбільш здорової частини резерву.
Висловлюючись словами Трампа, Україна ще поки з козирів не пішла. Водночас, влада не бажає зважуватися на непопулярні рішення. Тому повернення до масштабних наступальних операцій потребує умов, яких наразі немає.
Мир залежить не від бажань, а від реального балансу сил
У підсумку виникає парадоксальна ситуація: суспільства можуть прагнути завершення війни, політики можуть говорити про необхідність переговорів, а міжнародні посередники – пропонувати різні формули припинення вогню. Але жодна з цих ініціатив не здатна змінити фундаментальну проблему: Росія не готова відмовитися від своїх максималістських вимог, а Україна не може прийняти умови, які створюють загрозу її подальшому існуванню.
Для Путіна зупинитися означає зіткнутися з питанням, заради чого Росія розпочала війну і чому заплатила за неї таку високу ціну. Для України поступитися Донбасом означає не просто відкласти територіальне питання, а послабити власну оборону й створити передумови для нового російського наступу. Саме тому компроміс, який на папері може здаватися простим, у реальності виявляється майже недосяжним.
І поки ця суперечність не зміниться, будь-яка мирна формула ризикує залишитися лише красивим документом. Питання тепер у тому, що раніше зламається під тиском реальності: російська здатність продовжувати війну чи готовність українського суспільства витримувати її ціну.
Автор: Валерій Майданюк
