Польсько-український конфлікт, або як його хотіла б називати польська історіографія – «Волинська трагедія», почався не в 1943 році, а на чверть століття раніше, й однією з його причин була колонізаційна політика Варшави.
Хрестовий похід на Волинь
Друга Річ Посполита у міжвоєнний період не була ідеальною демократичною державою: фактична диктатура періоду так званої «санації», концтабір у «Березі Картузькій», наявність політв’язнів. Але найбільшою проблемою були міжетнічні конфлікти: 45 % населення становили українці, німці, литовці, білоруси. Однак замість міжнаціонального діалогу в багатонаціональній державі, тогочасна влада сповідувала щодо співвітчизників методи батога і примусу. Асиміляційна політика множилася на дискримінацію у сфері освіти та культури. Приміром, для вступу в університети існували національні квоти, зокрема у Львівському університеті лише 4 % місць були виділені для українців.
Після польсько-української війни 1918-1919 років, польський уряд, з метою послаблення українського національно-визвольного руху та збільшення чисельності етнічних поляків на українських землях, запланував «аграрну реформу», яка мала б наділити землею близько сотні тисяч поляків. Влада Другої Речі Посполитої прагнула закріпитися на нещодавно приєднаних територіях, тож на українських землях і розпочалося так зване осадництво — створення польських поселень з селян і колишніх військових.
З цього приводу польський диктатор Юзеф Пілсудський заявляв, щоб «земля на Сході перейшла у власність тих, хто зробив її польською».
Так, у 1921 р. Львівським крайовим управлінням був підготовлений документ, в якому обґрунтовувалася необхідність планомірного насадження польських колоністів на західноукраїнських землях: «…засновуючи колонії, ми одержимо якщо не кількісну перевагу, то, по меншій мірі, такий великий процент польського населення у цілих групах повітів, що незрівнянно зросте їх протидія українській національній масі».
Ускладнювало ситуацію й те, що землю давали й тим військовим, які ще недавно воювали на цих територіях проти військ ЗУНР, тож переселення десятків тисяч колишніх польських військових в українські села та містечка сприймалося місцевими мешканцями неприязно. Окрім того, влада тогочасної Речі Посполитої, дбала про те, аби колишні вояки польського війська були забезпеченні землею чи роботою, при цьому патріотизм претендента на державні пільги вважався вагомішим за професіоналізм. Часто колишні військові отримували посади на залізниці, пошті, вчителів і навіть директорів шкіл, лише тому, що в минулому воювали за Польщу. Наприклад, директором місцевої школи міг стати польський вояк, який вчив українських дітей, проти чиїх батьків він нещодавно воював.
Для місцевих мешканців це були приблизно те ж саме, якби сучасним українцям поселили по сусідству двадцять тисяч бойовиків «ДНР» з наданням їм безплатної землі, пільг та держаних кредитів. Часто й польські поселенці у відставці, пишалися своєю цивілізаційною місією осадників та вважали себе «щитом» східних кордонів.
25 років до Волині: осадники та українці
На фоні масового безземелля та бідності українських селян Волині, наявність стану привілейованих колоністів лише поглиблювала неприязнь. Поки тисячі українців чекали від уряду вільних земель у своїх селах, польські переселенці з числа військових безкоштовно отримали до 45 га землі на Західній Україні. А Міністерство сільського господарства надало осадникам 2 млрд. марок кредитів. Осадники які отримали землю безоплатно, також мали право на отримання будівельних матеріалів та інвентарю з військового майна. У міжвоєнний період понад 312 000 гектарів землі було виділено військовим ветеранам, а в Східній Галичині 200 000 гектарів надано польським селянам-переселенцям. Понад 41 % з усіх осадників опинилося на Волині.
У 1930 році, кількість поляків, котрі проживали на етнографічних українських землях, збільшилась на 300 000 осіб. Середній розмір наділу на родину осадника становив 18 гектарів. Основна ж маса українських селян-фермерів (79%) мало менше ніж 5 гектарів землі, а більшість з них менше 2 гектарів. Польська влада свідомо ділила населення на два нерівноправні сорти.
Окрім того, до 1936 року Державний сільськогосподарський банк списав з осадників половину їхньої заборгованості, а виплату решти суми відстрочили на 55 років, зі зниженням відсоткової ставки на половину. В той час, як їхні українські сусіди ледве зводили кінці з кінцями без підтримки держави, громадяни титульної нації мали привілейоване становище вищої касти. Та й самі колоністи часто ставилися до місцевих мешканців зверхньо, включно із рейдерством православних церков та перетворенням їх на костели.
Цілком прогнозовано, з перших днів польська колонізація викликала обурення в місцевого населення. Селянство, яке сподівалося, що аграрна реформа дасть йому можливість збільшити свої господарства, вороже поставилося до новоприбулих. Підпали поселень, напади на колоністів та польських урядовців були звичною картиною на початку 1920-х рр. На придушення повстання уряд кинув військові підрозділи. Інспектор 6-ї армії Станіслав Галлер, який у 1922 р. видав наказ, що дозволяв військовим розстрілювати українських селян-повстанців і “на вогонь з будь-якого села, вдарити на нього так, якби воно було захоплене ворогом, зайняти його, схопити терористів, а тих людей, в яких буде знайдено зброю, розстріляти на місці”.
Польська політика терору проти українців – пацифікація в Галичині 1930 року ще більше загострила стосунки між українцями й поляками. У Волинському воєводстві у липні 1932 року спалахнуло селянське повстання в Ковельському, Сарненському, Любомльському та Луцькому повітах. Несправедливість та насильство завжди породжували насильство у відповідь і польських урядовців не запідозриш у наївності чи незнанні історії.
У другій половині 1930-х рр. на українських землях поширилися антиколонізаційні віча, на яких ухвалювали резолюції з протестами проти подальшого проведення колонізації, на яких ухвалювалися звернення до польської влади: “При такій дійсності з українського боку мусить піти рішуча оборона національної території перед політичними експериментами, які мали би довести до зміни етнічного обличчя українських земель і до закріпощення українських селян у нужді і тьмі”. Однак парламентські методи захисту національних інтересів українців були ще менш ефективними. То ж подальше закручення гайок владою Другої Речі Посполитої, цілком закономірно призвело до їх зриву. Такі міжетнічні конфлікти українців та поляків у міжвоєнний період, зумовлені дискримінаційною політикою держави щодо національних меншин, сприяння одній нації і полишення на виживання інших, сприяли переростанню цього конфлікту в збройну фазу в 1942-44 роках, в яких загинули десятки тисяч людей з обох сторін.
Конфлікт на Волині влітку 1943 року був лише одним з епізодів цієї багаторічної взаємної боротьби, і єдиним, де кількість українських жертв виявилася в силу обставин меншою. А сьогодні польські шовіністи намагаються за це українців звинуватити у злочині.
Автор: Валерій Майданюк
