У політичних кулуарах знову лунають дедлайни закінчення війни до 2027 або ж у 2027 році. В Україні декотрі політичні сили навіть починають латентну підготовку до виборів, та малюють сценарії відновлення політичного життя, а світові лідери натякають на липень-серпень як «вирішальні місяці» для відкриття вікна переговорів. Але чи справді 2027 рік стане крапкою у цій кривавій дні, чи це лише чергова ілюзія від геополітичних популістів для втомленого суспільства?
Синдром «завтрашнього миру»: політичні аванси та залаштунковий шум
Заяви про швидке завершення війни для українців навіть перестали бути серйозною новиною. Якщо пригадати попередні роки, то про «швидкий мир» або «припинення вогню» з однаковим ентузіазмом говорили у 2022, 2023, 2024 та 2025 роках. Нам обіцяли мир всі світові лідери від Дональда Трампа та Реджепа Ердогана до європейських лідерів та українського керівництва. Проте жоден із цих прогнозів не справдився.
Але цього літа ми знову чуємо надії та сподівання політиків з конкретними датами. Володимир Зеленський наголошує на важливості 2027 року в контексті євроінтеграції та заявляє про шанси завершити війну до цього терміну, називаючи липень та серпень 2026 року потенційно вирішальним «вікном можливостей». А бажаним періодом Зеленський навіть називає листопад. В Офісі Президента також обережно припускають згортання активної фази до кінця 2026 року.
Еммануель Макрон відкрито висловлює сподівання на мир раніше 2027 року, а Ілон Маск наголошує на позиційному глухому куті, закликаючи до угоди, поки лінія фронту залишається практично нерухомою.
У пресу просочуються чутки про інсайдерські зустрічі – від контактів США та РФ до неформальних консультацій між представниками Німеччини та Росії в Азербайджані.
Окремі політичні гравці, переконані в тому, що 2027 рік принесе довгоочікувану заморозку чи мир і почали проводити соціологічні зрізи. Проте українці за роки війни виробили стійкий імунітет до таких авансів. Суспільство навчилося відрізняти дипломатичне бажане від суворої дійсності на полі бою.
Клінч на фронті: м’ясні штурми проти «бавовни» в тилу
Військова карта України сьогодні демонструє класичний позиційний клінч, або війна на виснаження. Жодна зі сторін не має ресурсів для масштабного стратегічного прориву, який би миттєво обвалив фронт.
Російська тактика передбачає просочування ціною тисяч життів. Москва обрала повільну, але неекономну стратегію. Коли Костянтинівка фактично опиняється в сірій зоні, а до Краматорська та Слов’янська росіянам залишається пройти буквально по кілька сіл, у Кремлі це трактують як шлях до перемоги. Просування малими піхотними групами в умовах дефіциту особового складу у ЗСУ виявилося для ворога ефективним. Ціна – десятки тисяч убитих і поранених за чергову руїну на Донбасі. Але для Путіна ця ціна цілком прийнятна: кремлівські генерали розраховують повністю захопити Донеччину якраз до 2027 року, і поточний темп їх влаштовує.
Українська відповідь робить ставку на глибинний економічний параліч агресора. Якщо неможливо швидко вибити ворога з окупованих територій через брак резервів і паритет у повітрі, слід знищити його здатність воювати. Далекобійні українські дрони вже перетворили на попіл десятки російських НПЗ, нафтобаз, військових заводів та складів за тисячі кілометрів від кордону.
Для пересічного росіянина війна перестала бути «картинкою з телевізора». Стовпи диму над рідними містами, черги та бійки за бензин на заправках – це прямий наслідок українських ударів. Розрахунок українського командування простий: змусити росіян відчути ціну війни власною кишенею та безпекою, зробивши її ведення нестерпним для суспільства.
Чому Кремль не зупиняється?
Здавалося б, дефіцит пального, втрата нафтопереробних потужностей і сотні тисяч трупів мають змусити Кремль шукати вихід. Але тут вступають у гру два фактори, які руйнують занадто оптимістичні надії.
1. Економічний прибуток від світових криз
Українські дрони завдали відчутного удару по російській нафтопереробці. Проте геополітика грає на боці російського агресора. Через загострення конфлікту з Іраном світові ціни на нафту пішли вгору. За даними розрахунків Reuters, попри втрату обсягів, доходи російського держбюджету від нафти й газу у липні зростуть на вражаючі 60% порівняно з минулим роком. Оскільки енергоносії забезпечують п’яту частину всіх надходжень РФ, Путін отримує фінансову подушку, яка дозволяє йому ігнорувати втрати НПЗ та продовжувати фінансувати військову машину.
2. Психологія диктатури та рабський менталітет
Сподівання на те, що порожні заправки чи вибухи в тилу спричинять народні бунти в РФ – це віддзеркалення західного та українського світосприйняття на російські реалії. І не завжди об’єктивного. Російське суспільство в умовах тоталітарного режиму продемонструвало вражаючу пасивність. Росіяни змовчали під час зачистки опозиції та блокування Інтернету, адаптувалися до бідності, яка для більшості регіонів Росії є звичним станом існування протягом століть. А будь-які спалахи невдоволення Кремль швидко гасить брутальною силою та посиленням репресій. Для Путіна все це – лише «тимчасові труднощі», які не здатні перекреслити його головну мету.
Путін воює не за Донбас, і не за Костянтинівку. Його мета – повна ліквідація української геополітичної суб’єктності та переформатування безпекової архітектури світу.
Доки становище Росії не стане справді катастрофічним – а високі ціни на нафту та безперебійна мобілізаційна машина поки віддаляють цей сценарій, – Кремль не бачить жодних підстав зупиняти війну. Повільний рух на сході сприймається в Москві як «стратегічна правота».
Незначний шанс на перемир’я у 2027 році зберігається, але з огляду на збереження здатності російського агресора до агресії, це скоріше буде припинення вогню, зумовлене виснаженням обох армій. Але таке перемир’я буде лише передишкою перед наступним витком агресії, якщо структура російського режиму залишиться незмінною.
Тож українським політикам варто готуватися не до електоральних кампаній, а до тривалої та важкої оборонної роботи, котра здатна забезпечити українську стійкість з довшим розрахунком, аніж чергові вибори.
Автор: Валерій Майданюк
