Пропозиції миру та переговорів лише збільшили апетити Кремля та масштабували його нахабність. Поки західні партнери обговорюють можливі умови завершення російсько-української війни, Москва націлилася не лише на Донбас чи обмеження українського суверенітету. На фоні доброзичливого ставлення Білого дому, РФ піднімає питання перегляду всієї системи європейської безпеки і повернення НАТО до кордонів 1997 року. Слабкість та ілюзії про обмеження російської агресії Україною обертаються для Європи російським ультиматумом.
Російський ультиматум під виглядом мирного плану
Німецьке видання Bild опублікувало інформацію, що російські представники порушили питання зміни безпекового порядку в Європі під час неофіційних переговорів про припинення війни в Україні в Абу-Дабі.
Важливо розуміти: видання не стверджує, що це остаточна позиція російського тирана Путіна або затверджений Кремлем офіційний документ. Ідеться про один із варіантів вимог, які циркулюють у переговорному процесі. Проте навіть у такому статусі він надзвичайно промовистий, оскільки демонструє географію російських претензій.
Україна, згідно з оприлюдненими умовами, має віддати Росії решту Донбасу, відмовитися від перспективи вступу до НАТО та погодитися на «демілітаризацію» портів Одеси й Миколаєва. Але цим російські апетити не обмежуються. Москва також вимагає виведення військових баз НАТО з Естонії, Латвії та Литви, а Фінляндію хоче повернути до позаблокового статусу, який існував до її вступу в Альянс.
Окремі вимоги стосуються Молдови. Російська сторона пропонує перетворити її на федерацію за участю Придністров’я та Гагаузії, фактично створивши механізми постійного зовнішнього впливу на внутрішню політику країни. Ба більше, у разі вступу Молдови до Європейського Союзу пропонується передбачити референдуми щодо «незалежності» цих регіонів.
Це вже не схоже на переговори про припинення війни в Україні. Це спроба визначити майбутнє цілої низки європейських держав без їхньої згоди.
Кремль заперечує очевидне, але його вимоги давно не новина
Після появи публікації Bild речник Кремля Дмитро Пєсков заявив, що Росія нібито не вимагала виходу Фінляндії з НАТО. «Ні, не висувалося. Про це, звісно, точно не йшлося», – запевнив представник російського режиму.
Однак проблема полягає в тому, що сама логіка таких російських вимог давно присутня в офіційній російській риториці. Кремль роками намагається представити розширення НАТО як загрозу власній безпеці і вимагає забратися до кордонів 1997 року. Тому те, що Москва це заперечує, означає одне – росіяни знову брешуть, причому – погано це приховують.
Особливо показовою є історія Фінляндії. Вона вступила до НАТО не через примус з боку Сполучених Штатів чи якихось інших західних столиць. Причиною стало повномасштабне російське вторгнення в Україну, яке докорінно змінило оцінку безпекових ризиків у Європі. Фінське суспільство та політичне керівництво дійшли висновку, що позаблоковий статус більше не забезпечує достатнього захисту від російської агресії.
Тепер Москва фактично вимагає від Європи відмовитися від захисної реакції на російську агресію і залишатися беззахисними перед її новою хвилею. Спочатку Росія створює загрозу, змушуючи сусідів шукати захисту в НАТО, а потім намагається використати переговори для позбавлення цих держав безпекових гарантій.
Кремль вимагає гарантій безпеки для себе, водночас заперечуючи аналогічне право інших країн. Для Путіна безпека Росії означає можливість контролювати сусідів, тоді як безпека сусідніх держав, на його думку, не повинна суперечити імперським інтересам Москви.
Поступки, яких Росія вимагає від інших, і загрози, які сама створила
Не менш промовистими є умови, які Москва нібито готова запропонувати натомість. Зокрема, йдеться про вивезення з Білорусі російської ядерної зброї та відмову від розміщення там ракет середньої дальності. Також Росія начебто готова вивести свої війська з Придністров’я, але за умови збереження позаблокового статусу Молдови.
Тобто Кремль пропонує прибрати загрози, які сам же й створив. Російські війська перебувають у Придністров’ї без згоди молдовської держави, а розміщення ядерної зброї в Білорусі стало результатом рішення самого російського керівництва. Тепер відмова від цих дій подається як дипломатична поступка, за яку інші країни мають заплатити власним суверенітетом.
При цьому в оприлюдненому переліку немає згадки про аналогічні обмеження російської військової присутності в Калінінграді. Така вибірковість лише підкреслює справжню логіку запропонованого порядку: обмеження мають стосуватися передусім Заходу та держав, які Москва вважає своєю зоною впливу.
Фактично Росія хоче отримати право визначати, які військові союзи можуть існувати біля її кордонів, де інші держави можуть розміщувати свої війська і яким має бути їхній внутрішній політичний устрій. Це не компроміс заради стабільності, а вимога капітуляції Заходу. Причому – вимога необґрунтована.
Кремль прагне не просто домогтися вигідного для себе завершення війни, а закріпити принцип, за яким великі держави можуть домовлятися про долю менших без їхньої участі. У такій моделі міжнародне право поступається місцем силі, а суверенітет держав перетворюється на умовну категорію, яку можна обмежити домовленостями між сильнішими гравцями.
Але в цій історії є одна принципова відмінність від кремлівських очікувань. Україна не стала об’єктом, який можна безперешкодно передати з рук у руки. Україна успішно чинить опір, зберігає державність і руйнує саму концепцію російського контролю над пострадянським простором. За допомогою непрозорої доброзичливості з боку Трампа, Москва продовжує вимагати того, чого не змогла досягти військовим шляхом.
Європі доведеться обирати між силою і новими поступками
Оприлюднені вимоги мають стати серйозним сигналом для європейських столиць і Вашингтона. Якщо Москва справді розглядає подібні умови як основу майбутніх домовленостей, то переговори не можуть зводитися лише до пошуку компромісу щодо лінії фронту в Україні. Йдеться про принципи, на яких будуватиметься європейська безпека протягом наступних десятиліть.
Це означає, що Європі пізно гратися у опереткові санкції та історії про гроші Україні в обмін на реформи. Бо завтра це може виявитися недалекоглядністю на фоні катастрофи. Протидія РФ збоку Європи повинна стати максимальною без будь-яких червоних ліній, аж до допомоги людським ресурсом в будь-якій документальній формі. Вагоме значення має скорочення російських енергетичних доходів, зокрема через удари по нафтовій інфраструктурі.
І на фоні непослідовності з боку Вашингтона не менш важливим є китайський напрям. Сильна Росія не потрібна Китаю. Йому потрібна Росія залежна. А якщо Путін доб’ється вищезгаданих вимог, він поводитиметься з Китаєм як господар, а не як прохач. Китай потрібно переконати ґрунтовними європейськими економічними аргументами, що вже пора смикати за вуздечку, а не спостерігати здалеку.
Нарешті, відповідь на кремлівський план має бути принциповою щодо майбутнього України та Молдови. Якщо Путін прагне бачити ці держави слабкими, позаблоковими й залежними від Москви, найкращою відповіддю стане протилежний сценарій: їхня повноцінна інтеграція до Європейського Союзу без казок для дорослих про «не відповідність європейським стандартам». Бо сьогодні Україна відповідає їм більше, аніж деякі діючі члени ЄС.
Російський план може стати планом об’єднання Європи
Найбільша небезпека російських вимог полягає навіть не в їхній радикальності, а в тому, що вони перевіряють готовність Заходу поступатися принципами заради тимчасового перепочинку. Якщо сьогодні погодитися на обмеження суверенітету України, завтра аналогічні вимоги з’являться щодо інших європейських держав, які Кремль вважатиме недостатньо покірними.
Але російський тиск і водночас шансом на пробудження. Росія своїми ультиматумами фактично змушує Європу побачити спільність загроз, які раніше сприймалися як проблеми окремих країн. І тепер головне питання полягає не лише в тому, чи вистачить Заходу рішучості об’єднатися і дати відсіч. Настав час Європи здавати тест на європейські цінності не на словах, а на ділі.
Автор: Валерій Майданюк

